Загальна характеристика законів Хаммурапі: історія, структура, принципи

Розділ 2. Структура  законів Хаммурапі

       Відомою пам’яткою давньовавилонської культури є двометровий кам’яний стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа прикрашає рельєф. Цей кодекс має досить великий вступ, де сповіщається, що боги передали Хаммурапі царську владу, щоб він захищав слабких, сиріт та вдів від образ та утиску сильними. «Я - Хаммурапі, цар справедливості, якому Шамаш дарував правду! Мої слова скасовані, мої діяння не мають рівних! Тільки для нерозумного вони - пусте, але мудрому вони створені для дотримання. Саме з цих слів розпочинається законник.

     Власне, кодекс налічує 282 статті, що охоплюють майже всі сторони життя вавилонського суспільства того часу. Вони поділяються на статті про судочинство, статті про власність, статті про шлюб і судочинство, статті про захист особи та статті про знаряддя праці та роботу.”[8, c. 52] Ці статті подають основи громадянського, карного та адміністративного права. Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економічне життя країни. В кодексі були закладені засади орендного права. Шлюб визнавався законним за умови укладення контракту. Перелюбство жінки каралося смертю – винуватицю топили. Перелюбство чоловіка визнавалося тільки в разі зваблення жінки вільного. “У своєму законнику Хаммурапі вказує, що його мета в тому, щоб "засяяли в країні істина і справедливість, щоб сильний не утискував слабого, вдову і сироту". Істинне правосуддя можливе лише на основі його указів і настанов”.[10, c. 18]

      Цар закликає своїх спадкоємців дотримуватися його законника. Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини посадових осіб (перед усім суддів), чиновників і воєначальників. У законнику згадують професійні судові свідки; в судових процесах були задіяні і інші царські службовці. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 - 10) чоловік, які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях. Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, проста людина потрапляла в залежність від писарів та стряпчих. Свідків із справи дозволялося шукати не більше шести місяців. У законнику багато статей про угоди з лихварями. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством в присутності свідків. Неправдиве свідчення суворо каралося, аж до страти. Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення судів, очевидно, вбачаючи в цьому форму контролю за їхньою діяльністю й дотриманням законності. Він міг оголосити амністію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробування водою). Судді могли звеліти будь-якому учаснику процесу дати клятву, привести його до присяги.

       “Закони написані живою розмовною вавилоно-аккадською мовою. Формулювання чіткі, зрозумілі. До того часу мова давніх шумерів вийшла з ужитку, її мало хто знав, крім жерців та письменників.” [5, c. 69] Законник відображає багатовіковий досвід юридичної думки і практики, у ньому помітний вплив давніх законів Шумеру й Аккади. Він складається з трьох частин: вступу, переліку статей і заключення. Дотримуючись традиції, Хаммурапі проголошує себе поборником справедливості, істини, милосердя. В ту епоху ці терміни, ймовірно, означали законність і правопорядок.

     Важливе значення мали статті, присвячені власності. Земля як об’єкт власності була двох видів: державна (царська чи храмова) і общинна. “Особливий правовий статус мали наділи землі воїнам за службу - майно ("ільк"), яке вважалося основним володінням цільового призначення. Царські чиновники, включаючи тамкарів, також отримували земельні наділи. Земля, вода вважались власністю царя чи общини. Порядок користування общинною землею й водою визначався органами управління.” [8, c. 54] У законнику немає детальних вказівок щодо порядку користування цими землями, її відчуження і продажу. Вилучення земельних ділянок у общини за загальним правилом вважалося прерогативою царя. В Стародавньому Шумері продаж чи передача нерухомого майна, рабів, особливо цінних речей супроводжувалося ритуалом. Відчуження земельної ділянки за межі общини практично не допускалася. Цю заборону обходили фіктивним всиновленням нового власника або "прийом в брати". Закони Ешнуни надавали переважне право викупу прданого будинку й земельної ділянки попередньому власнику. Все це свідчило про нерозвиненість товарно-грошових відносин, перешкоджало розвиткові приватної власності на землю.

      Закони Хаммурапі запровадили нові правила розпорядження землею. Вони певною мірою захищали селянина-общинника, який потрапив у кабулу до лихваря, від погашення боргу шляхом передачі позичкодавцю поля чи саду з очікуваним урожаєм. Окрема стаття рятувала боржника-селянина від страти на випадок неврожаю «стаття 48. Якщо людина має на собі процентний борг, а Адад побив поле, або повінь віднесло врожай, або ж через безводдя зерно не з'явилося на поле, то цього року він не зобов'язаний повернути зерно своєму позикодавцю; він може переписати свою табличку і відсотки за цей рік не платити»[10, c. 49].

