Українське літературознавство хх століття: здобутки та втрати

Давня і нова українська літератури розглядалися и  «Нарис...» за періодами, що окреслились у згадуваних працях С. Єфремова та М. Грушевського. Назви тим періодам давалися, щоправда, за просторово-часовим критерієм, але в кожному випадку наголошувалося, що йдеться таки про «українську» літературу: «Українська література XI XVIII ст.», «Українська література XIX і поч. XX ст.» тощо. Це останнє згодом у спеціально прийнятій постанові ЦК КП(б)У буде названо як «буржуазно-націоналістичний дух», бо не достатньо чітко в праці визначалося, що, скажімо, література Київської Русі — це не тільки українська, а також і російська та білоруська; що українська література «завжди» розвивалася у взаємозв'язку з російською. Отже, як зазначалося в постанові, автори «перекрутили марксисько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі». Крім того, у «Нарисі...» не піддані «критиці політичні погляди ліберальної течії в українській літературі (П. Куліш. Б. Грінченко та ін.)», не показано «в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні» і т. д. І дуже вже нарікала постанова на те, що «поява такого шкідливого «Нарис...» не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України». Такого «натяку» було цілком достатньо, щоб «Нарис...» був вилучений з книжкового обігу, а на його авторів почалися гоніння. Найбільше від цього постраждала освітня справа й наукова літературні) критична думка України. Бо, незважаючи на те, що «Нарис...» був далеким від діалектичної повноти осмислення матеріалу, він давав хоч якусь інформацію про вітчизняний історико-літературний процес і міг стимулювати подальший розвиток вузівського та академічного літературознавства. Тим паче, що окремі розділи «Нарису...» (зокрема про данню літературу, написані С. Масловим) ще не були остаточно спотворені класовою вульгаризацією, а в окремих підрозділах (про М. Костомарова, П. Куліша, Б. Грінченка) можна було натрапити хоч на мінімум об'єктивних літературознавчих суджень. Тепер же все це піддавалося анафемі, замикалося в «надійних» спецсховищах, а в критиці й літературознавстві глибшала кризова ситуація, офіційно іменована боротьбою за ідейну чистоту літературознавчих кадрів. 

Директивну роль у цій «боротьбі» відіграли переважно  виступи перед ученими й письменниками партійних функціонерів та програмні (передові) статті в періодичних виданнях, зокрема в «Літературі і мистецтві», що після війни знову прибрала назву «Літературна газета». За прикладом М. Хрущова, який на сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. (Укр. літ. 1944. № 3—4) (не без допомоги, звичайно, своїх літконсультантів) означив і тематику, і проблематику майбутньої письменницької праці («героїчна боротьба нашого народу з німецько-фашистськими загарбниками... українсько-німецькими націоналістами», «подвиги наших людей в тилу ворога і на відбудові народного господарства», «велика дружба народів Радянського Союзу», «Слава великому Сталіну!» тощо), газета теж послідовно підказувала, про що і з яким пафосом повинні творити літератори, часом детально розтлумачуючи, якими в них мають бути сюжети, конфлікти, герої і навіть жанрові форми. У статті «Вогонь літератури і мистецтва по українсько-німецьких націоналістах» зазначалося, що «остаточно знищити... облудних ворогів», тобто — українсько-німецьких націоналістів, повинна драматургія, «можливим персонажем» у якій буде: «закінчений мерзотник, зрадник батьківщини, гітлерівський агент і огидний дворушник, що всіма силами прислужувався німцям, а тепер намагається обдурити радянську владу...». 

Водночас письменницька  газета не залишала поза увагою і тривожний, на її думку, стан у критичному цеху літератури. У статті «Нам потрібна активна творча критика» мовилося, зокрема, про низький фаховий  її рівень, про недостатню ідеологічну  вимогливість, незадовільне кадрове поповнення. «Кадри професійних критиків у Спілці нечисленні, але й ті, що є, працюють незадовільно. Мало вогню, пристрасті, мало турботи про зростання всієї літератури помітно в працях деяких критиків»,— з докором, але поки що без називання імен констатувала газета, не пропонуючи і якихось конкретних виходів із «ситуації». 

