Період гетьманщини в Україні

     Крім  того, уряд здійснював й інші далекоглядні заходи в промисловості. Наприклад, було взято курс на електрифікацію країни. Особлива увага приділялася сільськогосподарському машинобудуванню, відновленню роботи відповідних заводів на Харківщині.  
Отже, у промисловості уряд гетьмана діяв доволі активно, спрямовуючи свої зусилля на формування потужного промислового потенціалу краю.

     Соціально-економічна політика П.Скоропадського була досить жорсткою, оскільки існували карні експедиції, заборони з'їздів, газет і організацій, арешти ряду українських діячів лівого спрямування, повернення старих порядків в адмініструванні і трудовому законодавстві, але така стратегія уряду відповідала вимогам моменту і в цілому виявилася ефективною.

     В торгівельній, фінансовій, економічній сферах гетьманський уряд, долаючи намагання Центральних держав узяти під контроль економіку України, послідовно й небезуспішно проводив курс захисту національно-державних інтересів. Водночас режим П.Скоропадського тісно співпрацював з окупантами, а також сумлінно виконував свої зобов'язання перед ними; останні ж, як відомо, були пов'язані з введенням хлібної монополії, хлібної повинності, жорстких норм споживання продуктів харчування, утворенням Державного Хлібного Бюро з мережею заготівельних загонів та масованими насильницькими реквізиціями харчів з українського села.

     Щодо робітничої політики уряду П.Скоропадського, то поряд із широким застосуванням норм кримінального та виняткового судочинства у цій галузі, уряд послідовно дотримувався курсу на зменшення безробіття і пом'якшення соціальних протиріч.

     У військовій сфері за часів правління П.Скоропадського в Україні не виникло регулярної армії, хоча практично все було для цього готове. За загальною думкою, таке становище було спричинене об'єктивними чинниками – браком часу й позицією окупаційного командування, яке усіляко намагалося перешкодити розгортанню військового будівництва.

      Особливо  вражають досягнення уряду у створенні  системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Кам'янці-Подільському відкрився новий український університет. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 мли томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.

     Рівень життя у Гетьманщині був дещо вищий, ніж в тих районах України, які лишилися під контролем радянського уряду⁷. Як свідчать факти, в часи Гетьманату відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система, успішно йшла відбудова залізничних магістралей України, у Донбасі припинилися тенденції до падіння рівня виробництва, а у жовтні 1918 р. добуток корисних копалин тут сягнув рівня 50 млн. пудів на місяць.

     Водночас, існували й негативні наслідки економічної  політики уряду П.Скоропадського. До них, насамперед, слід віднести сумнозвісні  селянські повстання, що були викликані  відновленням права приватної власності  на землю. Спочатку вони мали стихійний, неорганізований характер, а потім стали систематичними й поширилися на всю територію України. До того ж серед недоліків слід відмітити недостатню увагу Гетьманату до вирішення соціальних потреб робітників, що часто призводило до страйків. Незаперечним фактом є й те, що тривало скорочення промислового виробництва, набуло масового характеру безробіття. Але це вже навряд чи залежало від гетьманської політики.

      
4. Боротьба проти  окупації та гетьманщини

     Відновлення дореволюційних порядків викликало велике незадоволення та рішучий протест широких мас українського народу, який виявлявся у різних формах: демонстрації, мітинги, резолюції протесту, страйки, саботажі, диверсії, повстання, розгортання партизанського руху тощо.

     Страйки почалися ще в березні – квітні і посилилися влітку 1918 р. Найбільш значним страйком, що набув загальноукраїнського характеру, став страйк залізничників, який почався 14-15 липня 1918 р. на Коростенському, Сарненському та Здолбунівському залізничних вузлах Південно-Західної залізниці. На 20 липня страйк поширився на всі залізниці України, охопивши понад 200 тис. чол. При цьому він з перших днів набув яскраво вираженого політичного характеру. Незважаючи на жорстокі репресії, до яких вдавалися окупаційні власті та гетьманці, залізничники України трималися стійко. На багатьох залізничних вузлах страйк тривав понад місяць.

