Період гетьманщини в Україні

Міністерство  науки і освіти України

Національний  авіаційний університет

Інститут  заочного та дистанційного навчання 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Контрольна  робота

     з дисципліни «Історія України»

     на  тему: «Період гетьманщини в Україні» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2008

План: 

Вступ

1. Брестський мир і Україна.

2. Гетьманський  переворот.

3. Політика  уряду П.Скоропадського.

4. Боротьба проти окупації та гетьманщини.

Висновки 
Вступ 

     Українська  Гетьманська Держава 1918 р. – історичне явище, яке й досі є предметом жвавих наукових дискусій. Серед форм новітньої української державності 1917 – 1920 рр. вона складніше за все піддається інтерпретації та однозначній оцінці. Українська Народна Республіка часів Центральної Ради та Директорії у цілому видається логічним завершенням українського демократичного руху ХІХ – поч. ХХ ст. Історичні та ідейні корені Гетьманату 1918 р. менш очевидні. Але є фактом, що в контексті державотворення 1917 – 1920 рр. він з'явився як переконлива, підтримана значною частиною суспільства альтернатива соціалістичному курсові керівництва УНР і об'єктивно являв собою цілеспрямовану спробу втілення конкретної націотворчої та державотворчої концепції.

     Феномен Української Держави надав процесам національного державотворення  початку ХХ ст. нового змісту, позбавивши їх революційно-соціалістичної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, яке базувалося на традиційних цінностях, культурно-історичній спадкоємності, поміркованості та правопорядку. Цей період справив суттєвий вплив на подальший розвиток суспільної думки і політичної культури українців, змусив їх під новим кутом зору подивитися на свою історію та культуру. Саме події квітня – грудня 1918 р. стали визначальним стимулом для розвитку самобутньої школи українського консерватизму, державницького напрямку в історіографії, а також широкої ідейно-політичної течії у формі гетьманського руху.

     Гетьманат 1918 р. завжди викликав великий інтерес українських науковців, публіцистів, політичних діячів. Завдяки їх зусиллям з 1918 р. напрацьовано значну за обсягом і багату за змістом літературу з історії Української Держави. З історіографічної точки зору ця література – так само як радянська чи білоемігрантська – є цілком специфічною групою джерел, репрезентує певну традицію вивчення проблеми, а отже, потребує окремого комплексного розгляду, систематизації та аналізу.

1. Брестський мир і Україна

     З перших днів свого існування Українська Народна Республіка (УНР) потрапила в епіцентр світової політики і стала одним із найпривабливіших об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до України виявляли не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши в Брест-Литовську переговори з Радянською Росією, Німеччина та Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації з петроградським урядом послугували підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її погодитися представляти не всю державу в колишніх імперських рамках, а «виключивши» з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику.

     Тоді  країни центральноєвропейських держав звернулися безпосередньо до керівництва  нових національно-державних і  територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, у тому числі  й УНР, з пропозицією надіслати  своїх представників для участі в Брестській конференції. Попри те, що Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, які на той час неодноразово вже заявляли про намір здійснювати міжнародні відносини самостійно і які позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста, остаточне рішення прийняли нелегко.

     Неважко було передбачити, що можливостей для  маневрів на переговорах делегація  УНР матиме небагато. Та й відповідних  кандидатів до делегації в силу різних причин (цілковитої відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено переважно доволі молодих людей, які на момент Брестської конференції об’єктивно були неготові до прямого зіткнення, жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.

     З першого ж дня участі посланців  УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення, оскільки західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи є їхня делегація самостійною, чи прибула у складі радянської. В процесі переговорів дедалі жорсткіше проявлялася «протокольна» позиція країн Четверного союзу: вони не згоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи — ввійде воно чи не ввійде до неіснуючої на той момент федерації, чи досягне самостійності тощо. Німеччина та Австро-Угорщина намагалися створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на законних підставах.

     Досвідчені  дипломати в цій ситуації відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, німецький генерал М.Гофман «казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки»¹.

     Проголошення  Української Народної Республіки «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу» стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені. У Четвертому Універсалі заявлялося: «Зо всіма сусідніми державами, як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки»².

     Однак закріплення в найвищому акті нового статусу УНР відбулося  в той момент, коли на Київ наступали війська радянської України і радянської Росії, і дуже швидко з’ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто нема кому. Тому паралельно з подіями в Києві під час перебування 
Л.Троцького в Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитися із західними партнерами про участь у конференції делегації радянської України.

     Природно, що з поновленням роботи конференції  в Бресті 
Л.Троцький, А.Іоффе, Ю.Медведєв та й інші радянські представники прагнули реалізувати намічений план. З цією метою вони висували різні умови, робили застереження, однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, методично відкидали домагання російського наркома та його колег, спростовуючи їхні аргументи.