Те, що «не доробляла» професійна критика, активно брали  на себе партійні постанови й резолюції. Постанова ЦК КП(б)У про «Нарис історії української літератури»  була не якимось винятком, а належно відпрацьованою ще в довоєнні десятиліття закономірністю. Протягом перших повоєнних років подібні документи були «нормою» літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут, а спритним ділкам від літератури надаючи дедалі більшу офіційну підтримку й відкриваючи нові можливості. Приклад показував московський «центр»: уже в серпні 1946 року ЦК ВКІП(б) приголомшив літературу й мистецтво постановами «Про журнали „Звезда" і „Ленинград"», «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення», а в лютому 1948 р. виходить постанова «Про оперу „Велика дружба" В. Мураделі». Натхнені цим прикладом, українські більшовики активно продукували подібні постанови з ухилом у «місцевий» літературний матеріал, де шукались не стимулюючі фактори мистецького розвитку, а.«ворожі диверсії», які треба, мовляв, негайно розвінчати й затаврувати. Крім постанови про «Нарис...», у 1946 р. з'явились також партійні постанови «Про журнал „Вітчизна"», «„Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення"», а пізніше приймались спеціальні постанови про «націоналістичний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну», про «серйозні помилки» в опері К. Данькевича «Богдан Хмельницький» тощо. У роки хрущовської «відлиги» та горбачовської «перебудови» всі ці постанови з такою самою «легкістю» скасовувались, як і приймалися, але протягом кількох десятиліть вони були своєрідною «гамівною сорочкою» для мистецтва, що сприймалося як «турбота партії» про його здоровий розвиток. Насправді ця «турбота» вела до подальшого розмивання самого уявлення про художню творчість, нівеляцію мистецьких особистостей, відвертого вандалізму в сфері духовності. Симптоми цього наступу на самі основи літератури наочно виявляли вже в такому «шедеврі» колективного віршоробства, як «Слово великому Сталіну від українського народу» (Укр. літ. 1944. № 12), до якого приклали «талант» свій тринадцять творців української поезії (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та їхні молодші колеги-віршувальники Я. Городськой, Г. Плоткін, М. Шеремет та інші). А справжні спроби письменників заговорити голосом народу натрапляли в офіційній критиці на шалений спротив і розгнуздане шельмування. Одним із перших об'єктів такої «критики» став роман; Ю. Яновського «Жива вода». У доповіді на пленумі СРДУ СХ. Корнійчук 15 вересня 1947 р. («Про виконання спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКІ(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград») без будь-якої аргументації гнівно наголошував, що Ю. Яновський у цьому романі керувався лише одним бажанням: «зібрати все найгірше, згустити чорні барви, показати все найбрудніше в людині» '. Звідки все це в письменника? — запитував доповідач і відповідав: «...тов. Яновський ще не до кінця переборов у собі рештки того капіталістичного, буржуазно-націоналістичного світогляду, який він мав, коли був близьким до ВАПЛІТЕ... Яновський тоді низько схилявся перед буржуазною Європою, тоді, коли хвильовісти, ВАПЛІТЕ орієнтували нашу літературу на буржуазну Європу, хотіли відірвати українську культуру від братньої нам російської культури» 2. Названо, отже, три основні «вади», на які вказувалося тогочасним українським авторам: втілення у своїх творах націоналістичного світогляду, схиляння перед буржуазною Європою і колишня приналежність до одіозних літературних організацій. Такі ж вади О. Корнійчук знаходив також у М. Рильського («Мандрівка в молодість», «Я син Країни Рад», «Слово про рідну матір»), який, будучи головою Спілки письменників, «не боровся, як належить комуністові, з проявами націоналізму», І. Сенченка («Його покоління»), О. Довженка (неопублікована «Україна в огні») і єврейського письменника І. Кіпніса, «який дозволив собі виступити в буржуазно-націоналістичній, сіоністській газеті в Польщі» (22). Л. Смілянського критиковано ще й за те, що він «написав буржуазно-націоналістичний твір і виступив проти найсвятішого, що є в нас, чим озброїли нас Ленін і Сталін,— проти дружби народів. Він виступив проти російського народу» (13). У резолюції пленуму перелік критикованих письменників був значно розширений, але в основному їм закидалися «низький ідейно-художній рівень творів» і «слабка теоретична озброєність їх авторів». Значна частина вини при цьому покладалась на літературну критику: «Окремі літературні критики плетуться в хвості відсталих і чужих настроїв, вихвалюючи політично шкідливі твори (стаття Л. Хінкулова про «Живу воду» Ю. Яновського; статті Є. Кирилюка про М. Рильського; Л. Новиченка про творчість О. Довженка, П. Карманського, М. Рильського) (33). 

