Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Сьогодні телебачення  сконцентрувало, спресувало життя. Воно надає готові картинки, однакові для  всіх і такі, що впливають на глядача  в основному на емоційному рівні  – нерідко навіть в інформаційних програмах, не кажучи вже про розважальні та серіальні. В гонитві за ефектністю, гостротою, сенсаційністю телебачення деформує реальне співвідношення значущості життєвих подій, перебільшуючи у часовому вимірі одні і взагалі ігноруючи інші.

Комерційна привабливість  насильства є подвійною в тому сенсі, що, по-перше, воно надійно затримує увагу глядача біля екрана, а, по-друге, забезпечує хоч і банальними в  своїй повторюваності, проте незмінно ефективними сюжетними й драматичними формулами. Словом, використовувати  насильство – дешевше, ефективніше  і комерційно надійніше, ніж вдаватися  до новаторських творчих пошуків.

Продюсер Стівен Кенел (Steven Cannell) скаржиться, що він прагне робити розповіді про характери, але  формула телемережі, на яку він  працює, вимагає, натомість, певної кількості  бійок, пострілів чи автомобільних  аварій. Тому ми й дійшли до стану, коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає на екрані телевізора близько 180 тисяч насильницьких сцен, з них понад 80 тисяч вбивств. Телевізор дивиться в середньому 28 годин на тиждень, що іноді більше, ніж тривалість занять у школі.

Віртуальне насильство має  безпосередній зв’язок і з  реальним терроризмом. Багато які терористичні акти, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., асоціюються з поширеними іміджами поп-культури, вони ніби підготовлені кінематографом. З іншого боку, реальне насильство наче вступило в резонанс з поп-культурою, набувши нечуваної психологічної сили.

Сотні і тисячі разів падали на телевізійних екранах вежі-близнюки, постійно гіпнотизуючи глядача, поки NBC не оголосило, що вони обмежують показ цих сцен, тому що вони травмують глядацьку аудиторію. Мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж сама терористична атака 11 вересня. Сценаристи терористичного акту створили драматургічну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналістська етика. Не дивно, адже гігантські і цілком мирні лайнери використано для моторошно-мальовничого бомбардування такого ж мирного населення. З іншого боку, перед військами протиповітряної оборони постало завдання збивати власні цивільні авіалайнери, якщо вони загрозливо відхилялись від заданого курсу чи не слухали радіокоманд. Свої рідні ПВО відкриють по них вогонь – хоч би скільки ні в чому не винних людей було б на борту. Про всіх них забули, розглядаючи лайнер лише як ціль, як небезпечний літаючий об’єкт, що може завдати наземного удару.

Таке враження, що трагедійний  театр перемістився у життя. Натомість  справжній театр та кінематограф залишили собі функцію усього лиш  попередньої апробації тих чи інших сюжетів.

Журналісти стали частиною терористичного задуму. Не виключено, що саме на таку вкрай ажіотажну  реакцію журналістів та їхньої аудиторії  і розраховували сценаристи, завдаючи у такий спосіб не тільки прямого, а й опосередкованого удару. Саме медіарезонанс найбільше спричинився до обвалів фінансових ринків та тривалої економічної рецесії у США. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

Якщо провести аналогію з  дією артилерійського снаряду, то безпосереднє фізичне насильство можна порівняти  з первинним внутрішнім спалахом – запалом, який приводить у дію  основний запас вибухівки. У нашому прикладі основний «зовнішній» вибух – суто психологічний. Але від цього його руйнівна сила стає не меншою, а навпаки – більшою.

Є наукові монографії та підручники, які дають поради щодо висвітлення в медіа терористичних  акцій. Поради ці зводяться, на загал, до стриманості, зокрема в подачі деталей, фактів, прізвищ. Мовляв, не варто прославляти  Герострата. На жаль, поради ці далеко не завжди ефективні. І справа не тільки в тому, що телебачення та інші медіа  прагнуть заробити на катастрофах, тобто  збільшити у такий спосіб свою аудиторію, тиражі і прибутки від  реклами. Однією з психологічних  засад медіа є допитливість, зокрема, коли йдеться про жахливе і  моторошне.

У перші дні після Скнилівської трагедії під час авіашоу у  Львові (липень 2002 р.) місцеве телебачення, за свідченням очевидців, нерідко втрачало почуття міри, демонструючи глядачам пошматовані тіла численних жертв.

