Інформацíйна безпéка

    Снытников А.А., Туманова Л.В. Обеспечение и  защита права на информацию. – М.: Городец-издат, 2001 – 344 с.

    Термінологічний словник з питань технічного захисту  інформації /за ред. Проф. В.О. Хорошка  – 3-є видання. – К.: Поліграф Колсалтинг, 2003 – 268 с.

    Закон України “Про інформацію”, прийнятий  Верховною Радою України 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48, Із змінами від 06.04.2000, Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 20.

    Закон України “Про державну таємницю”  в редакції Закону “Про внесення змін до Закону України “Про державну таємницю” від 21 вересня 1999 року, http//www.rada.kiev.ua (5 січня 2006 р.).

    Політологічний  енциклопедичний словник. – К.: Генеза, 1997. – С. 34.

    Гелей С., Рутар С. Політологія. – К.: Знання, 1999. – С.13.

    Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України” від 16 січня 1997 р. № 3/97 ВР // Голос України. – 1997. – 4 лютого. – С. 5.

    Соболев В. Информация и переходная инфраструктуры// Бизнес. Информ. – 1999 – № 3-4. – С. 36.

    Cleveland. The knowledge executive. Leadership in an information society/ - New York: Truman Telley books, 1989. – P. 32.

    Закон України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” від 4 лютого 1998 р. № 75/98-ВР// Відомості Верховної  Ради. – 1998. – № 27-28. – С. 182.

    Баринов А. Информационный суверенитет или  информационная безопасность? // Національна  безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76.

    Бучило  И.Л. Информационное право: основы практической информации. – М., 2001 – С. 253.

    Бондаренко  В.О., Литвиненко О.В. Інформаційна безпека сучасної держави: концептуальні роздуми// Стратег. панорама. – 1999. – № 1-2. – С. 127-133.

    Бондаренко  В.О., Литвиненко О.В. Інформаційні впливи і операції// Стратег. панорама. – 1999. – № 4. – С. 134-140.

    Інформаційна  безпека України. Проблеми і шляхи вирішення. Заочний круглий стіл // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 24-29.

    Кормич  Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові  основи: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 384 с.

    Петрик  В.М., Остроухов В.В. та ін. Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навчальний посібник. – К.: Росава, 2006. – 208 с.

    Баринов А. Информационный суверенитет или  информационная безопасность? // Національна  безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76.

    Бучило  И.Л. Информационное право: основы практической информации. – М., 2001 – 253 с. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІНФОРМАЦІЙНА  БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: ПРАВОВІ ОСНОВИ

      Право інтелектуальної власності та його захист. Інформаційне право

    Питання забезпечення інформаційної безпеки  сьогодні для України стоять на одному рівні із захистом суверенітету і  територіальної цілісності, забезпеченням  її економічної безпеки. Рівень інформаційної  безпеки активно впливає на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки України, бо найчастіше реалізація інформаційних загроз - це нанесення шкоди в політичній, військовій, економічній, соціальній, екологічній сферах тощо.

    Відповідно  до Статті 17 Конституції України  «забезпечення інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу». [1] Питанню забезпечення інформаційної безпеки у 2006 році було присвячене одне із засідань Ради національної безпеки та оборони України, результатом якого стали змістовні рекомендації та завдання для галузевих міністерств та відомств з приводу вживання усіх необхідних заходів для забезпечення інформаційної безпеки України, зокрема прискорення розробки та впровадження відповідних нормативно-правових актів.

    На  жаль, на сучасному етапі в Україні  доводиться констатувати, що процес інформатизації має стихійний, некерований характер, з переважним ухилом у бік використання засобів інформатизації іноземного виробництва. Безсистемність процесів формування інформаційної інфраструктури України обумовлює складність вирішення проблеми інформаційної безпеки, захисту інформаційних ресурсів. Специфіка цих проблем полягає в тому, що об’єктивно достатній рівень захищеності інформаційної інфраструктури та інформаційних ресурсів може бути досягнутий тільки у результаті чіткого визначення об’єктів інформаційної безпеки України, забезпечення надійного функціонування державних та суспільних інститутів для реалізації практичних заходів забезпечення інформаційної безпеки на основі відповідної нормативно-правової бази.[2,3]

    Аналіз  стану інформаційної безпеки  України показує, що до основних проблем  забезпечення інформаційної безпеки  належать проблеми загальносистемного характеру, пов’язані з відсутністю  наукового обґрунтування і практичної апробації політики і методології державної системи інформаційної безпеки. За характером це правові та нормативно-правові, науково-технічні, економічні, організаційні, кадрові проблеми тощо.[4]

    Пріоритетним  завданням є створення законодавчої і нормативно-правової бази забезпечення інформаційної безпеки, а саме нормативно-правової бази щодо розподілу і використання персональної інформації з метою створення умов для інформаційних стосунків між органами державної влади і суспільства, формування передумов досягнення соціального компромісу, створення умов становлення соціального партнерства як основи демократичного розвитку суспільства, розробки регламенту інформаційного обміну для органів державної влади і управління, реєстру інформаційних ресурсів, закріплення відповідальності посадових осіб, громадян за додержання вимог інформаційної безпеки. Зокрема, йдеться про необхідність прийняття Закону «Про інформаційну безпеку», оскільки діючі нормативно-правові акти (закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про зв'язок», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення», Концепція національної інформаційної політики України, Стратегія національної безпеки України) окреслюють лише вузькі кола питань з інформаційної сфери та не здійснюють регулювання усіх аспектів забезпечення інформаційної безпеки України. Проекти Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» (були вони і під іншими назвами: Закон України «Про інформаційну безпеку України», «Інформаційна політика і інформаційна безпека» [5,6]) неодноразово потрапляли на розгляд до Верховної Ради України, але жоден із них не було прийнято. Справа в тому, що ці законопроекти являли собою довідники визначень, що стосувалися інформаційної безпеки, у яких перераховувалися об’єкти, суб’єкти інформаційної безпеки, підстави гарантування державою цілісності інформаційного простору, загрози інформаційному простору і інформаційній безпеці, визначалися основні напрями державної інформаційної політики та інформаційної безпеки.

