Загострення суспільних суперечностей в Надніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст

РОЗДІЛ 2.

СЕЛЯНСТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ  СТОЛІТТЯ.

     2.1. Українське селянство у першій чверті ХІХ ст.

      Кінець  ХVIII – початок ХІХ ст. був часом великих політичних і соціальних змін і перетворень в Україні. Вони були спричинені у першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIIІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила величезна частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. [ 8, с. 5 ]

      У цей самий період, кінець XVIII - початок ХІХ ст., переважна більшість українських земель – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь – входили до складу Російської держави.

      Ще  у 60-80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. [26, с. 16]

      Ці  зміни і призводять до подальших  змін в державі. Зокрема і щодо селянського питання.

      Провідним сектором економіки в цей час  було сільське господарство, адже аграрна  сфера стала серцевиною тодішньої  кріпосницької системи. Земля –  основний засіб виробництва – і вона належала поміщикам. Виробнича сила – селянство – було залежним від феодала чи держави. [21, с. 369-370]

      Селянство становило найчисельніший, найбідніший  і безправний стан українського суспільства. Соціальна структура українського селянства була досить різноманітною, що зумовлювалось регіональною специфікою господарчого життя, відсталими формами землекористування, розміром наділів, характером повинностей. Українське селянство поділялось на такі соціальні групи: державні або скарбові, які були особисто вільні; поміщицькі селяни; монастирські селяни; удільні селяни, які належали імператорські й родині й проживали компактними групами на Лівобережжі та Катеринославщині; заводські, які працювали на казенних заводах і мануфактурах; військові поселенці; безземельні селяни; оброчні селяни [16].

      Трохи іншу класифікацію ми можемо побачити у статьї О. Машкіна "Ставлення російського уряду до селянства України (на прикладі імперського законодавства 1796-1861 рр.)". У ній автор розглядає такі групи селян: адміралтейські селяни; селяни духовного відомства; селяни Кіннозаводського управління; двірцеві селяни; вільні селяни; державні селяни; євреї-землероби, як специфічна група державних селян; кріпосні селяни.

      Найбільшими станами селянства в першій половинні ХІХ ст. були приватновласницькі (поміщицькі) та державні селяни. Усі вони були залежні, оскільки не мали права володіти землею [12, с. 321].

      Посилення закріпачення селянства продовжувалось впродовж усієї першої половини ХІХ  ст. На це вказує імперське законодавство та статистичні дані.

      Так, наприкінці 50-х років ХІХ ст. із 12,9 млн. осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосній залежності від поміщиків або виконувало феодальні повинності на користь держави [24, с. 152]. Хоча за даними, які приводить у своєму підручнику з історії України Воронянський В.: до середини ХІХ ст. населення українських губерній Росії виросло втричі – з 7,7 до 23,4 млн. [7, с. 182]

      Хоча  статистичні дані доволі різняться, кріпосні селяни все одно становили найбільший стан тогочасного українського населення. Першою з них є селяни-кріпаки (поміщицькі селяни). "Новий довідник: Історія України", подає такий поділ поміщицьких селян: урочні (здольні) селяни – селяни, що отримували від пана щоденне завдання (урок), причому таке важке, що його не можна було виконати й за два-три дні; панщинні селяни (панщани, панщанники) – кріпаки, які за користування землею виконували на користь господаря певні роботи. зазвичай, вони три дні на тиждень обробляли панську землю, три дні – відведену їм у користування; оброчні селяни – кріпаки, що сплачували поміщикові за користування землею грошовий або натуральний податок (оброк), розмір якого залежав від волі господаря; посесійні селяни (фабричні, заводські) – особисто залежні селяни, що були довічно прикріпленні до заводів та фабрик, які належали приватним особам. [21, с. 370]

