Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

У 1970-х роках Дж. Гербнер і його колеги аналізували дані державних опитувань громадської думки, щоб визначити когнітивну дію телебачення. Опитування включали великий об’єм корисної інформації, одержаної від кожного з учасників, такий, наприклад, як час, проведений перед телевізором, і сприйняття навколишнього світу. За допомогою змістовного аналізу телепередач Дж. Гербнер і його колеги показали, що світ, що зображується телебаченням, надзвичайно жорстокий і повний насильства. Учені висунули гіпотезу, що постійне споживання медіа-насильства веде до перебільшеного сприйняття небезпеки реального світу.

Методи Дж. Гербнера і  його колег, хоч і одержали широке визнання в академічному середовищі, заперечувалися багатьма вченими (Blank, 1977а, 1977Ь; Coffin & Tuchnian, 1973; Huyhes, 1980; Hirsh, 1980; Wober & Cunter, 1988). Деякі з цих дослідників використовували ті ж дані, але застосовували статистичний контроль сторонніх демографічних перемінних і не виявили переконливих доказів ефекту культивації. (Коливанням демографічної перемінної може бути, зокрема, міський район, в якому проживає глядач, наприклад, криміналізоване гетто або престижний район з низьким рівнем злочинності).

М. Вобер і Б. Гантер (Wober& Cunter, 1982) виявили, що особливості світосприйняття глядача мають відношення швидше до характеру програм, ніж до часу, проведеного перед екраном. Дані цього дослідження свідчать, що глядачі вибирають певні типи програм, що узгоджуються з їх світосприйняттям, або закріплюють його. Ця гіпотеза схожа з гіпотезою Л. Берковця.

Професор психології з  Торонто Джонатан Фрідман (Jonathan Freedman) вважає міфічним твердження про те, що у соціальних науках начебто «доведено» шкідливий вплив насильства в медіа: «Багато-хто поводиться так, наче дебати вичерпано, докази цілком переконливі, а кожного, хто проти, сприймають як людину, яка переконує, що Земля – пласка» [12]. Проаналізувавши всі відомі йому емпіричні дослідження з початку 80-их років ХХ ст. (понад 200), автор доходить висновку, що більшість з них не підтверджують гіпотезу про причинно-наслідковий зв’язок між насильницьким контентом телевізійних програм та кінофільмів і насильством в реальному житті.

З іншого боку, дослідники часто  висловлюють сумніви стосовно можливості кількісних соціологічних чи психологічних  методів суттєво прислужитися в  розумінні такого складного і  широкого феномену як насильство в  медіа. Відзначають також штучність  багатьох експериментів, в яких групі  дітей, підлітків чи дорослих демонструють підбірки насильницьких сюжетів. Тим  часом контрольній групі показують  ненасильницькі кліпи. Далі намагаються  виміряти рівень агресії або те, що дослідники вважають ознаками агресивності, як от коли дитина вдаряє надувну ляльку Бобо, яка при цьому видає траскаючий звук, і до речі, призначена саме для  того, щоб її бити, або ж коли відповідають ствердно на питання експериментатора, чи хотів би хлопчина проколоти м’яч, якщо буде така нагода. Серед інших вад експериментів можна вказати бажання піддослідних потрафити бажанням експериментатора. Часто так звані агресивні дії є не стільки наслідком копіювання насильницьких дій на екрані, скільки просто результатом збудження від гри. Експериментатори далеко не завжди дбають про те, щоб насильницькі і ненасильницькі кліпи були адекватними і рівноцінними в інших відношеннях. В одному експерименті група осіб спостерігає на екрані за кривавою бійкою боксерів без рукавиць, а контрольна група дивилася фільм про човни, які плавали міськими каналами і явно навіювали на глядачів сон.

Відколи насильство в медіа  включає все, починаючи від карикатур, трансляцій спортивних подій, випусків новин – до фільмів жахів, вестернів, документальних фільмів (наприклад, на тему війни), а також деякі кіношедеври, то незрозуміло, як можна робити висновки про ефекти медіа-впливу на основі експериментів з одним чи двома різновидами насильницьких дій.

Як відзначає Фрідман  та багато інших дослідників, ці лабораторні  умовності доволі віддалені від  реальності, а агресивні ігри суттєво  різняться від насильства в житті. Проте навіть за умови належної організації  експериментів, лише 37% з них підтверджують гіпотезу про зв’язок реального і віртуального насильства. 22% дають змішані результати, а 41% – не підтверджують згаданої гіпотези. Коли ж відкинути непереконливі експерименти, на кшталт копання м'яча, то вийде, що більша половина експериментів не підтверджують гіпотезу про причинно-наслідковий зв’язок між віртуальним та реальним насильством.

Ще менший відсоток на підтримку  згаданої гіпотези знаходимо серед  польових досліджень.