    Разом із тим слід зазначити, що значна частина статей законопроектів мала бланкетний характер і відсилала до норм чинного законодавства, що аж ніяк не сприяло б при прийнятті відповідних законопроектів визначеності правового регулювання. Декларативність, відсутність конкретизації і орієнтація на загальні положення – це об'єднувало розроблені законопроекти.

    Інформаційна  безпека в сучасному постіндустріальному  світі, в якому основним товаром  є інформація, в якому саме та чи інша інформація впливає на прийняття  державою тактичних та стратегічних рішень, є основою національної безпеки. Для України, яка прагне до Європейського співтовариства, особливо важливим є приведення чинного законодавства до європейських стандартів, що передбачає прийняття нових законів, вдосконалення та доопрацювання чинних законів. Існує також необхідність у створенні координаційної комісії з питань нормативно-правового забезпечення інформаційної безпеки України, яка б стала акумулятором пропозицій різних органів державної влади та громадських організацій у справі вироблення інформаційної політики для України. Тому варто ще раз наголосити, що Україна потребує Закону «Про інформаційну безпеку», який би врегульовував суспільні відносини у сфері інформаційної безпеки, враховуючи те, що інформація організовується спонтанно, не через впорядкування з боку держави, те, що обмеження на поширення інформації, навіть для забезпечення національної безпеки, зумовлює сповільнення розвитку суспільства. Цей закон мав би давати визначення методів та засобів захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави в інформаційній сфері, окреслив би засади для формування державної політики інформаційної безпеки, розвитку інформаційного простору країни. 

    Література:

    1. Конституція України, прийнята  на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінам, які вступили в силу з 1 січня 2006 року відповідно Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. Положення Закону України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV «Про внесення змін до Конституції України», що набирають чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році. –Харків: СПД ФО Співак Т.К., 2006. – 48 с.

    2. Інформаційна безпека України.  Проблеми і шляхи вирішення.  Заочний круглий стіл // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 24-29.

    3. Кормич Б.А. Інформаційна безпека:  організаційно-правові основи: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 384 с. 

    4. Гавловський В., Гриценко В., Цимбалюк  В.С. Організаційно-правові питання  формування державної інформаційної політики в Україні. Науковий вісник. Збірник наукових праць Академії державної податкової служби України. № 3 (17). – 2002 - С. 177-182.

    5. Закон України “Про інформацію”,  прийнятий Верховною Радою України  2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48, Із змінами від 06.04.2000, Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 20.

    6. Закон України “Про державну  таємницю” в редакції Закону  “Про внесення змін до Закону  України “Про державну таємницю”  від 21 вересня 1999 року, http//www.rada.kiev.ua (5 січня 2006 р.). 
 
 
 
 
 
 

    Інформаційна  безпека в умовах сучасного стану  і перспектив розвитку державності

    Черговий  етап технологічної революції в  інформаційній сфері зумовлює серйозні зміни в суспільстві загалом. Змінюється спосіб життя мільйонів людей. Процеси глобалізації торкаються дедалі нових сфер діяльності. Й інформаційна стає не тільки найважливішою сферою міжнародної співпраці, а й об'єктом суперництва. Проблеми у сфері інформаційних відносин, формування інформаційних ресурсів і користування ними загострюються внаслідок політичного й економічного протиборства держав. Це стає актуальним у зоні забезпечення національної безпеки України.

          У ній чітко виділяється  специфіка забезпечення інформаційної  безпеки. Вона знайшла відображення в законах України «Про основи національної безпеки України» [3], «Про концепцію національної програми інформатизації» [1], «Про національну програму інформатизації» [2], а також у Стратегії національної безпеки України, яка затверджена указом Президента [5].

    У Законі «Про основи національної безпеки  України» вперше дано офіційну оцінку значущості й системної сутності інформаційної безпеки як невід'ємної  складової національної безпеки  України.

    У п. 2.8. Стратегії національної безпеки, присвяченому стану інформаційної безпеки в нашій державі, зазначено:

    * посилюється негативний зовнішній  вплив на інформаційний простір  України, що загрожує розмиванням  суспільних цінностей і національної  ідентичності;

    * недостатніми залишаються обсяги  вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту;

    * наближається до критичного стан  безпеки інформаційно-комп'ютерних  систем у галузі державного  управління, фінансової і банківської  сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх  та міжнародних комунікацій тощо.

    Ще  в одному офіційному документі –  «Рекомендаціях парламентських слухань  з питань розвитку інформаційного суспільства  в Україні» [4] ідеться, що стан розбудови  інформаційного суспільства в Україні  порівняно зі світовими тенденціями  є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, зокрема: