Загострення суспільних суперечностей в Надніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст

      Розповсюдженість  підпалів поміщицьких садиб пояснювалася не лише прагненням українських селян  помститися своїм гнобителям, а й  наївними сподіваннями звільнитися  від панщини та здобути волю після  того, як вогонь знищить поміщика та його родину [12, с. 332-333].

      Іншими  формами протесту були: відмова від  сплати оброку та праці на панщині  [29]. Так, мешканці с. Підвисоке Уманського повіту Київської губернії протягом 15 років (з 1811 до 1826 р.) відмовлялися виконувати кріпосні повинності [12, с. 333-334; 28].

      У Волинській губернії кріпаки поміщиці Закашевської чинили опір свої господарці протягом 1811–1847 рр. Масові екзекуції, здійснювані військовими за проханнями поміщиці, не змогли зламати опір селян; визнавши свою поразку, Закашевська  продала маєток. Проте селяни чинили опір і новому господареві – пану Загрязькому. Новий володар довго не витримав і того ж року звернувся з проханням до російського уряду відкупити в нього маєток у власність держави, оскільки в селян укоренилися думки про волю, писав він, «і я не бачу ніяких засобів, щоб їх приборкати» [27].

      Яскравим  проявом селянського руху у формі  громадської непокори був виступ селян у с. Володькова Дівиця на Чернігівщині в 1838 р. Його власник Сергій Рум'янцев, не маючи прямих спадкоємців, у 1832 р. оформив дарчу грамоту на брата дружини – князя Михайла Павловича Голіцина, якому й передав право власності на Володьково-Дівицьку економію. Проте селяни не прийняли нового господаря і вчинили йому неабиякий опір. Причиною такої непокори стало те, що жителі села вважали себе вільними і не визнавали нового власника економії, а оскільки князь Сергій Рум’янцев був бездітним, то, на їх думку, вони усім миром мали перейти у підданство казни і таким чином позбавитись кріпосного стану. Невдоволення, викликане такими думками, в 1838 р. вилилось у відкритий виступ, коли всі 2280 закріпачених селян рішуче відмовились виконувати панщину і взагалі коритися новому власникові економії. Вмовляння ніжинського повітового маршалка, а згодом і чернігівського губернатора М. Жукова, які спеціально приїздили у Володькову Дівицю припинити опір, не подіяли. Зрештою, в село були направлені регулярні війська, які жорстоко придушили виступ. Над його керівниками було влаштовано суд, який чотирьох із них засудив до каторги, ще чотирьох – до виселення в Сибір і одного – до покарання шпіцрутенами [12, с. 334].

      Іноді ж українські селяни ліквідовували  поміщиків шляхом фізичного знищення. Так, у травні 1831 р. у вбивстві місцевого  поміщика брали участь більшість  кріпаків с. Пруси Черкаського повіту Київської губернії. Хоча в принципі вбивство поміщиків не було характерним для українців. Так, за 25 років (1800-1825) по всій Україні було вбито чи покалічено 18 поміщиків та їхніх управителів [12, с. 333].

      Ще  однією формою протесту були збройні виступи. Так у 1800-1847 рр. за неповними даними, відбулося понад 500 виступів кріпаків [12, с. 333]. З них, за неповними даними у 1797—1825 pp. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків [28]. А протягом 1826-1847 рр. в Україні відбулося понад 250 виступів [14]. А в 1848 р. лише в Правобережній Україні вибухнуло приблизно 330 селянських виступів, що пов’язано із інвентарною реформою [12, с. 333; 14]. В подальшому простежується спад селянських виступів, зокрема в 1849—1854 pp. лише 104 селянські виступи [1; 14 ].

      Особливо  гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гнобителів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Кармелюк здобув любов народу. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно викликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роздавав бідноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу проти гнобителів [28].

      У 1832- 1833 рр. у зв’язку з неврожаєм  і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські  виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині [26, с. 55].

