Загострення суспільних суперечностей в Надніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст

      Уряд  по-своєму відреагував на суспільні  настрої народу. У 1815 році вийшов указ, згідно з яким усім селянам заборонялося "шукати вольності". А у 1816 році з ініціативи О. Аракчеєва в імперії  розпочалася масова організація  військових поселень, хоча перші з них виникли у 1810 р., коли в селах Могилевської губернії розквартирували солдат мушкетерського батальйону. В Наддніпрянській Україні вони з’явилися в 1817 р.: у Харківський, Херсонській, Катеринославській губерніях було створено 16 кавалерійських та 3 піхотних полки [12, с. 315]. З цього ж 1817 р. Аракчеєв був призначений офіційним начальником військових поселень [10, с. 56].

      Узагалі, утворення військових поселень не було ідея суто Аракчеєва. Питання про  створення такої установи вирішувалося в 1816 р. в колі осіб, куди, крім імператора Олександра І, входили О.А. Аракчеєв, О.П. Єрмолов, генерал-лейтенант І.О. Вітте і чиновник канцелярії І.Ф. Самбурський. Було вирішено піхоту розселити біля Новгорода, а кавалерію в Україні. І вже 6 квітня 1817 р. з'явився указ імператора про створення поселень у Змієвському і Вовчанському повітах Слобідсько-Української губернії. У ньому говорилось про наміри влади "дати воїнам свою осідлість", а для "першого досвіду" виділялися поселення: Мохначі, Шелудовка, Гнилушка, Гінеївка, Андріївка, Балаклея, Вовчий Яр, Малиновські і Грабовські хутора, частина слободи Лімана і Вовчанського-Печеніги, Кицівка і Бозаліївка [30].

      Військові поселенці, що ставали довічними  солдатами, жили в умовах надзвичайно  жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри й дріб’язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, їли, лягали спати, під невсипущим оком начальства проходило все їхнє життя. За найменшу провину їх немилосердно карали різками. Дітей поселенців із семи до дванадцяти років зараховували в кантоністи і муштрували у військових школах, із 12 років зачисляли в резервні, а з 18 – у військові частини [26, с. 16].

      Військові поселення по суті представляли симбіоз  кріпацтва і солдатчини, проіснували  до 1857 р [12, с. 315]. З 1857 р. військові поселенці переведені на становище державних селян [26, с. 16]. 
 

     2.2. Українське селянство в другій чверті ХІХ ст.

      У другій чверті ХІХ ст., в ряді країн  Європи прокотилася хвиля революцій. У Росії наростала боротьба селянських мас, поширювалися визвольні ідеї, поглиблювалася криза феодально-кріпосницької системи [26, с. 16].

      Царювання Миколи І – період, який позначений посиленням антикріпосницького руху селян, а також намаганнями царського уряду нівелювати антагонізми на селі, зберігаючи при цьому кріпосне право. Своє політичне кредо імператор сформулював так: самодержавний монарх, котрий має підтримку у дворян і по-батьківському турбується про добробут своїх підлеглих. Свою позицію стосовно кріпосного права він зазначив як: "Немає сумніву, що кріпосне право у теперішньому вигляді є зло для всих відчутне й очевидне, але торкатися його тепер було б ще більшим злом" [12, с. 316-317].

      Узагалі Микола І приділяв селянському питанню значну увагу. Це видно з того, що в селянське життя увійшло 709 різного виду регулюючих норм, одна частина яких була розроблена, спираючись вже на відомі факти аграрного побуту, інша ж мала багато в чому якісно новий характер [18, с. 5]. З них, як і в минулі роки найбільше уваги приділено державним селянам: зокрема, саме їм присвячено 10 особистих указів Царя, а також до 480 постанов більш низького рівня [18, с. 6]. Здебільшого прийняття актів селянського спрямування пов’язано з діяльністю секретних комітетів 1826, 1835, 1839-1842 1844, 1846 та 1848 років, які складали рекомендації для поступового ослаблення кріпацтва [11, с. 285].

      Микола  І одразу ж приступає до селянського  питання. Вже 26 червня 1826 р. у рескриптах царя на ім’я міністра внутрішніх справ В. Ланського йшлося про те, що предводителі дворянства повинні були таємно стежити за ставленням поміщиків до своїх кріпосних, а земські справники зобов’язувалися повідомляти повітовим предводителям дворянства про всі зловживання кріпосників своєю владою над селянами. З поміщиком, який відзначився жорстокістю, проводилась відповідна профілактична бесіда [12, с. 317]. Тобто ми бачимо, що цей указ був лише формальністю, щоб пригасити селянські повстання.