Своєрідний підсумок критичним «проробкам» письменників і критиків за буржуазно-націоналістичні збочення та інші ідейні хиби був зроблений в 40-х роках на II з'їзді СРПУ, де з доповіддю виступав також О. Корнійчук (6 грудня 1948 р.). Називалися ті самі „шкідливі твори", але з'явився, ще один жупел вульгарного критиканства – космополітизм, з яким, на думку О. Корнійчука, „тісно пов'язане питання про формалізм, як один з чужих для нашої літератури творчих методів». Серед творів, вражених космополітизмом, виділялася збірка статей І. Стебуна «Історико-літературні нариси» (1947), а до формалістичних зараховувалися «критичні» вправи» М. Доленго, а ще більшою мірою - О. Кундзіча. Адже він, мовляв, дописався до того, що заявив у одній із своїх статей: «Ми відвикли уявляти собі твір, який зовсім не є твором «про», а лише ускладненим відгомоном гармонії життя». Бачите, що виходить? Метод соціалістичного реалізму «вимагає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності», и О. Кундзіча це дратує: мовляв, не твори про життя, не зображення життя, а лише відгомін нам потрібний... Куди веде цей «відгомін» — ми вже бачили: прямісінько до ідейно порочної, пройнятої похмурою філософією зневіри і грубого біологізму в його повісті «Як Тарас їхав по Україні» (54). Змішувалися, отже, в одній посудині всі «фарби» ідеологічних звинувачень письменників, щоб тільки непорушним і лишалося марксистське уявлення про творчість, як творчість «про». З цієї самої посудини бралися на початку 50-х років і «фарби» для шельмування вірша В. Сосюри «Любіть Україну», що написаний був ще 1944 р. У постанові ПК КП(б)У, що з'явилася у зв'язку із статтею в газеті «Правда» «Проти ідеологічних перекручень в літературі», визнавалася об'єктивність висновку газетної статті про слабке керівництво ідейно-виховною роботою з боку ЦК КП(б)У, внаслідок чого «на Україні багато разів видавався ідейно-порочний, націоналістичний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», який всемірно захвалювався, особливо М. Рильським, який сам у минулому допускав серйозні ідеологічні помилки». Цього партійного окрику було достатньо, щоб з осудом поета виступили в періодиці загони критиків, а в трудових колективах почалось «обговорення» всіляких літературних диверсій та виривання з шкільних читанок і хрестоматій сторінок з іменем В. Сосюри (як це робили у 1948 р. з творами М. Рильського та Ю. Яновського). 

Всі ці ідеологічні  акції, спрямовані проти літератури, ніякого зв'язку з науковою критикою, звичайно, не мали. Професійні питання  творчості в них якщо й порушувалися, то тільки як нарікання, що вкрай погано розробляються теоретичні проблеми соціалістичного реалізму, класичне визначення якому, наголошував у цитованій доповіді на письменницькому з'їзді О. Корнійчук, дав тов. А. Жданов. Можна ще було закинути Є. Старинкевич, що вона «розглядає творчість І. Кочерги з формалістичних позицій» («розглядає творчість нашого видатного драматурга як саморозвиток ідей поза часом і простором»), вказати Л. Санову, що він у книжці «Сучасний герой і почуття нового» надто «однаково» розглядає твори О. Гончара, Я. Баша, Ю. Смолича, С. Скляренка, «відкидає художню форму, як щось неістотне... І тому такою сірою, нудною, одноманітною, такою збідненою постає наша література в книзі критика Л. Санова». Але це були всього лиш епізоди «для годиться», які цілком губилися в докорах, що критика «не помітила... рецидивів українського буржуазного націоналізму в повоєнній творчості Ю. Яновського, І. Сенченка... М. Рильського» («Л. Новиченко, Ю. Кобилецький, Л. Хінкулов взялися вихваляти ці ідейно-порочні твори»), «з великим запізненням розпочалося аналізування помилок «Нарису історії української літератури» тощо. 

Академічне літературознавство після «аналізу помилок» «Нарису...»  якийсь час перебувало в стані  шокової невизначеності: нові наукові  розвідки майже не публікувалися, кадровий склад науковців не поповнювався, у вузах панували вкрай засоціологізоване начотництво й відчуття страху, що от-от у навчальну аудиторію чи в бібліотечний зал зайдуть рішучі хлопці в цивільному і «для профілактики» візьмуть з собою «куди треба» кількох викладачів, студентів чи аспірантів. Так було аж до початку 50-х років, коли найбільшим «досягненням» літературознавства стало видання збірника критичних матеріалів про українську літературу (упорядник С. Шаховський); випуск кількох чергових томів десятитомного зібрання творів Т. Шевченка та відрядження до Москви на навчання в докторантурі Інституту світової літератури імені О. М. Горького АН СРСР трьох наукових співробітників Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР Д. Чалого, Н. Крутікової й Є. Кирилюка. 

Зовнішній стан процесу дослідження літератури був, проте, ніби пристойним. Бібліографи твердять, що кожного повоєнного року в Україні видавалося 80 назв книг і брошур літературознавчого змісту. Але якщо врахувати, що ця цифра включає і підручникову, і літературно-методичну, і популяризаторську (на зразок брошур товариства «Знання») книжку, то власне літературознавство в ній постає аж надто скромним. Достатньо часто з'являлися в тогочасній періодиці і прізвища відомих тоді учених старшого покоління—О. Білецького, С Маслова, П. Попова, О. Дорошкевича, А. Шамрая та інших, коло їх було вкрай вузьке, а: найчастіше виступали вони з нагоди ювілеїв у масових, а не спеціальних виданнях (партійні та радянські газети, політичні журнали та збірники аж до «Блокнота агітатора» включно). Крім того, їм доводилося писати передмови та післямови до популярних (отже, далеко неповних і купюризованих) видань вітчизняної та зарубіжної класики. Отже, загальне враження інтенсивного розвитку це створювало, але фундаментальна робота в цій галузі не намічалася. У збірнику «Радянське літературознавство», який до 1957 р. був щорічним і заповнювався матеріалами наукової праці співробітників Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР, друкувалися статті без будь-якої системи, а проблематика їх була завжди та сама: вишукування у всіх «дозволених» письменників реалізму, котрий трактувався як правдиве зображення життя трудящих, боротьба з впливами ворожої науки Заходу та з буржуазно-націоналістичним літературознавством. Майже в кожному випуску збірника (чи пізніше в серії брошур товариства «Знання») публікувалися матеріали на зразок «Пушкін в боротьбі за реалізм» (Д. Чалий), «Реалізм Панаса Мирного» (Є. Кирилюк), «Проблема реалізму в «Енеїді» І. Котляревського» (А. Шамрай), «Бєлінський—теоретик натуральної школи» 

(Д. Чалий)  тощо. 

Для урізноманітнення назв часом слово «реалізм» у  заголовки не потрапляли («Принципи  драматургії Лесі Українки» А. Гозенпуда, «Шевченко і Велика Жовтнева соціалістична  революція» Є. Кирилюка, «В боротьбі проти  реакційної естетики. Літературно-естетичні погляди П. Грабовського» О. Кисельова тощо), але йшлося в них про те саме: як той чи той письменник «прямував» до реалізму чи «утверджував» його, переборюючи впливи інших напрямів, методів, стилів. Настанови з цих питань викладалися у виступах і публікаціях або І. Стебуна («Проти ворожих теорій в українському літературознавстві. Критика буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і його «школи» в питаннях історії української літератури»'), або О. Білецького («Завдання радянського літературознавства в боротьбі проти схиляння перед культурою Заходу» 2). Хоча фаховий рівень цих регламентацій у критиків був різним (у методиці І. Стебуна переважало спрощено-лобове ярликування, а О. Білецький вдавався до науково вишуканих прийомів компаративістики, аналітичних спостережень і узагальнень) , але в цьому випадку їхня негативна роль була тотожною. Більше того: фаховість могла давати ще гірший ефект, ніж методологія примітивізму, бо своїм авторитетом сприяла утвердженню в науці антинаукових концепцій. На рубежі 40—50-х років під впливом цих концепцій розпочато створення нової «Історії української літератури». 

Спочатку «Історія...»  мала бути «Коротким курсом історії  української літератури» (за аналогією  до «Короткого курсу історії ВКП(б)»); в Інституті літератури імені  Т. Шевченка АН УРСР був підготовлений  навіть макет видання, обсяг —  понад 60 друк. арк. ', але деякі зміни в політичній кон'юнктурі, спричинені смертю Сталіна, змусили науковців спинитися на назві «Історія української літератури» (1954— 1956). 

За змістом  ця праця була яскравим прикладом  вульгаризації науки про літературу. У статті Ю. Шереха2 «Шоста симфонія Миколи Куліша», написаній 1956 p., є така думка з приводу української літературної критики на межі 20—30-х років: «Так звана „критика" щупаків, коваленків тощо, не кажучи вже про меншу свиноту типу гайових, юрченків або чернеців, запліднила нашу літературу новим критичним жанром — жанром публічного доносу». «Історія української літератури», видана в 1954—1956 роках, остаточно утвердила цей жанр і в галузі українського літературознавства; вона сприймається як публічний донос на всю літературну історію України. Мовимо не тільки про те, що в ній зовсім проігноровано естетичну специфіку художньої творчості, а натомість панувала вульгарно-соціологічна концепція української літератури, де письменство поставало спотвореним теорією про «дві культури» в кожній культурі, про найжорсткіші прив'язки літературних періодів до суспільної історії, про абсолютну залежність художньої свідомості кожного письменника від його класового походження, світогляду й морально-психологічних прагнень, про «соціалістичне змістом і національне формою» мистецтво тощо. Од живого тіла літератури відсікалися усі художні явища, що не вкладалися в прокрустове ложе цих псевдовчень, а ті, що не давалися на відруб через свою виняткову значущість, трактувалися тенденційно-хибно, з настановою на дискредитацію і неповноцінність. Складалося враження, що це не історія самобутньої літератури, а до краю збіднений, спримітивізований коментар її фрагментів, недорозвинених потенцій, які, крім усього, ще й несли на своїх плечах постійний знак залежності від сусідніх письменств, насамперед російського.