      Хвилю незадоволення викликало у Наддніпрянщині запровадження військових поселень. Справжнім вибухом протестів відповіли бузькі козаки, коли після завершення наполеонівських війн і повернення на рідну землю їх стали фактично повертати у напівкріпацький стан у формі військових поселень. Обмануті козаки повстали у вересні 1817 р. під проводом сотника Федора Барвінського на Херсонщині. Російський уряд за допомогою 10-тисячного війська і гармат жорстоко придушив повстання. Козаків, які відмовилися стати військовими поселенцями, кололи піками, топили в Бузі, проганяли «зеленою вулицею» (крізь стрій солдат, які били винних шпіцрутенами – палицями 500–1000 разів, забиваючи більшість до смерті) і висилали до Сибіру. Менш ніж через рік бузькі козаки знову підняли повстання, яке тривало більше місяця і також було жорстоко придушено. Іншу частину бузьких козаків було поселено в районі м. Чугуєва на Харківщині, де влітку 1819 р. також спалахнуло повстання. Після придушення повстання за допомогою двох піхотних полків було заарештовано близько 2 тис. його учасників, з них 273 було засуджено до смерті. Проте засновник військових поселень О. Аракчеєв, який особисто керував розправою, «пожалів» засуджених і замінив смертний вирок на покарання шпіцрутенами – по 12 тис. ударів кожному. Деякі джерела свідчать, що жахливою смертю на «зеленій вулиці» загинуло принаймні 80 чоловік, а решту непритомними перевезли до шпиталю, але пощади у Аракчеєва ніхто не благав. Товариш, який відвідав тих, хто пережив екзекуцію, у шпиталі, написав, що «тільки по голосу можна було пізнати, що то були люди, а не купа м’яса» [27].

      Селянські виступи на Правобережжі набрали  сили після проведення інвентарної  реформи 1847-1848 рр. [14]. Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи  селян, які лише у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848—1849 pp. селянські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 придушили поліція й військові [27]. 

      3.2. "Київська козаччина". Похід "В Таврію за волею"

      Пік селянських виступів у Західній та Східній Україні припадає на період до і безпосередньо після скасування кріпацтва (Наддніпрянська Україна  – друга половина 50 - початок 60-х  рр.) [15]. Найвідомішими з них були "Київська козаччина" та похід "У  Таврію за волею".

      Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни  з Францією і Туреччиною видав  маніфест, де всі піддані держави  закликалися добровільно ставати  в ряди війська для оборони  батьківщини [9]. "Звертаємося з  цією новою відозвою до громадян усіх станів, повеліваючи: розпочати всенародне державне ополчення", – йшлося в маніфесті [13].  Деякі загальні й неясні вирази маніфесту, виданого очевидно малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе вписуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах самі священики поясняли селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись предки їх, козаки. Селяни кинулися творити відділи, вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу й записували в козаки [9].

      Почали  поширюватися чутки, нібито тих, хто  запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної  залежності і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко) [17].

      Київська  козаччина» охопила на Київщині 422 села і 183 тисячі селян [15; 20].

      Виступи селян носили локальний, спорадничий характер, спроби координації селян різних сіл були несміливі, нерішучі, не було яскравих особистостей, здатних очолити повстання [15].

      10 квітня в Корсуні чотиритисячний  натовп селян, які зібралися  з довколишніх сіл, зажадав від влади припинити приховувати указ про звільнення кріпаків від панщини. Оскільки указу не існувало в природі, влада мусила відмовити. Тоді селяни з кийками, сокирами та іншою зброєю кинулися на чиновників і військових. Унаслідок сутички загинув один унтер-офіцер і двадцять селян, близько ста осіб було поранено. Відбулися масові арешти, 57 активістів було віддано під суд. У Ситниках виступ тривав ще якийсь час, і поліція та війська довго не зважувалися втручатися в перебіг подій. Одна з найбільших сутичок за весь час "Київської козаччини" сталася у Таганчі на Канівщині.

      За  офіційними відомостями, під час  придушення селянського руху в Київській  губернії було вбито 36 і поранено 57 селян [17].

      Ліквідувавши  Київську козаччину, царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впливом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух — Похід у Таврію за волею [1].