     Партизанський повстанський рух розпочався з перших днів окупації і влітку 1918 р.  набув широкого розмаху. Найбільш активну участь в організації повстанської боротьби брали більшовики й українські та російські ліві есери, які перейшли в підпілля.  Найвизначнішим із літніх повстань проти окупантів і гетьманців було повстання в Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, у якому взяли участь десятки тисяч чоловік.

     У Звенигородському повіті повстання почалося 3 червня 1918 р. з виступу селян села Лисянки, які в цей день розгромили німецько-гетьманський каральний загін, що намагався роззброїти і втихомирити селян. До лисянців приєдналися селяни інших сіл. 8 червня повстанці, керовані революційним штабом, оточили, а 9 червня визволили повітовий центр – містечко Звенигородка. Хоч під тиском переважаючих сил 13 червня повстанці змушені були Звенигородку залишити, проте повстання не припинилося.

     Майже одночасно зі звенигородським спалахнуло повстання в Таращанському повіті. Почалося воно в перших числах червня виступом селян сіл Янишівки і Стрижавки. До них приєдналися повстанці з інших сіл – і повстання набуло масового характеру. 12 червня повстанці вигнали окупантів і гетьманців із повітового міста Тараща, яке в їхніх руках перебувало до 20 червня. У всьому повіті господарями стали повсталі. Хоч окупантам, які зосередили велику кількість військ, удалося захопити Таращу, усе ж повсталі продовжували контролювати приблизно три  чверті території повіту.

     Повстання в Звенигородському й Таращанському  повітах об’єдналися в єдиний потік. Лави повстанців налічували понад 40 тис. чол. Координував повстанський рух на Київщині український лівий  есер, начальник Київського військового округу за часів Центральної Ради М.Шинкар. Повстання становило серйозну загрозу для окупантів і гетьманців, і вони кинули для його придушення великі сили – резервний корпус з гарматами, бронеавтомобілями й літаками. Виникла загроза оточення повстанців. Тоді, щоб вийти з-під удару і зберегти головні сили, повстанці поділилися на невеликі загони, частина яких залишилася партизанити на Київщині, а інші переправилися на початку серпня через Дніпро, пройшли рейдом Лівобережною Україною та прибули в нейтральну зону, яка відділяла німецькі війська від радянських, де поклали початок Богунському й Таращанському полкам.

     На  початку серпня 1918 р. повстання розгорнулося на Чернігівщині. Командував повстанцями штаб на чолі з більшовиком М.Кропив’янським. Повстанці захопили ряд сіл і оточили місто Ніжин, завдавши серйозних ударів окупантам і гетьманцям. Більшовицький Центральний військово-революційний комітет, яким керували тоді прихильники «лівих» поглядів, які переоцінювали міру підготовленості мас до загального повстання, дізнавшись про початок виступу на Чернігівщині, 5 серпня 1918 р. видав наказ №1 про початок загального збройного повстання в Україні. Цей наказ був передчасним, оскільки на той час для загального повстання не було необхідних умов. Унаслідок цього тільки на Чернігівщині, Полтавщині та деяких інших місцях відбулися розрізнені виступи, які були придушені.

     У серпні на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, почали діяти повстанські загони, очолювані анархістом Н.Махном. В умовах посилення масової, передусім селянської, боротьби проти окупантів і гетьманщини активізували свою діяльність українські політичні партії й організації.

     У липні Український національно-державний  союз був перетворений на Український  національний союз (УНС), до якого ввійшли  українські соціал-демократи, есери, соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, а потім представники різних організацій: Спілки залізничників, Поштово-телеграфного союзу, Всеукраїнської учительської спілки, Юридичного товариства та ін. Головою УНС спочатку було обрано соціаліста-федераліста А.Ніковського, а 18 вересня – В.Винниченка. У своєму статуті Союз ставив за мету:

     - утворення самостійної української держави;

     - боротьбу за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом;

     - боротьбу за демократичний виборчий закон у всі установи за п'ятичленною формулою (прямі, рівні, загальні, таємні та пропорційні вибори);

     - оборону прав українського народу й української держави у міжнародній сфері.