      З 15 лютого 1827 р. було наказано забирати до казенного відомства всіх селян, у яких після продажу поміщиком землі буде залишатися для прогодування менше 4,5 десятин на душу, а з 14 липня заборонялося для поміщиків віддавати кріпосних на гірничозаводські роботи. Того ж року окремим рескриптом кріпакам було відмовлено в праві навчатися у гімназіях й університетах, а дозволялося вступати лише до парафіяльних та повітових училищ [19, с. 46].

      У 1833 році було поставлено не приймати для  забезпечення приватних боргів кріпосних  без землі, компенсуючи за кожну  ревізьку чоловічу душу по 300 руб., а за жіночу по 150 [12, с. 324; 19, с. 46]

      Микола  І над усе ставив військову  муштру та розглядав усю країну як величезну військову казарму, а  народ як підпорядковану йому "команду". Тому у 1837 р. було створено ним у Київській та Подільській губерніях у 1837 р. п’ять нових округів військових поселень [26, с.16-17].

      У 1839-1841 рр. була проведена реформа  П.Д. Кісєльова "Предварительные соображения о преобразовании управления государственными имуществами" щодо державних селян. Для їх управління спочатку було створено в 1837 р. "V отделение Собственной Его Императорского Величия Канцелярии", а потім "Министерство государственных имуществ". Згідно з реформою ліквідовувалася оренда державних маєтностей, замість подушного вводився податок із землі та прибутків від промислу. Ця реформа ще більше прискорила майнове розшарування селянства та створила умови для більш швидкого переходу селян на ринкові відносини. На початку 40-х рр. була проведена реформа Петровського щодо удільних селян [11, с. 286].

      2 квітня 1842 р. було видано царський  указ "Про зобов’язаних селян". Він надавав поміщикам право  укладати з селянами, за взаємними  погодженнями, договори про наділення  їх землею за певні повинності  – відробляння панщини або  сплату грошового оброку. Після укладання й затвердження договору такі селяни називалися зобов’язаними селянами. Їх становище нічим істотно не відрізнялось від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції. До того ж на 1855 р. зобов’язаними в Україні, в основному в Подільській губернії, стали всього приблизно 15 тис. чоловік [26, с. 28-29]. Цього ж року було запроваджено закон про задоволення державою скарг кріпаків нарівні з казенними селянами. Привертає увагу запроваджена 29 грудня заборона для поміщиків, чиї маєтності за знущання над селянами перебували під державною опікою, утримувати своїх кріпаків як прислугу [12, с. 325].

      Однак уся ця турбота уряду про селян  фактично була перекреслена лише однією статтею Уложення 1845 р., за якою кріпаків за подачу скарги на поміщика карали 50-ма ударами різок [12, с. 325; 19, с. 46]. Поміщик лишався володарем кріпаків.

      Наростання селянського руху і розвиток польського національно-визвольного повстання змусили царський уряд провести в 1847-1848 рр. у Правобережній Україні інвентарну реформу. Одним з її творців був київський губернатор І. Фундуклей, а безпосередньо втілював у життя київський, подільський волинський генерал-губернатор Д. Бібіков [12, с. 320]. Проводячи цю реформу, царизм мав на меті видати себе за захисника інтересів місцевих українських селян і використати їх у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, в якому брала участь значна частина правобережних польських поміщиків.

      Царський  уряд, щоб певною мірою регламентувати відносини між поміщиками й селянами й цим залучити на свій бік селян  запровадив обов’язкове складання інвентарів. З цією метою в травні 1847 р. були опубліковані "Правила для управления имениями по утверждённым для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве". 29 грудня 1848 р. було видано ці інвентарні правила в новій редакції, що для селян була гіршою за першу [26, с. 29].

      За  інвентарними правилами, земельні наділи, що перебували в користуванні селян, закріплювалися за ними. За це вони відбували  повинності на користь поміщика. Тяглові  селяни працювали 3 дні чоловічих (з  упряжжю) і один жіночий день, інші – 2 дні чоловічих і один жіночий.

      Серед недоліків інвентарної реформи  виділяють такі: інвентарі укладали поміщики, а тому вони відповідали їхнім інтересам; був відсутній контроль з боку держави за дотриманням інвентарних правил; різноманітні зміни та доповнення, що вносилися до інвентарних правил, зводили нанівець прогресивність заходів [12, с. 320].

