Лекции по "Интеллектуальной собственности"

      Нематеріальні активи - це принципово новий об'єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особливі види капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність.

      Відмінними  ознаками нематеріальних активів є:

• відсутність матеріальної основи і при цьому володіння такою коштовною якістю, як здатність давати доход власнику, виходячи з довгострокових прав і переваг, що вони приносять йому так довго, як це можливо;
• відсутність наміру продажу нематеріальних активів у нормальних умовах діяльності підприємства;
• тривалість експлуатації, що дозволяє враховувати їх у складі довгострокових інвестицій як оборотні активи і через обраний варіант облікової політики встановлювати більш розумний термін погашення їхньої первісної вартості при загальній невизначеності термінів функціонування (гудвіл, товарні знаки тощо);
• відсутність відходів;
• багатоцільовий характер експлуатації, що дозволяє використовувати об'єкт на різних ділянках діяльності підприємства;
• підвищений ступінь ризику в прагненні отримати доход від застосування подібних активів.

      В Україні основними нормативно-правовими  актами, що регулюють правовідносини, які стосуються нематеріальних активів, є: Закон України "Про оподаткування  прибутку підприємства" (1997 р.); "Положення  про організацію бухгалтерського обліку й звітності в Україні", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250; "Указівки по організації бухгалтерського обліку в Україні", затверджені наказом Міністерства економіки України від 7 травня 1993 р. № 25, а також Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи" (Зареєстровані в Міністерстві юстиції України від 02.11.1999 за № 750/4043).

      Права на об'єкти інтелектуальної власності  стають нематеріальними активами після  того, як вони будуть поставлені на бухгалтерський облік. Для цього, принаймні, необхідно  виконати дві умови: установити ціну прав і термін їх, служби.

      За  цією ознакою ОІВ поділяються на дві групи: ОІВ з установленим терміном служби та ОІВ із невстановленим терміном служби. Ця обставина має важливі наслідки при визначенні вартості ОІВ як товару, а також при встановленні терміну його амортизації, коли він перебуває на балансі підприємства як нематеріальний актив.

      Розрізняють юридичний і економічний термін служби. Одні ОІВ мають встановлений термін дії, а інші можуть не мати встановленого  терміну служби. Наприклад, відповідно до Закону України "Про охорону  прав на винаходи і корисні моделі" юридичний термін дії (служби) патенту дорівнює 20 рокам. Однак цілком можливо, що за цей час патент може морально застаріти, тому що не виключена ймовірність, що з'являться нові аналогічні, більш ефективні винаходи. Тому при економічних розрахунках для патентів установлюється більш короткий термін, так званий економічний, котрий дорівнює 10-12 рокам, а в окремих випадках і менше.

      Установлений  термін служби характерний для більшості  прав на об'єкти інтелектуальної власності, відокремлюваних від індивідуума й підприємства, але не для всіх. Так, торговельні марки не мають встановленого терміну служби, оскільки визначений законом термін дії після його закінчення може кожний раз продовжуватися ще на 10 років. Не мають встановленого терміну більшість прав на об'єкти інтелектуальної власності, невіддільні від підприємства чи індивідуума. Крім того, права на ті самі об'єкти інтелектуальної власності можуть мати як визначений, так і невизначений термін дії. Наприклад, ліцензія на право використання винаходу чи товарного знака може бути надана як на визначений, так і на невизначений термін.

      Відзначимо, що без установлення терміну дії  стає проблематичним визначення вартості переданих прав на об'єкти інтелектуальної  власності, а сама процедура встановлення терміну дії буває надзвичайно складною й відповідальною. 
 

      4.2 Комерціалізація  прав на об'єкти  інтелектуальної  власності

      4.2.1 Мета й основні способи комерціалізації 

      Метою комерціалізації є отримання  прибутку за рахунок використання об'єктів  права інтелектуальної власності у власному виробництві або продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам.

      Комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності -це взаємовигідні (комерційні) дії  всіх учасників процесу перетворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар.

      Основними способами комерціалізації об'єктів  права інтелектуальної власності  є:

      - використання об'єктів права інтелектуальної 
власності у власному виробництві;

      внесення  прав на об'єкти права інтелектуальної  власності до статутного капіталу підприємства;

      - передача (продаж) прав на об'єкти права інтелектуальної власності.

      Для практичного здійснення вказаних шляхів комерціалізації необхідно також  знати, як розрахувати вартість прав на об'єкт інтелектуальної власності та як поставити їх на бухгалтерський облік підприємства.

      Схематично  способи комерціалізації прав на ОІВ представлені на рис. 5. 

      4.2.2 Використання об'єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві 

      Вважається, що комерціалізація через використання об'єктів інтелектуальної власності у власному виробництві є найбільш вигідною з точки зору прибутку. Адже весь прибуток від продажу інноваційного продукту, що отримано за допомогою об'єктів інтелектуальної власності, залишиться у правовласника ОІВ.

      

      Рис. 5 Основні способи комерціалізації  прав на об'єкти інтелектуальної власності

      Оскільки  обсяг виробленої продукції може бути великим, то і прибуток, що надходитиме  від її реалізації, може у багато разів перевищувати вартість прав на ОІВ у разі передачі прав на використання ОІВ або продажу прав власності на ОІВ.