     Не  менша витримка, принциповість і  послідовність знадобилися і в стосунках з німецькою та австро-угорською делегаціями. Їхнє прагнення укласти мир з Україною зумовлювалося не лише неможливістю і далі вести війну, а й нагальною потребою отримати хліб та продовольство. Для М.Грушевського було зрозуміло, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських держав шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку в військово-політичному відношенні УНР можна буде змусити заплатити за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Однак і українці мають скористатися зі скрути, в яку потрапили уряди Німеччини й особливо Австро-Угорщини, для здійснення давніх українських територіальних домагань: возз’єднати з Великою Україною її західні терени.

     Та  з перших же контактів австро-німецька сторона то з обуренням, то з глумом відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на територіальні аспекти. Категорично заперечувалися пропозиції провести референдум у Галичині та Буковині для з’ясування настроїв населення щодо його самовизначення.

     Однак віденський і берлінський уряди  дедалі настійніше вимагали від своїх  дипломатів не повертатися з конференції  без хліба. Українські ж делегати, хоч і самі були представниками країни, що опинилася у вкрай критичному становищі, наполягали на своєму.

     Тоді, підтвердивши 18 січня 1918 р. спеціальною  заявою повноваження делегації Центральної  Ради і офіційно визнавши УНР незалежною державою, що має право самостійно укладати міжнародні договори, австро-німецька сторона на сепаратній нараді з українськими представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін від імені обох держав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проект договору. У ньому містилися лише три позиції:

• загальна констатація завершення стану війни;
• намір встановити дипломатичні та консульські відносини між центральними державами та УНР;
• зобов’язання УНР поставити центральним державам 1 млн. тонн збіжжя та інших харчових продуктів.

Усі інші питання відкладалися до спеціального їх погодження урядами.

     Наступного  дня українські дипломати запропонували  свій контрпроект. У ньому було теж  три пункти:

• кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом;
• зобов’язання УНР надати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою;
• зобов’язання Австро-Угорщини провести кордон на підставі етнографічного поділу Галичини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини та Буковини коронний край.

     Після офіційного ознайомлення партнерів  із цими умовами керівники австро-угорської  та німецької делегацій О.Чернін і Р.Кюльман терміново виїхали  до Берліна, де було влаштовано широку нараду урядовців обох держав, на якій остаточно було вирішено за будь-яку ціну заключити з Україною мир.

     Однак часу на уважне редагування підсумкового документа практично не було: з  України надходили тривожні повідомлення. Українська делегація ще до полудня 26 січня через спеціального кур’єра отримала відомості, що Центральна Рада напередодні залишила Київ, однак утаємничила інформацію до підписання договору 27 січня. Власне, ідеться про Основний договір і низку додаткових таємних протоколів, значення яких аж ніяк не було другорядним.

     Основний  текст договору засвідчував завершення стану війни між Українською  Народною Республікою, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імперією — з іншого, а також їхнє бажання жити в  мирі і дружбі. Сторони відмовлялися від взаємних територіальних та матеріальних претензій, обмінювалися військовополоненими, зобов’язувалися налагодити економічні відносини.

     Договір, підписаний представниками УНР із центральними  
державами, — це акт геополітичного масштабу: він став першим договором часів світової війни, який приборкав криваве божевілля на велетенських просторах з десятками мільйонів населення. На дипломатичному фронті досягалося одне зі стратегічних завдань Української революції, що було цілком співзвучне прагненням народів воюючих країн, усього людства. Водночас патріотично-демократичні сили отримували ще один шанс продовжити, вже за вирішальної підтримки зовнішньополітичного чинника, процес українського державотворення, національного відродження.

     Водночас, оцінюючи брестські угоди, украй важливо брати всі документи в комплексі. Так, уже 27 січня 1918 року граф О.Чернін надіслав до Відня повідомлення надзвичайної ваги, в якому передано не лише повний зміст досягнутих з УНР угод, а й смислову розшифровку формул та їх комбінацій, розгадати далекосяжні наслідки реалізації яких українським делегатам було вкрай важко.

     До  речі, тут постарався українець М.Залізняк, який, не маючи жодних офіційних  повноважень, із величезним ентузіазмом  переконував делегацію УНР згодитися  на формулювання, запропоновані західними партнерами. У згаданому документі серед іншого йшлося про те, що кордон між Австро-Угорщиною і Україною залишається таким самим, яким він був до 1914 р. між Австро-Угорщиною і Росією. Що ж до кордону УНР з Польщею, то його мала пізніше встановити змішана комісія згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення.

     Якщо дипломатичну мову перекласти на безжально-об’єктивні оцінки, то незаперечним є те, що безвихідним становищем проводу УНР новоявлені партнери скористалися спритно й сповна. Кожне положення підсумкових документів обумовлювалося такою безліччю застережень, що за реалістичного погляду на них ставало зрозуміло: або Україна сплачуватиме неадекватну ціну за обіцяну допомогу, або її принизливо ошукають.