Загальна характеристика законів Хаммурапі: історія, структура, принципи

      Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку див ерті хворого)[3, c. 21] Досить докладно Закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною рисою Хаммурапі Закони в цьому питанні є прагнення захистити боржника від кредитора і запобігти боргове рабство. Про це свідчать положення, що обмежують термін відпрацювання боргу (3 роки), відсотки, що стягуються лихварем як з грошового, так і з натурального позики, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого поводження з ним. В умовах приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку одержав договір купівлі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, будівель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на глиняних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (наприклад майна «ілку»). вважалася недійсною. Крім названих Закони Хаммурапі запроваджує договори зберігання товариства, міни, доручення. Закони Хаммурапі були відомі зобов'язання з заподіяння шкоди.

     Отже закони Хаммурапі захищали майнові інтереси правителя, рабовласників, державних службовців, воїнів, дрібних виробників та общинників. Будь-які посягання на приватну власність вважалися злочином і жорстоко каралися. Вільні особи отримували повне право розпоряджатись своїм майном, у тому числі землею. Однак заборонявся продаж службових наділів: "Поле, дім і сад, котрі належать редуму, баіруму або платнику доходу, не можуть бути продані за срібло";обмежували лихварство та боргове рабство в інтересах рабовласницької держави.  

2.3. Статті про шлюб і сім’ю

    Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося. Дівчат видавали заміж із 7-8 років. Діяло правило: немає договору немає шлюбу й сім"ї.

    "Якщо чоловік узяв дружину і не уклав з нею письмового договору, то ця жінка не дружина".[11, c. 42] Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювалися з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі продажу. Посаг і подарунки від жениха давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці). Чоловік міг, якщо він бажав, відписати дружині частину спадщини, рівну з частиною своїх синів. Якщо ж діти притісняли свою матір, виганяли її з хати, то вона могла, взявши посаг, піти від них. Однак тоді вона втрачала свою частину спадщини. Забравши посаг ця жінка могла вийти заміж за людину, "яка їй до серця". Жінка мала право покинути чоловіка, одержати розлучення і повернутися до батька, якщо чоловік гуляв, дуже принижував, а вона пильнувала себе і гріха не вчиняла, або ж вона люто зненавиділа свого чоловіка, сказавши йому "Не чіпай мене. Не доторкуйся до мене"[7, c. 29]

    Справу про розлучення належало розглядати в тому кварталі, де вона проживає. Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік-авілум, покидаючи її повинен був виділити половину свого майна на виховання дітей. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів аліментних зобов’язань. Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив її засобів існування. Проте якщо він повертався, дружина була зобов’язана повернутиь до нього, а діти "повинні були йти за своїми батьками". Якщо чоловік-авілум кидав свою сім"ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не зобов’язана була повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла. Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни, на ті часи сума значна. При бездітній сім"ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але він не міг цього зробити, якщо жінка привела рабиню яка народить йому дітей».

    Закон детально визначав закон подружжя, їхні права на спадщину тощо. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена. У випадку тяжкої хвороби дружини чоловік міг взяти другу жінку. Чоловік міг вигнати дружину, якщо вона руйнувала сім"ю, принижувала гідність чоловіка. У цьому випадку посаг їй не повертався. Якщо чоловік таку дружину не прогонив, вона ставала рабинею а він одружувався на іншій жінці. Отож розлучення для чоловіка було можливе в будь який час. Водночас закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жінки. Дружина авілума мала право розпоряджатися своїм посагом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала досить широку цивільну дієздатність. Закон певною мірою охороняв її честь і гідність. Якщо авілум безпідставно звинувачував чужу дружину в аморальній поведінці, звів наклеп на неї і "простер палець", то його належало поставити перед суддями і поголити йому скроні. Зґвалтування чужої дружини або дівчини, яка мешкає в батьковому будинку каралося смертю.

    Якщо чоловік звинувачував свою дружину в перелюбстві але цей факт не був доведений, дружина, давши клятву щодо своєї невинності, могла повернутися в дім батька. Як інший доказ своєї невинності дружина могла піддати себе ордалії, проте вона вважалася винною. Дружину належало втопити в річці, якщо вона тоді, коли її чоловік перебував у полоні, вела себе аморально і "ввійшла в будинок іншого" або "була схоплена лежачою з іншим мужчиною"[10, c. 67] За вбивство чоловіка дружину сажали на палю. Її могли засудити до смертної кари якщо вона, маючи дітей від першого шлюбу, без дозволу суду вийшла заміж вдруге».

    Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно їз законами шумерів. Дівчина могла з"являтися на вулиці та в громадських місцях лише в супроводі двох родичів, інакше вона вважалася розпусницею і випадку її згвалтування винний міг бути звільнений від відповідальності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на становище блудниці, що не вважалося ганебним чи соромним. У превелейованому стані перебували жриці при храмі. Однак високе становище там посідали дочки високопоставлених батьків. Права жриці та інших служниць богині кохання Іштар у сфері майнових відносин мало в чім вірізнялися від прав авілумів. Законник закріплював майже необмежену владу батька сімейства над дітьми. Він міг продати своїх дітей в рабство, віддати в боргову кабалу, передати дочку храму. Якщо син ударив батька, йому відрубували пальці. Якщо названий син зрікався своїх батьків, які його виховали, й ому відрізували язика. Батько міг позбавити сина спадщини, попередньо одержавши санкцію суду.

     Отже шлюбному обряду передували укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої, це були свого роду заручини.  
При одруженні батько давав своїй дочці придане. Придане видавали дочці при посвяті її в жриці. Одержавши його дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті. Якщо чоловік хотів розлучитися то це було дуже простою справою. Спадкування спочатку врегульовували звичаями а потім закон. Протягом тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визначали тільки синів. А дочок покликали до спадкування тільки якщо у спадкоємця не було синів. Діти успадковували майно батьки чи матері порівну – його ділили на відповідну кількість частин. Одружені сини також мали право спадкування. Щодо заміжніх дочок то про їх спадкування у законах нічого не сказано.  

2.4.Статті про  захист особи

    Щодо статей про захист особи, то в законнику Хаммурапі їх налічується 19. Прочитавши і дослідивши їх можна побачити чітке розшарування населення на рабів та рабовласників, де перевага надавалася останнім. Наприклад якщо рабовласник буде покараний тільки тоді, коли заподіє шкоди собі рівному заподіє чи вб’є чужого раба, але тоді він сплачує штраф. З рабами справи складалися інакше, в них практично не було прав, а якщо їх обвинувачували в заподіянні шкоди, крадіжки чи вбивстві, то їм назначалася смертна кара.

     Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.  До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми. Останні – це бідняки, що перебували на службі в царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло. Мушкенум (той, хто падає на коліна) вільна людина – мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на державній службі і виконував свої обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у питаннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне) «стаття 196 якщо людина виколола око сину людини, то повинні виколоти йому око та стаття 197 Якщо він переломив кістку людині, то повинні переломить йому кістки».  Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні ушкодження, то він піддавався тільки штрафу «стаття 198 Якщо він виколов око мушкенуму або переломив кістку мушкенуму, то він повинний відважити 1 міну срібла». Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Діти від такого шлюбу були вільними «стаття 175 Якщо або палацевому рабі, або ж раб мушкенума взяв у дружини дочка повноправної людини і вона родила синів, то хазяїн раба не може пред'явити позову до синам повноправної людини щодо рабства.» [8, c. 54]  Поле, будинок, сад “ платника податку ”, куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні уго-ди скасовувались. Отже, закон, фіксуючи принижене становище мушкенума, одночасно гарантував захист його майна.

      Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких. Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті належало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його продажу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає. Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років «стаття 117 Якщо борг здолав людини і він продав за срібло свою дружину, свого сина і свою дочку або віддав їх у кабалу, то три роки вони повинні обслуговувати будинок їхнього покупця або їхній закабалителя, у четвертому році їм повинна бути надана свобода» [7, c. 71] Рабів заборонялося тримати в ланцюгах Кайдани і шийні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце.

      З вище написаного можна підсумувати, що значні права та привілеї надавалися заможним людям, рабовласникам, щодо рабів то вони зазнавали значних утисків. Обмеженні права були також, і в простого населення, це проявлялося тим що при скоєнні проступку чи злочину їм доводилося платити штраф у десятикратному розмірі, коли заможні люди платили в чотирикратному розмірі. Обмежені права були і у жінок-вавилонянок, наприклад їм не дозволялося виходити на вулицю без чоловіків, це вважалося за зраду, і жінку могли стратити. 

2.5. Принципи законів Хаммурапі

   Структура та зміст законів Хаммурапі вміщають у собі один з найголовніших його принципів «око за око зуб за зуб», ці слова можна зрозуміти так, якщо людина заподіяла шкоди іншій людині, то її негайно потрібно покарати. Ось наприклад у статті 126 «Якщо людина вбила око іншому, то їй теж потрібно вибити очі його» [11, c. 36] Взагалі принцип талону «око за око зуб за зуб» спостерігається майже у всьому законнику Хамурапі. Щодо покарань то часто застосовували водні ордалії, але за умовою що не було свідків скоєння злочину, тоді підсудного кидали у воду, і якщо він залишався живий, це означало що він невинний, і не брав участі у скоєнні злочину, якщо ж він тонув, це означало його вину, і таким чином він був покараний. Взагалі в законах Хаммурапі смерть передбачалася за 30 видів злочинів. Страта застосовувалася не тільки у разі умислу злочинця, але і за його необережності. Так, наприклад, будівельник, 
побудував будинок, який обвалився, вбивши господаря будинку, підлягав смерті. Якщо при цьому гинув син господаря, то вбивали і сина будівельника (п.230). Лікаря, необережно виколовшому очей хворому під час операції, відрубували кисть руки (ст.218) [10, c. 49].

      Смертна кара повинна в формі спалення, утоплення, садіння на кіл. Втім, застосовувалися і тілесні покарання покарання: відсікання рук, пальців, відрізання вуха, мови, у тому числі за принципом таліона (око за око, зуб за зуб), якщо потерпілий і злочинець були рівні за соціальним положенню. Ці покарання були сусідами з іншими: зверненням в рабство, вигнанням з общини і сім'ї, штрафом (композицією), примусовою працею, тавруванням, биттям палицями і т.п. Штраф у вигляді стягнення багаторазової вартості викраденого був рівнозначний смертної кари. Явна непосильність таких штрафів, як наприклад тридцятикратна вартість викраденого з палацу чи храму вола, тура іншого, передбачала неминучу смерть злочинця. Розмір штрафу  залежала від соціального становища злочинця і потерпілого.