      На  початку ХІХ ст. селяни остаточно  втрачають свої права, перетворившись на власність, «інвентар» поміщика, який вирішував долю кріпака, міг заборонити шлюб, відірвати дітей від батьків, піддавати тортурам, засилати до Сибіру, в рекрути. Ті кріпаки, які переводилися до панського маєтку як служники, лакеї, покоївки, художники, артисти, втрачали своє господарство і знаходилися в повній залежності від пана. З 1830 р. широко застосовувалася місячина. В 1840-х рр. кількість «місячників» – безземельних селян, які знаходилися на утриманні пана, в Лівобережній Україні становила 1/4 від загальної кількості кріпаків. Саме в 20–30-ті рр. ХІХ ст. урочна система і місячина здобули найбільше поширення в Україні.[16]

      Кріпаки в Російській імперії були "прив’язані" до маєтку свого пана, довгий час  не мали змоги навчатися в гімназіях, університетах, подекуди зазнаючи невимовних моральних та фізичних страждань. З  іншого боку "они обладали целой системой льгот и привилегий, которые давали им возможность существовать наравне со всеми иными сословиями и группами страны".

      Наприклад, на трудовому процесі "зависимых от российских дворян людей" було регламентовано "Манифестом об обязоностях крепостных крестьян работать на помещика 3 дня в неделю и о не принуждении крестьян к работам в выходные дни". В той же самий час кріпаки могли утримувати поштові станції, "торговать вином и содержать портерные лавки"[18, с. 10].

      Найбільшу частину селянства становили державні селяни. В порівнянні з поміщицькими селянами вони перебували у кращому становищі, бо були особисто вільні, могли розпоряджатися собою, мали громадські та майнові права. На Полтавщині і Чернігівщині жили козаки, які поступово перетворювалися на державних селян. [16]

      Державні  селяни вважалися особисто вільними. За користування землею сплачували державі  грошову ренту, яка становила  майже 40% їхніх прибутків. Більша частина  державних селян була не в змозі  знайти такі кошти, тому з року в  рік їхні борги зростали. [21, с. 370-371]

      Своєрідним  різновидом державних селян були адміралтейські селяни. Ще з часів  Петра І вони вважалися головною робочою силою при обслуговуванні військових портів та зведенні бойових  кораблів. Всі вони за тих чи інших обставин працювали на державу. Цей момент дещо покращував їх статус у порівняні з "чистими" кріпаками, але дана "пільга" часто ліквідовувалась іншими негативними обставинами. Так, протягом 1822-1823 рр. центральна адміністрація заборонила селянам спочатку Балтійського, а потім – і Чорноморського адміралтейств переходити "из традиционного состояния в купечество". Через два роки побачив світ закон, у відповідності до якого "тамошних ("морських") поселян, в преступления впадающих, должны судить не гражданские, а военные суды". [18, с. 7]

      Наприкінці  XVIII - першій половині ХІХ ст. в Російській державі панівною залишалась феодально-кріпосницька система. Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над народними масами. Такою самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним посилював і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури [26, с. 6-7].

        Ще наприкінці ХVІІІ ст. за Павла І було видано більше 90 указів щодо становища селянства, майже третина яких вступила у дію у 1800-1801 рр. [18, с. 5]. У 1796 р. указом Павла І кріпосне право було поширено на Південну Україну, Крим, Дон і приєднані райони Кавказу.

      Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Із 600 тис. державних селян, розданих ним поміщикам Росії за 4 роки його царювання, 150 тис. чоловік припадало на Україну [26, с. 7]. Зокрема, лише із Поберезького маєтку, що був на Правобережжі, росіянам було роздано 20905 душ [25, с. 108].

      У грудні 1797 р. Павло І збільшує податкові  ставки [22, с. 95; 23, с. 119]. Проте, відповідно до п. 2 іменних указів Павла І від 8 та 23 лютого1799 р., вилучали із подушного окладу померлих від епідемій, що лютували в Подільській і Волинській губерніях [23, с. 121]..

      Ще  однією особливості політики Павла  І стосовно сільського населення  були рекрутські повинності. У рекрути  брали переважно найбідніших  селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів дворян [26, с. 7].

      Наступником Павла І на престолі був його син  Олександр І. Як і його батько він  приділяв значну увагу селянському  питанню.

      Доба  Олександра І дала країні 336 актів "селянського" спрямування. Особливо уряд опікувався інтересами належних йому селян, тобто державними селянами. Стосовно їх було видано щонайменше 196 актів. При цьому лише у період 1822-1823 рр. жодного акту стосовно державних селян не було прийнято [18, с. 5-6].

      На  початку свого правління, Олександр  І спробував змінити умови сільських жителів. Перші документи, підписані імператором з приводу селянського питання, відображали його ліберальні погляди. Так, указом від 12 грудня 1801 року державним селянам, як і купцям, і міщанам, дозволялося купувати землю, не заселену кріпаками.

      За  дорученням царя С. Рум’янцев підготував ще один проект, який стосувався становища селянства в імперії в-цілому та у Наддніпрянщині зокрема. 20 лютого 1803 року проект був підписаний Олександром І. В історії цей указ відомий, як "Указ про вільних хліборобів" [12, с. 314]. Особи, які підпадали під його дію, з 1848 р. стали називатись державними селянами, поселеними на власних землях. разом з тим, при їх звільнені мали бути виконані такі правила: між селянином і поміщиком відповідно із законним порядком й утвердженням уряду мала бути укладена угода, в якій обумовлювалися надані селянам вигоди, землі та угіддя і ті зобов’язання, які останні приймали на себе стосовно поміщика; вони обов’язково мали бути наділеними власною землею, котру повинні були розділити поміж ними при їх звільненні, або ж у самій угоді повинен бути призначений спосіб та строк розділу виділеної селянській громаді землі для надання її кожній сім’ї в приватну власність [12, с. 321-322; 19, с. 44].

      Цей документ, розрахований здебільшого на високу моральність поміщиків, давав їм змогу (за їхнім бажанням) відпускати селян на волю [12, с. 314]. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилось мало, і закон завис у повітрі [6, с. 369]. Так, станом на 1857 р. у Наддніпрянській Україні було 10687 "вільних хліборобів", з яких 9487 проживало на Харківщині [12, с. 315]. Тобто ми бачимо, що там, де кріпацтво не було настільки широко розповсюдженим і було найбільше "вільних хліборобів". В решті регіонах, цей указ майже не примінився на практиці.

      У 1806 році царським урядом були прийняті заходи, для покращення селянського життя. Зокрема з 17 липня було заборонено використовувати в казенних маєтках суборенду, а 14 грудня прийнято доповнення до указу від 20 лютого 1803 р., за яким наказувалося звільняти селян лише цілими сім’ями [19, с. 45].

      Заходи  щодо селянства, які проводились урядом у наступні роки, мали досить суперечливий характер. Якщо указ від 23 січня 1808 р. давав змогу поміщикам обмінювати землю з казенними селянами „по причине черезполосного владения”, а маніфест 27 травня 1810 р. дозволяв продаж державних маєтностей для створення особливого фонду сплати казенних боргів, які зросли за час війни з Францією, то вже 30 листопада 1821 р. було заборонено повертати у кріпацтво тих осіб, які отримали свободу від власників чи за розпорядженням уряду, а з 1822 р. – друкувати оголошення про продаж людей без землі (хоча вони продовжували друкуватися як про віддання в прислугу) [12, с. 324; 19, с. 45]. Також, за законом 1822 р. поміщики отримали право без суду та слідства відправляти своїх кріпаків на заслання до Сибіру. Підставою для такого рішення могло бути будь-що: "аморальна поведінка", "не так подивився" [12, с. 316].

      Під час правління Олександра І ще більш посилюється податковий тиск. Відповідно до маніфесту від 2 лютого 1810 р. подушне складало 2 рублі, а на 1818 р. становить 3 руб. 30 копійок [22 1, с. 95].

      Найбільш  за все удар по селянству, як суспільного стану завдало утворення військових поселень.

      Ідея  військових поселень була виказана ще у 1665 р. гетьманом І. Самойловичем, який планував використовувати військові поселення для оборони Києва від татар. Військові поселення Олександра І були організовані зовсім за іншим принципом і являли собою жахливий соціальний експеримент, що себе не виправдав [16].

      Передумовою утворення військових поселень була війна 1812 р. Селяни, котрі пліч-о-пліч із регулярними частинами російської армії боролися проти Наполеона, справедливо вважали, що заслужили  від царя винагороди – звільнення з кріпацтва.