Інформацíйна безпéка

    Висновок 

    Інформацíйна  безпéка (англ. Information Security) — стан інформації, в якому забезпечується збереження визначених політикою безпеки властивостей інформації.

    Інформаційна  безпека - стан захищеності життєво  важливих інтересів людини, суспільства  і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через:

• неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується;
• негативний інформаційний вплив;
• негативні наслідки застосування інформаційних технологій;
• несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

    Вирішення проблеми інформаційної безпеки  має здійснюватися шляхом:

• створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;
• підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;
• вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп'ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;
• розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв'язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Свобода слова та інформаційна безпека 

    Свобода слова, яка передбачає право і можливість кожного вільно виражати свої погляди і переконання, без перешкод збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, є однією з найважливіших передумов існування демократії. Без неї неможливий вільний і повноцінний розвиток як окремої людини, так і суспільства у цілому. Це підтвердив досвід розвитку інших держав, це має принципове значення і для подальшого демократичного становлення України.

    Останнім  часом у суспільстві точиться все більше розмов стосовно стану із забезпеченням свободи слова в Україні. Він викликає серйозне занепокоєння не лише громадян, але й міжнародної спільноти. Чим викликаний такий стан справ? У чому полягають проблеми української демократії?  

Інформаційний простір України сьогодні 

    Сьогодні  інформаційна галузь України – це потужний і розгалужений комплекс підприємств  і організацій з багатотисячною “армією” працюючих. Так, у нашій  державі зареєстровано понад 10300 періодичних друкованих видань (газет  і журналів, бюлетенів, альманахів, дайджестів тощо). Щоправда, з них лише близько 6500 (тобто, приблизно 63%) реально хоч інколи виходять.

    В Україні діє близько 850 телерадіостанцій. З них 28 державних. Три телевізійні  національні канали поширюють свої програми майже на всю територію  держави. Мова йде про УТ-1, сфера трансляції якого охоплює 98% території України, УТ-2, для якого цей показник складає 95%, та УТ-3 (62%). Загальна тривалість щоденного телерадіоефіру в Україні сягає 19 тисяч годин.

    Інформаційні  потреби громадян забезпечують понад 30 тисяч професійних журналістів. Причому, з них лише 2,5 тисячі працюють у Києві, решта – у регіонах держави.

    В інформаційній галузі України задіяно  дуже багато суб’єктів. Однак, незважаючи на це, відповідні послуги для населення  далеко не є доступними. Наприклад, сьогодні громадяни у середньому на три сім'ї виписують два періодичні видання (газети, журнали тощо). Це при тому, що понад 62% населення України не виписує періодики. Навіть у Києві, за даними соціологічних досліджень, 11% громадян взагалі не читають друкованих видань. У регіонах ситуація ще гірша. Окрім того, хоч друковані засоби масової інформації (ЗМІ) чисельно набагато переважають електронні (телебачення і радіо), останні є більш доступними для населення і тому справляють значно більш суттєвий вплив на суспільну свідомість.

    Останнім  часом на формування українського інформаційного простору все більше впливають новітні  технології. Перш за все, мова йде про  Інтернет – всесвітню комп'ютерну інформаційну мережу. Незважаючи на те, що охочих отримувати доступ до майже невичерпних джерел інформації з його допомогою у світі стає дедалі більше, Інтернетом в Україні користується лише 300-500 тисяч чоловік. У порівнянні з іншими країнами світу це досить низький показник.

    Таким чином, інформаційний простір України є досить розпорошеним та неорганізованим. Це перешкоджає громадянам належним чином здійснювати своє конституційне право на свободу слова, не дозволяє нормально розвиватися інформаційному ринку тощо.  
 