     З часом частина керівників Союзу, зокрема В.Винниченко і М.Шаповал, стали готувати повстання проти гетьмана. Вони налагодили зв'язки з керівниками російської мирної делегації в Києві Х.Раковським та Мануїльським, які обіцяли від імені Раднаркому Росії допомогу, зобов’язувалися визнати самостійність УНР і не втручатись у її внутрішні справи. А керівники УНС обіцяли легалізувати більшовицьку партію в Україні.

     Восени  1918  р.  напруга  зростала з кожним  днем. У вересні – жовтні збільшилась кількість страйків, поширювався партизанський рух і народні повстання. Внаслідок поразок на фронтах і під революційним впливом Радянської Росії розпочалась деморалізація окупаційних військ. Наприкінці вересня – у жовтні армії союзників Німеччини – Болгарії, Туреччини й Австро-Угорщини – витримали натиск військ Антанти і капітулювали.

     9 листопада перемогла революція в Німеччині, а 11 листопада командування німецьких військ підписало акт про капітуляцію перед арміями Антанти. 13 листопада Радянська Росія анулювала Брестський мирний договір. Командування німецьких і австро-угорських військ в Україні було приголомшено звістками про поразки на Західному фронті і революційні події у своїх країнах. Під тиском повстанського руху в Україні, а також враховуючи, що німецькі й австро-угорські солдати все більше дезорганізовувались і думали насамперед про те, як би швидше вибратися на батьківщину, й у ряді випадків почали самовільно відходити додому, воно змушене було розпочати евакуацію своїх військ з України. Наприкінці 1918 – на початку 1919 р. німецькі та австро-угорські окупаційні війська залишили Україну.

Висновки 

     Брестський мир — це мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бресті.

     Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення радянською Росією. Неспроможність Української Центральної Ради (УЦР) виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

     Отже, перша широкомасштабна зовнішньополітична акція Української Народної Республіки — участь у Брестській мирній конференції  — ознаменувалася перетворенням  щойно відродженої національної держави на повноправний суб’єкт  міжнародних відносин, практично  миттєвим європейським визнанням. Проте досягнутий на конференції успіх — укладення мирного договору — надав такої зловісної ролі зовнішньополітичному чинникові, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав республікансько-демократичний етап Української революції, поставив націю перед необхідністю долати нові випробування.

     29 квітня 1918 р. в Києві відбувся  державний переворот, в результаті  якого було розпущено Центральну  Раду й ліквідовано Українську  Народну Республіку, а до влади  прийшов гетьман П.Скоропадський.

     Одним із головних принципів економічної політики уряду Скоропадського було ствердження приватної власності як фундаменту культури і цивілізації. Гетьман відновив приватну власність на землю на селі, повернув капіталістам націоналізовані Центральною Радою підприємства. Скоропадський прагнув побудувати суспільство на приватновласницьких засадах, на принципі вільної конкуренції. І хоч через певні історичні умови уряду гетьмана часто доводилося відступати від взятого курсу, проте основна тенденція залишалася незмінною.

     Як  стверджує економічна теорія, політика у сфері економіки, котра спрямована на обмеження господарських функцій  держави, збільшення здатності ринку  до саморегулювання, властива консерватизму. Аналіз економічної політики Гетьманату дає підстави для висновку, що вона відповідала засадам економічного консерватизму. Уряд Скоропадського здійснював денаціоналізацію виробництва, а державний контроль встановлював лише в найнеобхідніших випадках — там, де це диктувалося економічною доцільністю та здоровим глуздом. Подібні ознаки вважають головними у консерватизмі.