       У законнику відображені інтереси общини, охорони її орного поля, системи зрошення. Закон захищав землероба, орендаря поля від лихваря, якщо врожай пропадав через стихійне лихо. Штраф з винного в загибелі сусідового поля через неохайне ставлення до плотини, каналу стягувався не в царську скарбницю, а на користь потерпілого. Закон забороняв спекулятивні угоди з полем, садом і житлом общинника, переслідував тих, хто з якихось міркувань не обробляв свій польовий наділ, що наносило збиток общинному господарству. Таким чином, законник охороняв общину, перед усім селян-землеробів, від свавілля лихварів та крамарів. Однак консерватизм общини з точки зору історичної перспективи затруднював соціально-економічний розвиток стародавньосхідного суспільства, прогресивний шлях якого передбачав створення і зміцнення приватновласницького господарства, але в країнах Стародавнього Сходу для цього тоді ще не склалися умови. Закон оберігав власника від недобросовісного покупця. Позови щодо угод з нерухомою власністю під час розгляду в суді, крім показань свідків, мали забезпечуватися письмовими документами, що було вигідно заможним громадянам.

      Отже закони Хаммурапі засвідчували високий рівень культури тогочасного суспільства, прагнення узагальнити та систематизувати правові норми, для того, щоб "сильний не утискав слабкого, щоб сироті та вдові надана була справедливість". Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “ щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту. ”[8, c. 21] Далі йдуть благодіяння, які були надані Хаммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті законів, які закінчуються висновком. При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство. Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя. Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. Закони не містять загальних принципів, відсутня система у викладенні, хоча певна логіка має місце.  
 
 

2.1. Статті про  судочинство

     Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацією судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнові спори між общинниками, не скасував звичайне право. Так, у його законнику відсутні норми про злочин і покарання за просту крадіжку, звичайне вбивство. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичайного права. У законнику згадують професійні судові свідки; в судових процесах були задіяні і інші царські службовці. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 - 10) чоловік, які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях. Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, проста людина потрапляла в залежність від писарів та стряпчих. Свідків із справи дозволялося шукати не більше шести місяців. У законнику багато статей про угоди з лихварями. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством в присутності свідків. Неправдиве свідчення суворо каралося, аж до страти.

     Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду й дотримуватися законів. Виняток робився для втікача-раба, якщо він не хотів назвати свого господаря. Його належало вести не до храму, а в палац. Там розглядався його злочин. Централізація і формалізація судової справи відповідали інтересам панівного класу, слугували зміцненню влади царя. Суд не був відділений від адміністрації. Судовий розгляд був відкритим. Для з’ясування істини практикувався "божий суд", ордалії. Якщо звинуваченого кидали у річку і він тонув, провина його вважалася доведеною. Наявність писаних норм була позитивним явищем. Навіть жорстокі закони були кроком вперед порівняно з невизначеністю звичаїв чи просто тиранією. Цар був верховним суддею, вищою апеляційною інстанцією.

     За скаргою засуджених або осіб, що опротестували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання виключно до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоловік не втопить дружину-перелюбодійку, "то цар може помилувати свого раба"»[5, c. 84].  