 

Проблеми  утвердження свободи слова в Україні

Незалежність  засобів масової інформації

    Одним з найсуттєвіших недоліків українського інформаційного ринку, а відтак і  причиною порушень прав громадян на свободу  слова, недорозвинутості громадянського суспільства є недоступність  для переважної більшості населення повної та об'єктивної інформації про стан справ у державі та світі тощо. Незважаючи на те, що інформаційний простір України достатньо насичений, громадяни відчувають певний брак свіжих і тверезих оцінок всього, що відбувається, особливо у політичній сфері.

    Інший бік проблеми полягає у тому, що ЗМІ, навіть маючи відповідну інформацію, не можуть донести її до споживачів (читачів, глядачів, слухачів тощо). Головною причиною цього є їх фактична залежність від певних груп інтересів (так званих “кланів”), державних органів та посадових осіб і т.ін.

    У країнах так званої “розвинутої  демократії” ЗМІ також є залежними. Але умови “диктує” споживач інформації – той, хто купує або передплачує  газету чи журнал, вносить абонентську  плату за перегляд телепередач, замовляє рекламу тощо. Відповідно, ЗМІ зацікавлені подавати об'єктивну і потрібну громадянам інформацію. В іншому разі вони втратять аудиторію і, як наслідок, прибутки.

    Що  ж відбувається в Україні? Громадяни  не мають реальної змоги купувати послуги ЗМІ (передплачувати газети і журнали, дивитися комерційне телебачення тощо). Тому останні змушені орієнтуватися на тих, хто може фінансово забезпечити їх існування – інвесторів. Інвестори ж, у свою чергу, пов'язані з органами і посадовими особами державної влади. Саме тому, незважаючи на те, що майже 65% українських ЗМІ є приватними, відзначається їх жорстка залежність від держави та місцевих органів влади. Як за таких умов можна говорити про незалежність (а відтак – і об'єктивність) преси, телебачення, журналістської діяльності?

    Одним із шляхів вирішення проблеми залежності ЗМІ є створення суспільних ЗМІ, які б існували за рахунок абонентської плати, внесків споживачів інформації (слухачів, глядачів). Верховна Рада України  навіть прийняла у 1997 р. Закон “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, втілення у життя якого, однак, не розпочалося й досі.

    Ще  одним засобом забезпечення незалежності ЗМІ у тому числі від впливу посадових осіб і органів державної  влади та місцевого самоврядування може бути їх цілеспрямована державна підтримка. Вона може полягати, наприклад, у наданні вітчизняним друкованим ЗМІ на пільгових умовах паперу, поліграфічних та поштових послуг. Це, з одного боку, зробить інформацію більш доступною для громадян, а з іншого, створить ЗМІ принаймні мінімальні необхідні умови для роботи (звичайно, якщо всі вони матимуть рівний доступ до наданих державою пільг). Сьогодні ж такою підтримкою користуються лише державні ЗМІ та ті, що, хоч і є формально приватними, але потрапили під вплив представників влади. Вони отримують кошти з бюджетів, звільняються від орендної плати за використання редакційних приміщень тощо.

    Ще  однією проблемою, яка позбавляє  ЗМІ можливості нормально працювати  і тим самим порушує право  громадян на свободу слова, є відвертий тиск з боку як окремих посадових осіб, так й інших зацікавлених осіб. Він набуває різних форм: від досить цивілізованих (на перший погляд), як, наприклад, подання судового позову на астрономічні суми, до вкрай жорстоких і кримінально-забарвлених, таких, як вбивства журналістів тощо. Так, лише у 1999 році проти ЗМІ було подано 2258 судових позовів на загальну суму понад 90 млрд. гривень! Широко відомі факти вбивств журналістів В.Бойка, І.Грушецького, О.Мотренка, Б.Дерев'янка та інших. Численні ЗМІ зазнають постійних перевірок державних контролюючих органів (податкових, пожежного нагляду та інших), що заважає їх нормальній роботі. Подібних прикладів багато.