      Зрозуміло, що цей спосіб комерціалізації пов'язаний зі значними стартовими витратами на доопрацювання ОІВ, розробленням технології виробництва тощо. Але у разі успіху продаж виробленої продукції компенсує ці витрати і, крім того, буде отриманий значний прибуток. 

      4.2.3 Внесення інтелектуальної  власності до статутного  капіталу підприємства 

      Статтею 13 Закону України "Про господарські товариства" (1991) передбачена можливість використання нематеріальних активів (у тому числі ОІВ) при формуванні статутних капіталів нових господарських товариств. Отже, інтелектуальну власність можна вносити до статутного капіталу замість майна, грошей та інших матеріальних цінностей, для чого необхідна лише добра воля всіх засновників. Використання інтелектуальної власності в статутному капіталі дозволяє:

      - сформувати значний за своїми розмірами статутний капітал без відволікання коштів й забезпечити доступ до банківських кредитів і інвестицій, використовуючи інтелектуальну власність як об'єкт застави нарівні з іншими видами майна;

      - амортизувати інтелектуальну власність  у статутному капіталі і замінити  її реальними коштами, включаючи  амортизаційні відрахування на  собівартість продукції, тобто  капіталізувати інтелектуальну власність;

      - авторам і підприємствам - власникам інтелектуальної власності - стати засновниками (власниками) при організації дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів.

      Внесення  прав на ОІВ до статутного капіталу замість "живих грошей" надає також:

      - право на отримання частки  прибутку (дивідендів);

      - право на участь в управлінні підприємством через загальні збори правління;

      - право на отримання ліквідаційної  квоти у разі ліквідації підприємства  тощо. 

      4.2.4 Передача прав  на об'єкти інтелектуальної власності 

      Якщо  правовласник не передбачає використовувати  об'єкти інтелектуальної власності  у власному виробництві чи розпочати  новий бізнес або створити спільне  підприємство, він може передати повністю або частково права власності  на об'єкт інтелектуальної власності іншій фізичній або юридичній особі.

      Майнові права на об'єкт права інтелектуальної  власності є сукупністю права  володіти, користуватися й розпоряджатися цим об'єктом.

      Продаж  прав у повному обсязі здебільшого  проводиться через договір купівлі-продажу  як договір обмінної угоди, за яким у результаті передачі і права власності на об'єкт інтелектуальної власності (продажу охоронного документа - патенту або свідоцтва) власник як сторона, яка продає, втрачає всі майнові права на нього. Тобто якщо продано патент на винахід, то він перереєстровується на ім'я нового правовласника і до останнього переходять всі майнові права на цей об'єкт.

      Але частіше передається лише право  користування об'єктом інтелектуальної  власності.

      Власник прав на будь-який об'єкт промислової  власності (ліцензіар) може продати  ліцензію (видати дозвіл на користування об'єктом інтелектуальної власності) будь-якій особі (ліцензіату), якщо він не хоче, або не в змозі використовувати відповідний об'єкт.

      Продаючи  ліцензію, переслідують мету отримати прибуток, не втрачаючи капіталу на виробництво та освоєння ринку. Продаж ліцензії - це шлях упровадження технології на ринку без продажу товарної продукції, Доходами від продажу ліцензій юридичні або фізичні особи покривають свої витрати на наукові дослідження.

      Придбання або продаж ліцензії є діловою угодою. Факт продажу або купівлі ліцензії юридично оформляється ліцензійним договором, який відрізняється від інших договорів купівлі-продажу тим, що продається або купується нематеріальний об'єкт. Ліцензіат отримує право на використання об'єкта інтелектуальної власності лише на обумовленій ліцензійним договором території та на певний термін.

      У залежності від обсягу прав, що передається, за діючим Цивільним кодексом України  розрізняють: виключну, одиничну і невиключну ліцензії.

      Виключна  ліцензія видається тільки одній особі і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обумовлена цією ліцензією.

      Одинична  ліцензія також видається тільки одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у даній сфері.

      Невиключна  ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності й видачі ним іншим особам ліцензії на використання цього об'єкту у даній сфері.

      За  ліцензійним договором завжди передбачається виплата певної грошової винагороди ліцензіару. У більшості випадків продаж ліцензії здійснюється за розрахунковою договірною ціною з орієнтиром на ціни внутрішнього та зовнішнього ринків. Основними видами ліцензійних платежів є роялті, паушальний та комбінований платежі.

      Роялті - вид платежів, який платить ліцензіат  ліцензіару протягом усього терміну дії ліцензійного договору чи як відсоток від суми прибутку чи суми обороту від випуску продукції або диференційованої ставки з одиниці ліцензійної продукції.

      Паушальний  платіж - це виплата ліцензіарові визначеної зафіксованої у договорі суми ще до початку масового випуску ліцензійної продукції.

      Комбіновані платежі - найбільш поширені та передбачають виплату ліцензіару ліцензіатом  первинного сталого платежу до початку  виробництва та збуту ліцензійної  продукції з подальшою виплатою залишку розрахункової ціни ліцензії як роялті після того, як буде налагоджено виробництво ліцензійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість отримувати відрахування від реального доходу ліцензіата протягом усього терміну дії ліцензійного договору.