У частині експериментів  дітей ділили на дві групи: початково  більш і менш агресивні. Так от, часто виходило, що менш агресивна  група нарощувала свою агресивність незалежно від того, які програми вона дивилася по телевізору (навіть цілком нейтральні). І навпаки, більш агресивні  діти заспокоювались, теж незалежно  від змісту передач.

У одному експерименті було зафіксовано зростання рівня  насильства після перегляду такої  невинної і цілком ненасильницької  передачі як Sesame Street.

Фрідман також переконує  нас, що більшість досліджень не підтверджують  факту зростання злочинності  після запровадження телебачення.

Джонатан Фрідман вірить у те, що наукові методи спроможні  виміряти імпакт віртуального насильства на реальне життя. Якщо переконливих наукових свідчень знайдено недостатньо, то це, з його погляду, заперечує  шкідливий вплив. Заледве чи можна  стовідсотково погодитися з такою  постановкою питання.

Скажімо, сучасна наука  не має переконливих свідчень існування  інопланетян, проте чи це заперечує  можливість їхнього існування? Врешті, з власного досвіду, без будь-якої науки ми знаємо, що медіа можуть мати потужний вплив на життя конкретної особистості.

Що стосується наукових досліджень насильства в медіа, то слід визнати, що, попри деякі заяви науковців  і політиків, реальні результати цих досліджень справді не надто  переконливі та двозначні.

І це не дивно, оскільки насильство приходить у наше життя зусібіч  у таких різноманітних контекстах (новини, документальні фільми на теми війни, програми про життя тварин, фільми жахів, трилери, комікси, спортивні  передачі), що майже унеможливлює точні  висновки, які би ґрунтувалися на лабораторних експериментах чи статистичній кореляції між переглядом телепрограм та агресивною поведінкою.

Насправді психологічні ефекти екранного насильства характеризуються величезною різноманітністю, що зумовлюється специфікою і контекстом показаних  сцен та особистістю реципієнта: рівнем освіти, інтелекту, життєвим досвідом тощо.

З іншого боку, є підстави вважати, що споглядання насильства може бути пов’язане із задоволенням якихось глибинних психологічних  потреб людини. Гра уяви, викид адреналіну, фантазії, опосередковані екраном пригоди  – усе це пояснює, чому мільйони цілком спокійних і мирних у повсякденному  житті людей полюбляють переглядати  насильницькі програми.

Отже, висновок такий, що дуже важко визначити чи існує причинно-наслідковий  зв’язок між насильницькими сценами  телевізійних програм і насильством  в реальному житті. Особисто я вважаю, що телебачення, і, зокрема, екранне насильство впливає навіть на здорову людину, на її психічний стан, не говорячи вже про психічно хвору. Але в тому то і різниця, що вплив на здорову людину не такий вже і сильний, він ні в якому разі не спонукатиме її повторювати насильницькі сцени у реальному життю. Для психічно хворої ж людини насильницькі сцени можуть стати поштовхом до насилля в реальному житті, можуть підказати спосіб скоєння цього самого насилля, але з іншого боку, для такої людини цим поштовхом може стати і будь-яка інша річ. Тому, я вважаю, не можна обвинувачувати медіа-насилля у скоєнні реального насильства. Лише поодинокі індивіди з нестійкою психікою схильні імітувати показані насильницькі сцени в реальному житті.

2.4 Програма «Чужі помилки» як приклад збалансованого підходу до висвітлення кримінальної тематики

Для визначення кількості  агресивної інформації на телеекрані були проаналізовані програми за січень 2005 року п’ятьох провідних каналів  українського телебачення (1+1, ICTV, Новий  канал, Інтер, ТРК «Україна»). Результати аналізу показали, що кількість запропонованої глядачеві телевізійної продукції, яка містить елементи агресії, склала 35% (фільми, серіали, телепередачі). Можна зробити висновок, що на наших телеекранах достатньо «потенційного» матеріалу для стимулювання агресивної поведінки у глядача.

Сучасне українське телебачення  переповнене різними програмами на кримінальну тематику як власного виробництва, так і зарубіжного, зокрема, російського. Доволі велика кількість  таких програм обумовлена рейтингами подібних телепередач.

Підраховано, що у пересічній телепередачі, яка містить насильство, в середньому демонструють:

– шість жорстоких сцен на годину;

– у прайм-тайм обсяг насильства зростає на всіх каналах кабельного та ефірного телебачення;

– загалом, близько 60 відсотків телепередач містять насильство;

– багато сцен серйозного фізичного насильства подані як буденні і суттєво «прикрашені».

Усі кримінальні телепрограми мають свої особливості, але всі  вони базуються на розслідуваннях різних кримінальних справ. Деякі з них  мають більше насильницьких та кривавих сцен, деякі менше, деякі мають грубі порушення стандартів журналістики, а деякі намагаються їх дотримуватися.

У своїй роботі ми досліджували проект каналу СТБ «Чужі помилки». Це доволі нова телепрограма на кримінальну тематику, створена журналістами каналу СТБ. Прем’єра показу відбулася 1 вересня 2009 року о 21:00. Зараз програма виходить щодня, з понеділка по четвер о 14:00.

Можна сказати, що «Чужі помилки» – це оновлений варіант «Документального детективу». У серіях використовується близько 10–15% документальної хроніки, решта – ігрова реконструкція. Отже, за жанром цей проект, з одного боку, відноситься до документалістики, але з іншого, близький і до художнього жанру, тобто визначити чітко жанр не можливо.

Досліджуючи цей проект, ми переглянули декілька випусків і виявила особливості цієї програми:

• ігрова реконструкція робить програму більш цікавою для глядача, додає їй образності та динамічності. Гра акторів примушує глядача більш хвилюватися та проникнутися сюжетом;
• сюжет цікавий та доволі непередбачуваний, до самого кінця важко зрозуміти, хто скоїв злочин;
• усі випуски – це реальні історії, які сталися в якомусь куточку України (у програмі говориться, у якому саме);
• розповідь ведеться фрагментами: фрагмент з майбутнього, фрагмент з минулого, фрагмент з теперішнього змінюють один одного;
• важливі моменти повторюються по декілька разів;
• героями програми є пересічні люди, не обов’язково з кримінальним минулим;
• присутні сентиментальні відступи, що робить програму близькою до художнього жанру;
• використовуються різні художні вирази («Зграя, що відчула запах крові»);
• розповідь у сюжеті дуже логічна;
• цікаво те, що всі можливі версії злочину перевіряються;
• інтерв’ю з представниками внутрішніх органів подаються для підтвердження фактів;
• інтрига залишається до самого кінця.

Програма не відрізняється  надмірною кривавістю, що, безперечно, є плюсом з точки зору стандартів журналістики та психологічного впливу на глядача. У програмі дуже розвернуто подаються психологічні причини скоєння людиною злочину, поясняється, як звичайна людина до цього доходить. І цей момент має дуже великий психологічний вплив на глядача, адже примушує замислитися, чи не міг бути він на місці того злочинця або жертви. Серед недоліків програми можемо відзначити такі: по-перше, – це гра акторів. На мій погляд, вони дуже часто переграють. І, по-друге, – це те, що завдяки такій детальній розповіді про злочин подаються підказки, як треба й не треба поводитися злочинцю (справжній злочинець може зрозуміти, як треба тікати, що не треба залишати на місці злочину і т.д.) З одного боку, це можна віднести до порушень стандартів журналістики, але з іншого, – важко уявити, як без такої інформації можна було б розповісти такого роду історію.

Можу зробити висновок, що кількість насилля у цій  програмі відповідає здоровому глузду, грубих порушень стандартів журналістики я не помітила, – хіба з аналізу яскраво витікає такий висновок? Ви більше аналізуєте режисерські прийоми в цій програмі, але майже не кажете про те, ЯК САМЕ представлені сцени насильства, яким чином розповідають автори про вбивства, що при цьому використовують у відеоряді, як розповідають про трагедії, чи показують кров, понівечені тіла, акти насилля, знаряддя вбивства, чи прикривають обличчя, якщо показують справжніх учасників справи? яким чином взагалі ілюструють розповідь про це, які фрази вживають?… Саме це мало б бути предметом детального аналізу!..І тоді можна було б робити якісь висновки… Ви мали б пройтися по всіх морально-етичних нормах, звірити цей телепроект з кожною нормою, стандартом на предмет порушень, і тоді вже казати, чи є вони, чи немає….А хіба це аналіз? Та й за обсягом це ледве три сторінки, і виходить, що вся робота – переважно теорія, до того ж, відірвана від практики. Ви ж маєте теорію застосувати ДО ПРАКТИЧНОГО АНАЛІЗУ! а щодо психологічного впливу на глядача, то він, безперечно, присутній у великій кількості, але, на мій погляд, цей вплив не негативний. Я вважаю, що цей проект доволі вдалий і може служити прикладом того, якими повинні бути програми на кримінальну тематику на українському телебаченні.

Висновки

аудиторія телеефір насильство агресія

Віртуальне насильство –  порівняно нова тема в медіа-критиці, яка постала у другій половині ХХ ст. після того, як телебачення  перетворилося в основний за впливовістю  засіб масової комунікації. Насильницькі сюжети виявилися найефективнішим засобом для телеканалів привабити широку публіку. Незвично велика «доза» масових інформаційних ін'єкцій стала новим комунікаційно-психологічним феноменом.