Отже проблема не тільки в комерції новинного бізнесу, але  й у самій природі медіа. З  одного боку, зрозуміло, що журналісти, певною мірою, є інструментом терористів, а з іншого, замовчати трагедію (незалежно від її масштабу) теж  не можна. Важко віднайти шляхи ефективного вирішення цієї проблеми, можливо, що такого вирішення взагалі нема. Свідченням цьому може бути доля Герострата: як відомо, судді покарали його не тільки смертною карою, але й забороною згадувати його ім'я. Проминули тисячоліття, і попри заборону всі знають, що Герострат в 356 році до Різдва Христова спалив одне з семи чудес світу – храм Артеміди в Ефесі з єдиною метою: він хотів прославитись.

1.3 Протиріччя  натуралістичного ТБ морально-етичним  нормам професії

Безумовно, існує багато стандартів телебачення, і всіх їх висвітлювати немає сенсу, тому зупинимося тільки на тих, які стосуються теми курсової. Національна телекомпанія України (надалі – НТКУ) встановлює вимоги до створення та поширення інформації. Так, наприклад, щодо показу насильства та питань пристойності існують такі положення:

• НТКУ повинна обережно ставитися до інформації, яка містить сцени насильства, особливо з огляду на те, що така інформація може переглядатися неповнолітніми. Під час показу сюжетів зі сценами насильства слід враховувати час їхнього показу і, зокрема, зважити на доцільність показу сцен насильства після 23-ї години. Сцен надмірного насильства слід уникати взагалі. Особливо обережно слід монтувати відеосюжети для випусків новин і публіцистичних програм, які можуть переглядати вразливі групи населення, зокрема, діти. Так само обережно слід включати сцени насильства до випусків новин, особливо в денний час, коли їх можуть переглядати діти.
• Під час висвітлення катастроф, наслідків злочинів, надзвичайних пригод чи воєнних дій НТКУ дуже обережно, уникаючи зайвого натуралізму та крупних планів, показує мерців, рани, травми. НТКУ взагалі не показує сцени реального страждання, реальні тортури і страту, а також сцени знущання з тварин. Журналісти НТКУ не беруть і тим більше не оприлюднюють інтерв’ю з людьми, які перебувають у шоковому стані. Винятком з цього правила може бути лише пошук суто фактажної, надзвичайно суспільно важливої інформації, яку в інший спосіб отримати неможливо.

Щодо захисту суспільної моралі існують такі положення:

– НТКУ не пропагує, тобто не показує у привабливому світлі, нездоровий спосіб життя (паління, пияцтво, наркоманію тощо) чи антисоціальну поведінку (це ж стосується і висвітлення кримінальної тематики). НТКУ дуже обережно висвітлює небезпечні для суспільства варіанти поведінки, наприклад, суїцид.

– Усі вищезгадані елементи можуть обережно подаватися лише за справжньої необхідності, якщо вони є невід’ємною частиною суспільно вагомої новини.

Щодо інформації про злочини  та правопорушення:

– Не слід застосовувати детальний опис або демонстрацію способів вчинення правопорушень чи уникнення від передбаченої законом відповідальності, обставин та способів вчинення самогубств з міркувань запобігання впливу негативних прикладів, повідомляти про способи і методи виготовлення та використання наркотичних препаратів або про місця їх придбання та розповсюджувати іншу інформацію, яка може бути використана особою з метою вчинення злочинів, спричинення шкоди собі чи оточуючим, або негативно вплинути на підлітків чи осіб, емоційно нестабільних внаслідок захворювань чи збігу виключно тяжких життєвих обставин.

– У випадку наявності сумнівів щодо правильності вживання правової термінології або коректності висновків і коментарів правового спрямування перед їх поширенням слід отримати консультацію юристів НТКУ.

Неупередженість щодо підозрюваних, обвинувачених та підсудних обговорюється у таких положеннях:

• Під час висвітлення кримінальної та правоохоронної тематики журналісти НТКУ на всіх етапах (злочин, порушення кримінальної справи, хід слідства, затримання і арешт підозрюваних, хід судового процесу) докладають усіх зусиль до неупередженого ставлення до підозрюваних, обвинувачених, підсудних, оскільки лише вирок суду дає підставу назвати людину винною у скоєнні злочину. Журналісти мають докладати всіх можливих зусиль, щоб кожного разу озвучувати точку зору підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а в разі неможливості це зробити – принаймні, точку зору його родичів чи адвокатів.
• Подаючи результати розслідування до винесення вироку, потрібно чітко і недвозначно вказувати, що це результати слідства, позиція прокуратури чи позиція адвокатів, уникаючи при цьому ситуації, коли факти подаються як доконані і доведені.