      "Таврійська  лихоманка" охопила великі  маси селян. З Катеринославської  губернії "за волею" рушило  майже 9 тис., з Херсонської –  3 тис. осіб. У Таврію "за волею"  йшли селяни із інших віддалених  губерній – Харківської, Чернігівської,  Полтавської.

      За  вказівкою начальства війська були поставленні на кордоні між Херсонською та Таврійською губерніями на Перекопі. Місцеві власті силою повертали назад селянські валки, декого з непокірних пороли.

      Перші партії селян, що йшли у Таврію, на Перекопі "зустрілися з військами і при цьому відбувалися справжні бої. Селяни, озброєні ланцюгами, сокирами, косами чинили опір поліції та військам. Багато селян загинуло в цих боях. На перекопському перешийку юрби селян були зупинені військами" [15].

      Похід "У Таврію за волею", але влада розуміла необхідність проведення реформ. І вже доволі скоро розпочався новий етап в історії українських селян.

 ВИСНОВОК

      В період першої половини ХІХ ст. відбуваються загострення суспільних суперечностей, а саме суперечностей між українським селянством, з одного боку, та поміщиками з державним урядом з іншого.

      Подана  проблема почала розглядатись ще з  другої половини ХІХ ст. і продовжується  і на сьогоднішній день. Особливо широко її досліджували радянській історик І. Гуржій та сучасні українські історики.

      В першій половині ХІХ ст. виділяються  окремі стани українського селянства, які в дечому різнилися один від  одного. Але було й те, що їх об’єднувало  – це залежність або від поміщика, або від держави. Державним селянам  імперський уряд приділяв значно більше уваги ніж поміщицьким.

      Поданий період характеризується широкою політикою російських імператорів стосовно українського селянства, здебільшого тією, яка погіршувала умови їх існування, та різноманітної форми протесів селянських верств населення. Так, лише за найменшу форму протестів, втечі з поміщицьких маєтностей, більше дванадцяти тисяч осіб були відправлені до Сибіру.

      Уряд  не міг не зважати на народні вибухи, хоча ті й не носили масовий характер як у минулому. Тому час від часу приймалися закони, метою прийняття яких було покращення умов існування сільських жителів. Але ці укази або через деякий час скасовувались, або перероблялись не на користь селян, або їх просто не дотримувались поміщики.

      Політика  уряду та діяльність поміщиків викликали  серед народу невдоволення. Проявлялись вони як у пасивних формах, так і в збройних повстаннях, деякі з яких охоплювали значні території, але все ж таки більшість були локальними.

      Піком селянських виступів став період кінця 1840-х 1850-х років. Тобто саме той період, який безпосередньо передував звільненню селянства з кріпосної залежності.

      Не  звільнивши селян зі стану кріпаків Російська імперія становилась  в скрутне становище. Адже активно  велись Кримські війни. А селянські  повстання несли розшарування в  державі, тому що державі інколи доводилось залучати для їх придушення регулярні війська, а це ослаблювало імперію.

      Саме  тому у 1861 році селяни буди звільнені  з кріпацтва, що поклало початок  новому етапу в історії українського селянства.