      Злочини проти особи – життя, здоров'я, честі, гідності. Вбивство – навмисне чи ненавмисне – каралось смертю. Коли дружина вбивала чоловіка, то за це її саджали на палю «стаття 153 Якщо дружина людини дозволила убити свого чоловіка заради іншого чоловіка, то цю жінку повинні посадити на кіл» [7, c. 38] У випадку смерті господаря будинку, спричиненого обвалом, карали смертю будівельника «стаття 229 Якщо будівельник побудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно, а будинок, що він побудував, повалився й убив хазяїна, то цей будівельник повинний бути страчений»[9, c. 63]; якщо загинув син господаря, то страті підлягав син будівельника «стаття 230 Якщо він спричинить смерть синові господаря будинку, то треба вбити сина цього будівельника»[9, c. 64]. Так, якщо лікар-хірург спричинив хворому каліцтво або в результаті операції хворий помер, то йому належало відрізати руку «стаття 218 Якщо лікар зробив людині важку операцію бронзовим ніжем і убив цієї людини або ж він розкрив більмо (катаракту) у людини бронзовим ніжем і виколов око людині, то йому повинні відрубати кисть руки»[8, c. 46]. Коли від операції помирав раб, то лікар відшкодовував його вартість. За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням винний має заплатити йому штраф, а за такий вчинок, заподіяний особі з вищих соціальних сфер, винний привселюдно одержував 60 ударів канчуком «стаття 202 Якщо людина вдарить по щоці вищого за становищем, ніж вона сама, то треба на зборах вдарити її 60 разів канчуком із волової шкіри»[8, c. 50]. Якщо раб вдарив вільного йому відрізали вухо «стаття 205 Якщо раб людини вдарить по щоці когось із людей, то треба відрізати йому вухо»[8, c. 52]. Злочин проти власності. До них відносять посягання на будь-які категорії власності, будь-яке майно – царське, храмове, общинне, приватне. За такі злочини карали з усією безоглядністю і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала смертна кара «стаття 6 Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити; а також того, хто прийме із її рук вкрадене, треба вбити»[9, c. 65]. За вкрадене майно мушкенума накладали штраф у 10–ти кратному розмірі. За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смертю біля цього пролому, де його закопували «стаття 21 Якщо людина зробить пролом у домі, то перед цим проломом її треба вбити і зарити». За крадіжку під час пожежі злодія кидали у вогонь «стаття 25 Якщо у домі людини спалахне вогонь і людина, що прийшла гасити його, зверне свій погляд на пожитки господаря дому і візьме щось із пожитків господаря дому, то цю людину треба кинути у цей вогонь». Високі штрафи були встановлені за порубку дерев у чужому саді «стаття 59 Якщо людина зрубала дерево в саді людини без знана хазяїна саду, то він повинний відважити 1/2 міни срібла»[10, c. 74]. Злочини проти сім'ї і моралі. Законник передбачав ряд правопорушень проти сім'ї, моралі, статевих злочинів. Покаранню підлягала подружня зрада (тільки з боку дружини) статеві відносини з близькими родичами, чужоложство, скотоложство. За подружню зраду дружину та її співучасника зв'язували і кидали в воду – топили «стаття 129 Якщо дружина буде заскочена такою, що лежить з іншим чоловіком, то треба їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар жінки збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя своєму рабу»[8, c. 64]. За зв'язок сина з матір'ю після смерті чоловіка їх обох спалювали, інтимний зв'язок батька з дочкою карали його вигнанням з даної місцевості. Сина, який підняв руку на батька, карали відрубанням руки або пальців «стаття 195 Якщо син вдарить свого батька, то йому треба відрізати пальці».

        Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованішою, майже не залежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право. Царські закони прирівнювалися до божественних настановлень. Це видно з текстів вступної й заключної частини законника. Їх дотримання вважалося найпершим обов"язком усіх наділених владою осіб - від старійшини общини до нубанди. 

2.2. Статті про  власність

     За часів правління Хаммурапі приватна власність досягла повного розвитку. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським і храмовим господарством управляв цар, це було найважливіше джерело доходу. «Царська земля лунала в користування «іздольщікам». Значення царського господарства було велике також в галузі торгівлі та обміну. Розвиткові приватної власності на землю сприяло розширення царем мережі каналів. Приватне землеволодіння було різним за своїм обсягом; великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні - самі обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю вело до скорочення общинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно продаватися, здаватися в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку громади джерела не згадують. Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку).

      У Закони Хаммурапі є ряд статей, що регулюють оренду землі, що грала, очевидно, велику роль у земельних відносинах того часу. Плата за орендоване поле дорівнювала звичайно однієї третини врожаю. При оренді на умовах віддачі половини врожаю орендодавець зобов'язувався брати участь у витратах або в роботі з обробки поля. Сад, який давав більше прибутку, здавався за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на 1 чи 2 роки), на більш тривалий термін в оренду здавалася ще не освоєна земля. Законодавство, що визначає відносини між власником землі і орендарем, сприяло розвитку господарства. Якщо орендар не обробляв взяту землю, то повинен був сплатити господарю поля виходячи з обсягу врожаю, вирощеного сусідами. Крім оренди поля, саду Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлювали не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або загибелі найнятого майна. Широко був розповсюджений договір особистого найму. Крім сільськогосподарських робітників, наймали лікарів, ветеринарів, будівельників.