Спектр аналітичних жанрів та їх різновидів на сторінках газет «Запорізька правда» та «Остров Свободы»

       Масова  комунікація, таким чином, укорінюється у повсякденність, залучаючи суспільство  до інформації.

       Проблеми  взаємної відповідальності суспільства  та преси продовжують залишатися дискусійними й актуальними. Там, де діяльність преси дійсно спирається на конституційні норми та правовий статус у суспільстві, вирішення цих проблем найбільш прийнятне та найменш болісне. На шляху створення української національної державності питання вироблення та закріплення правового статусу ЗМІ в суспільстві займають чільне місце в законотворчій діяльності парламенту.

       Першим  було прийнято закон України "Про  інформацію". Цей закон закріпив право громадян України на інформацію, заклав правові основи інформаційної  діяльності, визначив систему та джерела Інформації, доступ до неї і статус учасників інформаційних відносин. Основними принципами інформаційних відносин (ст. 5) (2) визнано наступні:

       - гарантованість права на інформацію;

       - відкритість та доступність інформації  та свобода її обміну;

       - об'єктивність інформації;

       - повнота і точність інформації;

       - законність та етичність одержання,  використання інформації. Основними  галузями інформації (ст.17) є :

       - політична, економічна, духовна інформація;

       - науково-технічна, соціальна, екологічна інформація;

       - міжнародна інформація.

       До  основних видів інформації закон  відносить:

       - статистичну інформацію;

       - інформацію про діяльність державних  органів;

       - правову інформацію;

       - інформацію про особу;

       - інформацію довідково-енциклопедичного  характеру [16, с.75-77]

       Друкованими засобами інформації є періодичні друковані  видання (преса) - газети, журнали, бюлетені, альманахи тощо та разові видання  з визначеними тиражами, книжкові видання.

       Закон України «Про друковані засоби масової  інформації (пресу)» в Україні встановлює свободу слова й вільне висловлення у друкованому вигляді своїх переконань, що гарантується Конституцією України. Відповідно до вказаного закону це означає право кожного громадянина вільно та незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою ЗМІ [16, с. 78].

       Друковані засоби масової інформації є вільними.

       Право кожної людини на свободу думки, совісті, релігії, переконань є її особистою  справою і не може регламентуватися законом. Не можна забувати, що вільне висловлення переконань є суспільним здобутком але, якщо ці переконання спрямовані проти державної влади, їх розповсюдження підлягає обмеженню в законодавчому порядку. Це загальноприйняте правило світової практики і його дотримання потрібно перш за все з метою державної безпеки, громадського порядку, здоров'я, моральності населення, а також для поваги прав і репутації інших людей.

       Саме  тому друковане поширення ідей, що можуть завдавати шкоди державі  та політиці, будь-якої пропаганди озброєного захисту національних інтересів, закликів до національної чи релігійної ненависті кваліфікується як підбурювання до ворожнечі або насильства та суворо забороняється. 21 січня 1994 р. Верховною Радою був прийнятий Закон "Про державну таємницю", його реалізацію та механізм впровадження здійснює новостворене Міністерство України у справах преси та інформації, однією зі складових структур якого є колишній Державний комітет [18, с. 60].

       Інституціональні  зв’язки мас-медіа досить складні, а ефективність їхнього функціонування в соціумі, участь у процесах соціальної диференціації і соціальної інтеграції залежать від того,  наскільки їхні домагання самостійності поєднуються, погоджуються, а також протистоять впливові, тиску і домаганням інших інститутів. Схематично ці залежності можна зобразити так:

1. Мас-медіа підпадають під контроль з боку інституту влади. Цей контроль здійснюється за допомогою державного регулювання, механізмів цензури, ідеологічного пресингу різних політичних і владних утворень. У демократично розвинених суспільствах жорсткі форми підпорядкування мас-медіа інституту влади, притаманні тоталітарному режиму, поступаються місцем “м’якішим” і “виваженішим”.
2. Мас-медіа зазнають тиску економічних структур, капіталу, комерційних кіл, орієнтованих на функціонування їх як прибуткових індустріальних комплексів, які виробляють інформаційну та розважальну продукцію, розраховану на масове споживання. Перетворення системи мас-медіа на одну з галузей сучасного виробництва вимагає великих капіталовкладень в удосконалення і розвиток технологій і макрокомунікацій.
3. На масову комунікацію впливає й інституціональна культура, яка санкціонує трансмісію узаконених нею цінностей, норм, стилів життя окремих соціальних груп і суспільства в цілому. Для успішного функціонування в різних соціокультурних середовищах мас-медіа відтворюють і поширюють культурні зразки повсякденного життя.  
4. Досить складні відносини мас-медіа з громадською думкою. Для характеристики перших часто вживають метафори «голос народу», «четверта влада», завдяки яким засоби масової комунікації постають як речники громадської думки. Ці метафори навіяні імперативами та інтенціями демократичної свідомості, що не гарантує, проте, відступу громадськості від переважно інструментального підходу до преси і відмови від спроб впливати на них.
5. Життєво важливим для інституту мас-медіа є врахування інформаційних, комунікативних, релаксаційних потреб та інтересів        аудиторії [2, с. 24].

       Перелічені  залежності не виключають свободи й  автономності мас-медіа у збереженні, утвердженні або перегляді основ існуючого соціального порядку.

       Крім  участі у макромасштабних процесах, масова комунікація укорінюється у  повсякденність, підтримуючи взаємозв’язок  публічної і щоденної сфер шляхом залучення розсіяних у просторі індивідів до значущої для суспільства інформації.

       Українська  економіка знаходиться на стадії формування ринкових відносин. Вони спрямовані на забезпечення нових стандартів добробуту  та життєдіяльності людини, побудову соціальної держави, що прагне забезпечити кожному громадянинові гідні умови існування, соціальну захищеність, однакові життєві шанси, можливості для самореалізації. Однак в Україні залишається не вирішеною низка соціальних проблем.

       Сучасна ситуація у суспільстві характеризується зростанням соціальної напруги, з одного боку, та спробами розв’язання соціальних проблем, з іншого. Ці протилежні тенденції перебувають у стані нестійкої рівноваги і призводять до загострення соціальної ситуації, неконтрольованого розвитку подій. За основними показниками соціального розвитку Україна знаходиться на небезпечній межі.

       Однією  з гострих соціально-економічних  проблем в Україні є безробіття. На зареєстрованому ринку праці  ми бачимо не всі масштаби безробіття, бо значна частина непрацюючих громадян вирішує питання свого працевлаштування самостійно, користується послугами недержавних служб, стає на шлях індивідуальної трудової діяльності або вдається до нерегламентованої комерції тощо. Соціологічні дослідження свідчать про те, що державна служба зайнятості не задовольняє інтересів громадян належною мірою щодо сприяння у пошуках потрібної роботи [32, с. 69].

       Як  свідчать офіційні статистичні дані, за індексом людського розвитку Україна  з 45 місця на початку 1992 р. опустилася на 102 (станом на 2006 р.). Значною проблемою є бідність. За даними Світового банку, за межею бідності перебуває 32 % населення України, і цей показник збільшується. Основні причини такого соціального стану: зменшення числа зайнятих, низький рівень оплати праці і пенсій, заборгованість по зарплаті, відрив рівня збільшення зарплати від рівня зростання цін. Соціальну напруженість у нашій країні обумовлює погіршення демографічної ситуації. За часів незалежності населення держави значно скоротилося – з 52 млн у 1991 р. до 46 млн у 2006 р. [17, с. 134].

       На  думку Т. Машталера, наукового співробітника  Центру перспективних соціальних досліджень, соціально-економічна криза в Україні  посилила негативні тенденції в  усіх сферах функціонування соціуму. Загальний  низький рівень життя, прогресуюче  безробіття, демографічна криза, соціальна незахищеність більшої частини населення становлять реальну загрозу національній безпеці за всіма своїми основними складовими: соціальною, економічною, політичною та екологічною. Причинно-наслідкові зв’язки цих складових є об’єктивною суспільною реальністю, тому непродумані та непослідовні системні перетворення породжують негативні явища у всіх сферах життя суспільства, зокрема у соціальній [21, с. 68].

       Проте однією з передумов соціальної безпеки  є формування та реалізація активної і сильної соціальної політики держави. Адже метою соціальної політики є саме забезпечення зростання рівня і поліпшення умов життя населення.  Наявність роботи і гідної зарплати – найкращі чинники соціальної захищеності працездатної людини.

       Відомо, що саме освіта у всьому цивілізованому світі  вважається головною лінією оборони, плацдармом зміцнення держави. Якщо не дбати про цю головну оборонну лінію нашої духовності, тоді немає, що і говорити про національну безпеку.

       Дошкільна освіта. Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом загальної структури освіти в державі. Водночас цей рівень освіти законодавчо не визначається як обов’язковий і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, ставиться під сумнів її роль у системі неперервної освіти. Від початку створюються передумови неоднакової підготовки дітей до навчання в школі. Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних навчальних закладів, мають стійку тенденцію до зниження [23, с. 123]. Упродовж 1990-2000 рр. мережа дошкільних закладів скоротилася на третину. Це зумовлено низкою соціально-економічних чинників: падінням виробництва на початку 1990-х рр., що зумовило вимушену передачу відомчих дошкільних закладів у підпорядкування органів місцевого самоврядування, які не в змозі забезпечити достатній рівень їх фінансування; недостатнім бюджетним фінансуванням освіти, що зумовлює його недостатність і на рівні дошкільної освіти; низьким рівнем доходів, який не дозволяє багатьом сім’ям оплачувати освіту дітей у дошкільних закладах; високим рівнем безробіття серед молоді, яке знімає потребу значної частки молодих сімей у перебуванні дітей в дошкільних закладах. 

       Загальна  середня освіта. Згідно з Конституцією України, повна загальна середня освіта є обов’язковою для всіх громадян держави. Кількісні показники свідчать про те, що мережа загальноосвітніх навчальних закладів упродовж 1990-2000 рр. залишається практично сталою; чисельність учнів скорочується; кількість вчителів зазнає досить помітних коливань, що свідчить про нестабільність кадрового забезпечення загальноосвітніх навчальних закладів.

       Позашкільна освіта. Законодавством України позашкільна освіта визнається складовою системи неперервної освіти. Мережі позашкільної освіти в Україні притаманна стійка тенденція до скорочення. Перш за все, вона характерна для структур, діяльність яких потребує складного обладнання. Останнє свідчить про те, що падіння кількісних показників позашкільної освіти зумовлюється, скоріше, не зменшенням соціальної потреби в цій складовій освіти, а недостатнім її фінансуванням [6, с. 26].

       Як  бачимо, отримання освіти стає серйозною  соціальною проблемою, яку потрібно виносити на обговорення засобами мас-медіа. Тільки визнавши проблему, можна шукати шляхи її розв’язання.

       В Україні в останні роки був  прийнятий ряд законів, які підсилювали  гарантії дотримання прав громадян, у тому числі і дітей, ратифіковані основні міжнародні угоди в галузі прав людини і дитини. Однак ці заходи не дали очікуваних результатів.

       Стан  дітей у нашій країні продовжує погіршуватись. Не виправдовує сподівань державна політика реагування на соціальні девіації в дитячому середовищі. Не вдається призупинити зростання числа неблагополучних сімей і дітей, яких родина залишає без нагляду, контролю [13, с. 238].

       У ситуації, яка склалася в нашій  країні, потрібна розробка соціальних державних стандартів стану дітей в суспільстві. Важливо встановити роль, становище і місце дітей як особливої соціальної групи в державі і суспільстві; стан і рівень ставлення держави, суспільства, дорослих до дітей; створення достатніх і справедливих умов для виживання і розвитку дітей, для захисту прав кожної дитини, перш за все, шляхом прийняття спеціальних законів і формування, реалізації адекватної політики держави. Основним показником благополучного дитинства є не тільки персоніфіковане врахування проблем кожної дитини, але і реальна можливість їх розв’язання [19, с. 14].

       XX ст. привнесло істотний внесок  у дослідження і розробку нової етики у ставленні до дитини, визнало її як самостійний суб’єкт права і наділило її особливим соціальним статусом. Дитина розглядається як особистість зі своїми законними інтересами і правами, які держава і суспільство, світ дорослих повинні підтримувати і реалізовувати у пріоритетному порядку [19, с. 14]. Не дивлячись на численні Укази Президента, законодавчі й нормативно-правові акти, проекти і програми з дитячої проблематики, що прийняті за останні десятиріччя, кардинальних змін у бік покращення стану дітей в Україні не відбулося.