      Ми  побачили, що селянському питанню  приділяли значну увагу у першій половині ХІХ ст. Ці заходи були і на користь поміщиків, і нібито на користь селян. Проте цього було недостатньо, що виливалось у селянські протести.

РОЗДІЛ 3.

СЕЛЯНСЬКІ ПРОТЕСТИ.

      3.1. Селянські повстання першої половини ХІХ ст.

      Основним  борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва виступало  багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще не виділилися в окремий клас.

      Селяни  в першій половині ХІХ ст. були темні, забиті, політично несвідомі, не були згуртовані, не виробили певного уявлення про політичний лад, встановлення якого  вони домагалися. Вони здебільшого виступали проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками [26, c. 49].

      Основним  фактором соціальних потрясінь, селянських виступів залишаються аграрні питання, але важлива роль належить і зовнішньому чиннику – революціям, війнам, національним повстанням [15]. Крім того, на піднесення селянського руху впливали правовий, релігійний, етнічний та інші чинники [12, c. 332].

      У протистоянні із землевласниками-поміщиками, а також адміністративними установами селяни використовували активні  і пасивні форми боротьби. До активних форм соціального протесту належали селянські виступи, повстання, підпали  поміщицьких маєтків, сутички з поліцією, каральними військами, непідкорення місцевим властям, самочинне переобрання органів місцевої влади, страйки селян і сезонних робітників. До пасивних (або прихованих) форм соціального протесту можна віднести селянські втечі, затримання або відмови від сплати податків і викупних платежів, потрави поміщицьких посівів і сінокосів, дрібні порубки лісів, розправи із сільською старшиною [15].

      Розпочнемо  розгляд з пасивних форм протестів.

      Соціально активною формою протесту були втечі  селян, динаміка яких постійно зростала. З 700 тис. селян Київської та Чернігівської губернії протягом 1782-1791 рр. втекли 35 тис. осіб, що становило 5% усього селянського населення [14]. Особливо значного поширення втечі набули на Правобережжі та Лівобережжі [27].

      Доведенні до відчаю селяни тікали від своїх поміщиків на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Відбувався й організований відхід сільської людності з перенаселених регіонів України. Основним районом компактного переселення українців стала Кубань. Воно відбувалося своєрідними хвилями. В 1809-1811 рр. на її землі переїхали 66 тис., у 1821-1825 рр. – 48 і в 1848-1849 рр. – 14 тис. селян і міщан переважно Полтавської, Чернігівської та частково Харківської губернії [6, с. 369].

      Масові  втечі кріпаків призвели до того, що в деяких поміщицьких маєтках кількість селян зменшилась вдвічі і більше [12, с. 333].

        Уряд вживав заходів щодо розшуку  і повернення втікачів і карав  їх. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їхньої причини  було неможливо [27]. Так, протягом 1822-1833 рр. в Україні за втечі та сприяння втікачам було заарештовано і відправлено до Сибіру 12428 осіб, серед яких 1701 жінка [12, с. 333].

      Селянство продовжувало вірити у справедливого, доброго "батечка-царя", вважало, що цар захищає його інтереси, а поміщики начебто порушують волю царя. Через це поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам [26, с. 49]. Проте імперський уряд відповів на це забороною кріпакам скаржитися на поміщиків під загрозою покарання [27]. За 10 років, з 1844 р. по 1854 р., до міністерства внутрішніх справ надійшло зі всієї Росії 342 скарги [26, с. 49]. Тобто селяни продовжували вірити в царя-захисника.

      Не  менше було й активних форм селянського протесту. Першим з них розглянемо підпали. Так, за неповними даними, з 1822 по 1833 р. з України до Сибіру за підпали було заслано 176 осіб.

      Цікаво, що найчастіше підпалювали панські  стодоли та маєтки селянки. Так, приміром, згідно зі "Свідченнями кріпачки с. Ясенів Махнівського повіту Київської губернії С. Нагурнякової в повітовому суді про підпал будинку поміщика Миронеєвського за жорстоке з нею поводження" від 16 серпня 1839 р., причиною такої помсти було нелюдське ставлення дружини поміщика до 16-річної кріпачки, яка була круглою сиротою. Власниця морила її голодом і непосильною працею, взимку позбавляла одягу та взуття. Після того як підсудну арештувала та забила в колодки, поміщиця побила її та водила босою по тліючих рештках маєтку, які залишились після пожежі.