    Для вирішення цих проблем пропонується багато шляхів, зокрема, законодавче  обмеження максимальних розмірів сум судових позовів, встановлення додаткових гарантій безпеки журналістської діяльності тощо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Інформаційна  безпека України

    У сучасному світі інформація відіграє надзвичайно важливу роль. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом. З нею тісно пов'язані численні права і свободи громадян, життєві інтереси суспільства та держави. Тому неповнота, несвоєчасність або неточність інформації може завдати їм суттєвої шкоди. Стан захищеності інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері називають інформаційною безпекою.

    Інформаційна  безпека складається з багатьох компонентів. Вона залежить і від  рівня забезпечення свободи слова  в державі, і від захищеності  громадян від впливу на їх світосприйняття, психічне та фізичне здоров'я таких негативних чинників, як пропаганда жорстокості, насильства тощо, і від наявності у органів влади достатньої інформації для прийняття відповідних рішень, і таке інше.

    З-поміж  численних проблем забезпечення інформаційної безпеки України можна виділити кілька, які найбільше впадають в око кожному пересічному громадянину-споживачу інформації (глядачу, читачу тощо).

    Так, до 35% повідомлень української преси  стосуються тем насильства, жорстокості, злочинної діяльності тощо. Не краща ситуація і в царині електронних ЗМІ (телебачення і радіо). Подібна інформація ганьбить людську гідність, особливо негативно впливає на психіку дітей та молоді, створює відповідний настрій у суспільстві.

    Ще  одна проблема українського інформаційного простору – засилля іноземної (переважно російської) теле-, радіо-, друкованої продукції тощо. Так, в Україні популярними є такі телерадіокомпанії Російської Федерації, як: НТВ, ОРТ, РТР, ТНТ, “Русское радио”, “Европа-Плюс” та інші. За участі Фонду Російської Федерації “200-ліття Пушкіна” створений найбільш рейтинговий (популярний) в Україні телеканал “Інтер”. Ще один промовистий факт: до каталогу періодичних видань, які щороку пропонуються до уваги українським передплатникам, включається більш ніж у два рази більше видань з Росії, ніж з України.

    Небезпечність такого стану речей полягає у  тому, що український інформаційний  простір формується багато в чому за рахунок тем та проблем, які  нагальні для іноземної держави  та висвітлюються з позиції її власних інтересів. А оскільки українські громадяни мають невеликий вибір, особливо з-поміж теле- і радіопрограм, їм просто прищеплюються позиції, які далеко не завжди відповідають дійсності та національним інтересам України. Крім того, зарубіжна інформаційна продукція створює серйозну конкуренцію вітчизняним ЗМІ і заважає їх нормальному розвитку. Останні втрачають прибутки не лише від зменшення кількості передплатників, покупців, але й завдяки зменшенню обсягів реклами, розповсюдження якої їм замовляють.

    Ще  більш гострою є мовна проблема. З усіх українських періодичних видань лише 20% зареєстровані як україномовні. 65% з них фактично виходять російською мовою. До того ж, тираж російськомовної періодики у середньому в чотири рази вищий, ніж україномовної. На 90% російськомовним є ефір недержавних радіостанцій та український простір Інтернету. Такий стан речей порушує мовні права громадян, заважає розвитку української мови, не сприяє підвищенню міжнародного іміджу держави тощо.

    Вирішення названих проблем – справа далеко не одного року. Для цього необхідні і впровадження належної послідовної державної політики, і залучення значних коштів, і, зрештою, певні зміни у суспільній свідомості.

    Сьогодні  державою вже зроблено ряд кроків у напрямку забезпечення інформаційної  безпеки України. Серед іншого можна згадати, що було законодавчо закріплено норму стосовно обов'язкового не менш, ніж 50-відсоткового наповнення теле- і радіоефіру за рахунок програм вітчизняного виробництва. Врегульований порядок використання мов в Україні. Тому основний шлях вирішення перелічених проблем – у виконанні вже існуючого законодавства та посиленні контролю за цим.