Оприлюднення імен та інших  відомостей про обвинувачених повинно здійснюватися таким чином:

• Під час висвітлення кримінальної та правоохоронної тематики на всіх етапах (злочин, порушення кримінальної справи, хід слідства, затримання і арешт підозрюваних, хід судового процесу) ім’я особи не може розголошуватися без її згоди. Винятком може бути надзвичайно великий суспільний інтерес до цієї інформації. Ім’я неповнолітнього правопорушника не розголошується за будь-яких обставин.
• Ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути повідомлено лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, а також за її згодою. Ім’я особи може бути розкрите, якщо ця інформація має суттєвий суспільний інтерес, наприклад, коли мова йде про антикорупційні розслідування проти вищих посадових осіб.

Щодо оприлюднення імен потерпілих:

• Оприлюднення імен живих потерпілих від злочину, особливо коли йдеться про злочини, пов’язані з насильством проти дітей чи з сексуальним насильством, може відбуватися лише за згодою потерпілого (або його законного опікуна чи піклувальника). У разі, коли особа звинувачує когось у скоєнні проти неї злочину, однак кримінальна справа щодо цього не порушена, НТКУ поширює таку інформацію разом з іменем потерпілої особи.
• Журналісти мають проявляти людяність і чуйність до потерпілих осіб, не використовувати стан шоку чи розгубленості з метою телезйомок або отримання інформації, що може порушити права та завдати шкоди інтересам таких осіб у випадку її розповсюдження [12].

З моменту появи кіно і  телебачення заклопотаність з приводу  дії медіа-насилля була одним  з основних чинників, що визначають політику держави. Проблемою для  законодавців було і залишається  збереження рівноваги між правами  і свободами громадян в демократичному суспільстві і турботою про благополуччя суспільства в цілому.

У 2003 році в Україні було ухвалено Закон «Про захист суспільної моралі», який обмежує поширення продукції, що пропагує культ насильства й жорстокості. У країні діють навіть спеціальні комітети з питань духовності. Проте законодавчі бар'єри практично не зменшують кількості насильства та бруду на екранах. Та й не секрет, що заборона – часто новий поштовх до «солодкого плоду».

На думку українських  дослідників Наталі Габор та Бориса Потятиника, найкращим виходом із ситуації може стати медіаосвіта  та медіакритика, які передбачають загалом вироблення «імунітету» проти можливих маніпуляцій. Ця система пропонує відповідні семінари і тренінги для людей, на яких спрямована інформація ЗМІ, вони дозволяють краще усвідомити маніпулятивний вплив медіа та виставити відповідний психологічний бар'єр.

З іншого боку, сьогодні виникає  велике питання стосовно компетенції  державних установ у питаннях суспільної моралі і, взагалі, у можливості регулювання таких питань. Вважається, що кожному з дитинства прищеплюють  основні духовні засади, якими  людина має керуватись як суспільна  істота. Але оскільки в сучасному  світі відхилень надто багато, і погляди на виховання дуже різняться, на якомусь етапі виникає потреба  у створенні загального, так би мовити, кодексу. Тим більше, що захисту  у цих питаннях зазвичай потребують діти та неповнолітні. В нашому випадку цим своєрідним кодексом став закон про захист суспільної моралі.

Нормативний акт має багато неточностей у визначеннях. Так, наприклад, в один ряд депутати поставили  пропаганду фашизму та невігластства, а критерії, за якими визначається пропаганда, у законі не прописані зовсім. Однією із вимог закону є те, що для телерадіокомпаній передбачено подвійне ліцензування, тобто, для того, аби демонструвати, наприклад, еротичне кіно, потрібно оформити додаткову ліцензію. А з іншого боку, закон про ліцензування виключає таку можливість. Тобто, за великим рахунком, тлумачити цей закон можна, як завгодно. На підставі його розмитих визначень дійсно можуть прийматися заборонні рішення.

Кабмін, спираючись на цей  закон, створив у листопаді 2004-го Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, яка є постійно діючим державним експертним і контролюючим органом й до сьогодні. Комісія здійснює експертизу продукції, видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаганду культу насильства, жорстокості, порнографії, аналізує процеси і тенденції, що відбуваються у сфері захисту суспільної моралі, і, власне, здійснює контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту суспільної моралі. Вона сформована з чиновників, провідних діячів культури, мистецтв, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації.