Період гетьманщини в Україні

     Незаперечним  є й те, що якби Німеччина та Австро-Угорщина не отримали очевидного економічного зиску (на основі виробленої змішаною спеціальною економічною комісією угоди в квітні 1918 р. Україна мала поставити Німеччині 400 млн. штук яєць, 2,75 млн. пудів м’яса, 
37,5 млн. тонн руди і ще багато сировини), який давав змогу зняти внутрішнє напруження в цих голодуючих країнах, то навряд чи держави Четверного союзу взагалі підписали б будь-яку угоду з УНР.

     Австрійсько-німецька сторона під різними приводами буквально відібрала в українських дипломатів єдиний екземпляр таємного договору про Галичину, передавши його на зберігання до Міністерства закордонних справ Німеччини, з домовленістю, що в разі недотримання Україною умов постачання хліба автоматично втратять силу всі домовленості. Шляхом відвертого цинічного шантажу Відень домігся істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поляків, не особливо переймаючись порушенням науково-етнографічного принципу.

     В ході конференції також розвіялися надії на примноження українських збройних сил за рахунок формувань із військовополонених, що потрапили до німецьких та австро-угорських таборів. На відповідні прохання представники урядів центральноєвропейських держав відповіли фактично відмовою.

     Однак між окупаційною адміністрацією і соціалістично орієнтованим українським політичним керівництвом досить швидко виникли серйозні суперечності, що почали інтенсивно переростати в конфлікти. Німці й австрійці на кожному кроці переконувалися, що Центральна Рада не лише не допомагає їм реалізовувати основну мету їхньої присутності в Україні — вивезення хліба, а й заважає цьому.

     Не  дивно, що австро-німецька військова  влада, відверто зневажаючи чинну українську владу, поставила собі за мету змінити  її, що призвело до державного перевороту 29 квітня 1918 р., ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П.Скоропадського. 

2. Гетьманський переворот

      29 квітня 1918 р. в Києві зібрався  Хліборобський конгрес, в роботі  якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян.  Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

      П.Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи – «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України».

     Соціалістичну Центральну Раду було розпущено. Нова влада спиралася передусім на землевласників, поміщиків. Підтримувало її і заможне селянство, незадоволене аграрною політикою Центральної Ради, зокрема скасуванням приватної власності на землю. Саме представники цих соціальних груп, заручившись підтримкою німецької та австрійської військової влади, зробили можливим прихід Скоропадського до влади і сподівалися на те, що новостворена держава стане захисником і гарантом їхніх інтересів. Зовсім по-іншому сприйняли гетьманський переворот українські, єврейські, російські політичні партії лівого спрямування: із самого початку вони негативно поставилися до політики нової влади.

     Державний переворот в Україні 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровним шляхом. Колишніх керівників держави не було репресовано, а службовці державного апарату, крім вищої ланки, лишилися на своїх місцях. У день перевороту німецькою контррозвідкою були заарештовані лише управляючий Міністерством закордонних справ М.Любинський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС Ю.Гаєвський і військовий міністр О.Жуковський. Їх підозрювали у створенні таємної організації «Комітет Спасіння України», яка ставила за мету підготовку збройного повстання для усунення німецько-австрійського впливу на самостійний курс УНР. Привід викриття заколотників був використаний німецькою контррозвідкою для припинення засідання Центральної Ради.

     Після обшуку німці відпустили парламентарів  по домівках. А тим часом прихильники  П.Скоропадського взяли під контроль всі державні установи в столиці. Опір спробували чинити лише Січові Стрільці, які охороняли Раду. Під час короткочасної стрілянини загинуло троє гетьманців. На місцях урядовці УНР не чинили опору зовсім.

     Але, незважаючи на «оксамитовий» вигляд, формально нелегітимний шлях приходу до влади генерала Скоропадського спонукав його з перших днів існування проголошеної Української Держави турбуватися про швидку розбудову дійового охоронного апарату. Того ж вимагала необхідність ліквідації анархо-кримінальної ситуації в країні. Враховуючи «правоохоронний» досвід своїх попередників, гетьман розумів, що для досягнення цієї мети потрібні владні заходи як організаційного, так і законодавчого характеру.

     У міжвоєнній історіографії можна зустріти полярне ставленням до самого факту падіння Центральної Ради й встановлення режиму П.Скоропадського. УНРівці з їх негативним сприйняттям Гетьманату, намагаються подати події квітня 1918 р. як суто політичну подію, результат змови окупаційного командування, невдоволеного політикою проводу УНР із  купкою авантюристів, що обслуговували інтереси реакційної «російсько-польсько-жидівської буржуазії»³. У прогетьманській історіографії постання Української Держави, навпаки, оцінюється як подія величезної суспільно-політичної ваги, початок якісно нового, конструктивного етапу визвольних змагань, дійсного творення української державності. Відповідно виникає і дві версії щодо визначення соціального підґрунтя, рушійних сил і безпосередніх виконавців перевороту. УНРівці твердять, що політичні сили, які об'єдналися навколо П.Скоропадського (Українська Народна Громада, Всеукраїнський Союз Землевласників, УДХП) були вкрай нечисленними, виражали інтереси експлуататорів і не користувалися широкою підтримкою. Відтак, вони мали мінімальний вплив на події і служили тільки декорацією для перевороту, який насправді був запланований, підготовлений і здійснений окупантами. Історики-державники відстоюють ту точку зору, що постання Української Держави мало глибокі соціально-політичні передумови, відповідало нагальним потребам українського суспільства і виражало інтереси його найголовніших і найконструктивніших верств – заможного селянства, поміщицтва, промислової та фінансової еліт. У цьому контексті роль окупаційного командування в процесі зміни влади не вважається в прогетьманській історіографії суттєвою: стверджується, що воно не втручалося у події, дотримуючись лише умов дружнього нейтралітету за домовленістю з П.Скоропадським.

     Сучасні вітчизняні дослідники, подібно до повоєнних, головну причину падіння  Центральної Ради вбачають у тому, що вона вичерпала свій державотворчий потенціал, а її політика остаточно перестала відповідати вимогам моменту. Ідея встановлення «твердої влади» знайшла значну підтримку у суспільстві, квітневий переворот був суто українською ініціативою, але німецьке командування уважно спостерігало за процесом зміни влади і контролювало його. 
 

3. Політика уряду  П.Скоропадського.

     Однією з головних помилок Центральної Ради було зволікання з аграрною реформою. І навіть тоді, коли Центральна Рада оголосила аграрне питання розв'язаним, скасувавши існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, український уряд звинувачували всі, хто мав стосунок до сільського господарства. Незаможне селянство не отримало очікуваної землі. У великих землевласників націоналізація їхніх земельних володінь викликала лють. Отже, земельна реформа відбулася тільки на папері, а по суті, земля так і не знайшла свого власника. Тому наріжним каменем політики нового уряду П.Скоропадського було вирішення аграрного питання.

     З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. Уряд П. Скоропадського, розуміючи, що роздача землі селянам призведе до товарного голоду та кризи, вирішує земельне питання на користь поміщиків. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та відшкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. Грамотою гетьмана відновлено право власності на землю, одначе з обмеженням — не більше 25 гектарів в одні руки.

     У липні було ухвалено закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов'язкові постанови про примусове використання тягла та сільськогосподарського реманенту власників, котрі не вповні використовують його у власних господарствах. Таким чином, селяни разом з худобою, возом та іншим реманентом віддавалися в розпорядження поміщиків.

     Такою політикою уряд П.Скоропадського намагався відновити продуктивність сільського господарства, а не обмежити права селян, адже в «Грамоті до всього українського народу» було вказано, що поруч з відновленням приватної власності на землю, будуть прийняті міри щодо відчуження земель за дійсною їх вартістю від великих власників, для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів⁴.

     Таким чином, завдяки політиці гетьмана відбулося  збереження великих земельних господарств, які забезпечували країну товарним хлібом. Однак подібні дії зробили П.Скоропадського вкрай непопулярною особою серед селянства. Тож цілком закономірним є те, що від середини травня 1918 р. почали постійно зростати селянські виступи проти уряду.

     На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами не більш як по 2,5 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин⁵. Отже, поряд із забезпеченням прав селянства на землю, гетьман створив умови для підвищення товароспроможності сільського господарства, залишивши по 200 десятин за найважливішими земельними господарствами.

     На час приходу Скоропадського до влади національна промисловість України перебувала в жалюгідному стані. Ще за Тимчасового уряду й Центральної Ради в країні розпочалися масові локаути, закриття фабрик і заводів .

     Проаналізувавши складність становища, що склалося, П.Скоропадський  віддає перевагу процесу денаціоналізації в промисловій політиці. У «Грамоті до всього українського народу» він проголошує: «відбудовується повна свобода торгу і відчиняється широкий простір приватного підприємництва та ініціативи», а для пом'якшення можливих наслідків передачі підприємств у приватну власність гарантувалося, що «рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу»⁶. Для керівництва цими процесами і втілення їх у життя, у складі Ради Міністрів було утворено Міністерство Торгу і Промисловості.

     Але проблеми все одно з'явилися. Показовий  у цьому плані є з'їзд промисловців, банкірів та поміщиків України, котрий відбувся в Києві у травні 1918 р. Вітаючи відновлення прав приватної власності на засоби виробництва, з'їзд висунув вимогу: знайти державні можливості для надання державних кредитів з метою відновлення продуктивних сил у великих маєтках, бо без таких кредитів виробництво неможливе. Це означає, що проблему фінансового забезпечення перекласти на підприємців державі не вдалося. Ставши приватними власниками, вони зіткнулися з такою обставиною, що для відновлення промислового виробництва на підприємствах бракувало обігового капіталу. Однак дістати його було практично неможливо, оскільки виробництво перебувало в дезорганізованому стані, охоплене тяжкою кризою.

     Очевидно, що за таких умов уряд Скоропадського був змушений скористатися державним фінансуванням промислових об'єктів. Проте відповідних коштів на той час бракувало й державі. Тож процес відбудови промисловості зіткнувся з певними труднощами.

     В інших питаннях промислової політики уряд Гетьманату також виходив із міркувань максимальної економічної доцільності.

     Наприклад, гетьманський уряд, розуміючи важливість цукрового виробництва для країни і виходячи з потреби виконання зовнішньоторговельних зобов'язань по торгівельній угоді з Центральними державами, забезпечення внутрішнього ринку, одразу ж узяв важелі цукрового виробництва у свої руки.

     Уже на початку травня 1918 р. уряд видає  Постанову про вилучення з  ужитку на ринку цукру вільного продажу  і з 7-го травня встановлює державну монополію на цукрову промисловість. Згодом була встановлена державна монополія на виробництво і продаж горілчаних виробів, а також палива в Донбасі. Завдяки цим рішенням уряд зміг отримувати значні прибутки до скарбниці.