 СПИСОК  ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко О.Д. Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ebk.net.ua/Book/history/boyko_iu/chapter8/802.htm 
2. Бондар В. Вітчизняні селянствознавчі інституції і їх роль у вивчені історії українського селянства пореформеної доби / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні. – К.: Інститут історії України НАН України. – 2008. – № 19. – С. 178-210
3. Бондар В. Повсякденне життя селянства Наддніпрянської України другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. До історіографії питання / В. Бондар // Краєзнавство. – 2010. – №3. – С. 10-18
4. Бондар В. Проблеми історії українського селянства у науковій спадщині Івана Гуржія // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gich/2009_3/GCN4p029-033.pdf
5. Бондар В. Сучасна історіографія проблем селянського господарства України пореформеного періоду / В. Бондар // Український історичний збірник. – 2009. – Вип. 12. – С. 408-416
6. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст.: Навч.посібник. / В.Й. Борисенко – К.: Либідь, 1996. – 616 с.
7. Воронянский А.В. История Украины: учебное пособие для студентов высших учебных заведений. / А.В. Воронянский – Харьков.: Парус, 2008. – 576 с.
8. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. (Навчальний посібник для учнів гуманітарних гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів, вузів, вчителів). / Я.Й. Грицак – К.: Генеза, 2000. – 360 с.: іл.
9. Дорошенко Д. Соціальне тло "Київської козаччини 1855 р." // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://exlibris.org.ua/doroszenko/r07.html
10. Зовнішнє незалежне оцінювання: Історія України: Матеріали для підготовки/ Л.В. Морозова, Я.М. Бердичевський. – Запоріжжя.: Прем’єр, 2008. – 423 с.
11. Зякун А.І. Українське селянство в Російській імперії ХІХ ст.: становище, проблеми та пошуки їх вирішення / А.І. Зякун // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.academy.sumy.ua/bitstream/123456789/520/1/YKR.%20SELO%20XIX%20st.pdf
12. Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. Том 1/ Гл. редактор В. М. Литвин. – К.: Наукова думка, 2006. – 632 с.
13. Килимник Ю. "Київська козаччина" // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pres-centr.ck.ua/tape/16389/
14. Литвин В.М. Народні виступи селян, військових поселенців; «холерні бунти»: // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lytvynv.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=ch4_r3_p5
15. Литвин В.М. Селянські виступи ХІХ ст.: від народної стихії до політичної свідомості: // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lytvynv.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=Ch4_r9_p1
16. Литвин В.М. 1 Українське селянство соціально-економічне становище: // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=ch4_r2_p5
17. Лях. С.Р. Київська козаччина 1855 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kyivska_kozachchyna_1885&abcvar=14&bbcvar=10
18. Машкін О. Ставлення російського уряду до селянства (на прикладі імперського законодавства 1796-1861 рр.) / О. Машкін // Історія в школі. – 2007. – № 7-8. – С. 4-11
19. Молчанов В.Б. Соціально-правове становище сільського населення України у першій половині ХІХ ст. (до 1861 р.) / В.Б. Молчанов// Проблеми історії України ХІХ-ХХ ст. – 2004. – № 10. – С. 34-54
20. Наддніпрянська Україна в умовах кризи феодально – кріпосницької системи (перша половина XIX ст.) // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://poplavok.wordpress.com/2009/02/17/наддніпрянська-україна-в-умовах-криз/
21. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ "КАЗКА", 2006. – 736 с.
22. Орлик В.М. Державні селяни в податковій політиці Російської імперії в кінці XVIII - середині ХІХ ст. (на матеріалах українських губерній) / В.М. Орлик // Український історичний журнал. – 2007. – № 1. – С. 94-104
23. Орлик В.М. Подушна система оподаткування в українських губерніях Російської імперії у кінці XVIII - середині ХІХ ст. / В.М. Орлик // Проблеми історії України ХІХ-ХХ ст. – 2006. – № 12. – С. 119-124
24. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ за ред. В.І. Танцюри. – К.: Видавничий центр "Академія", 2002. – 488 с. – (Альма-матер)
25. Рудакова Ю.К. Основні аспекти земельної політики уряду Павла І на території Правобережної України / Ю.К. Рудакова // Український історичний журнал. – 2005. – № 3. – С. 101-110
26. Рибалка І.К. Історія України. Частина 2: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 р. (підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів). / І.К. Рибалка – Харків.: Основа, 1997. – 480 с.
27. Соціальні протести українського населення у першій треті ХІХ ст. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukmap.kiev.ua/index.php?id=1031&lang=uk
28. Українські землі під владою російської імперії (кінець XVIII — XIX століття): Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII — першій половині XIX ст.: Соціальна боротьба // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mestectvo.com/istoriya-ukraini/xix-1.html
29. Українські землі у першій половині ХІХ ст.:Соціальні рухи // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mestectvo.com/istoriya-ukraini/xix-1.html
30. Шармар О. Військові поселення в Україні (1817-1857 рр.): історико-правовий аспект // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://warhistory.ukrlife.org/2_03_9.htm