Культури раннього залізного віку в Україні

Проблема ототожнення археологічних пам'яток сарматів з певними племенами або племінними об'єднаннями, відомими з писемних джерел, є од­нією з найскладніших. Етнічна атрибуція археологічних пам'яток ускладню­ється тим, що на великій території матеріальна культура сарматів досить одноманітна. Археологи намагаються розчленувати ці загалом єдині мате­ріали, виділяючи які-небудь локальні відмінності (переважно на основі похо­вального обряду), які можна було б зіставити з певними племінними назвами, згаданими в писемних джерелах.

Щодо території України, то, як відомо, першими сарматськими жи­телями причорноморських степів були роксолани та язиги. Однією з перших спроб пов'язати з роксоланами певні поховання була гіпотеза відомого сарматознавця К.Ф. Смирнова про властиві їм діагональні поховання. Але переконавшись, що вони не збігаються з даними античної писемної традиції ані хронологічно, ані територіально, дослідник цілком слушно відмовився від цієї гіпотези. Відтоді роксоланськими вважали взагалі сарматські пам'ятки Північного Причорномор'я II ст. до н.е. - перших століть н.е., не намагаючись шукати етновизначальні риси, а просто спираючись на дані писемних джерел. Проте між Доном та Дніпром (тобто на території, яка, за Страбоном, належала саме роксоланам) існує цікава група поховань П-І ст. до н.е., яка об'єднується збігом цілого ряду типологічних ознак, найважливіша з яких - орієнтація в північному напрямку. Переважна більшість синхронних із ними пам'яток на схід від Дону (аорських) орієнтована в південному напрямку, що є сталою ознакою. Ці спостереження дозволили з певною часткою вірогідності ототожнити сарматські поховання України ІІ-І ст. до н.е., орієнтовані на північ, з похованнями роксоланів, яким саме цю територію і саме в цей час віддають античні автори. Цікаво, що далі на захід така орієнтація продовжує домінувати, і в І ст. н.е. сарматські поховання України теж мають переважно північну орієнтацію. Ця обставина, а також подальше збереження основних рис поховального обряду чудово узгоджуються з повідомленнями античних джерел про освоєння роксоланами в І ст. н.е. територій на північ від дунайського кордону Імперії. Отже, з роксоланами слід пов'язувати сарматські поховання II ст. до н.е. - середини II ст. н.е. в простих прямокутних ямах, орієнтованих на північ. їх ареал - степи від пониззів Дону до Дунаю та Пруту.

Водночас із роксоланами в Північному Причорномор'ї проживали язиги. Вперше вони згадані Страбоном, який пише, що за областю тірогетів (тобто за Дністром) лежить "область язигів сарматів т.зв. царських ургів". Царських язигів знав також Аппіан серед сателітів Мітрідата VI Євпатора. Дані цих двох авторів одразу ж поставили перед дослідниками низку запитань. По-перше, царські язиги та урги більше ніде і ніким не згадуються. По-друге, не зрозуміло, чи це етнікони, чи якісь інші назви. По-третє, брак у тексті Страбона розділових знаків допускає різночитання.

Близько рубежу нашої ери ситуація в Дніпро-Донському межиріччі різко дестабілізується. Вчені пояснюють її переселенням в цей регіон зі сходу мо­гутнього племінного об'єднання аорсів та інших, не відомих на ім'я, племен. Під їх тиском язиги, а також більша частина роксоланів, переходять на правий берег Дніпра.

Близько середини І ст. н.е. язиги переселилися ще далі на захід й осіли в степах між Тисою та Дунаєм (на території сучасної Угорщини). Там вони вели боротьбу з римськими загонами, але не завжди вдало (за перемогу над язигами в 175 році імператор Марк Аврелій отримав титул "Сарматика"). Про пере­бування язигів у степу Середнього Подунав'я у 1-У ст. н.е. добре відомо з римських джерел [58, 244].

Не виключено, що саме язигами залишено поховання воїнів на території Подністров'я і Прикарпаття, які виявлено тут у багатьох місцях, зокрема поблизу сіл Острівець (Івано-Франківська область), Ленківці та Киселів (Чернівецька область), Буряківка (Тернопільщина) та ін. У чоловічих похованнях знайдено сарматські мечі, бойові ножі; у жіночих - скляне, пастове і янтарне намисто, бронзові дзеркальця. Ці старожитності дослідники пов'язують із просуванням у Середнє Подністров'я і Прикарпаття окремих груп сарматських племен язигів і роксоланів [11, 190].

Роксолани оселяються в Середньому Подніпров'ї та стають найближ­чими сусідами зарубинецьких племен. Є.В. Максимов вважає, що між сар­матами і зарубинецькими племенами були ворожі стосунки. Підставами для своїх висновків він вважає знахідки сарматських наконечників стріл у земля­них валах, що оточували майданчики городищ Бабина Гора та Ходосівка. На городищі Ходосівка були знайдені "виразні сліди пожежі" - перепалений до червоного шар глиняної обмазки, яка входила в комплекс оборонних стін. У той же час М.П. Абрамова та О.В. Комар вважають ці стосунки мирними, хоча перші контакти між роксоланами і слов'янами носили характер збройних сутичок [28].

Під тиском аланів в І ст. н.е. аорси переселилися в степи на захід від нижнього Дніпра й утворили об'єднання на чолі з царем Фарзоєм, якому навіть вдалося встановити контроль над Ольвією. Після Фарзоя, напевно, правив його син Інісмей. Ще донедавна вважали Фарзоя та Інісмея царями Малої Скіфії, оскільки їхні імена зустрічалися лише на монетах, що карбу­валися в Ольвії (монети Фарзоя датуються 64-81 рр. н.е., а монети Інісмея могли виготовлятися в 81-96 рр.).

Сьогодні вже доведено, що лісостепове Середнє Подністров'я входило до меж ранньодержавного об'єднання сарматського племені аорсів (60-80-ті роки н.е.). Під впливом цього об'єднання перебувало античне місто Ольвія, де карбувалися монети царів Фарзоя та Інісмея. Поховання сарматського пра­вителя, відкрите у с.Пороги Ямпільського району в 1984 році (О.В. Симоненко та Б.І. Лобай) інтерпретується дослідниками як могила царя Інісмея (тут знайдено коштовні речі з його знаками-тамгами). За тамгами (аналогічними тим, що карбувалися на монетах в Ольвії) поховання в с.Грушка приписують Фарзою. Сьогодні відомо вже ряд курганів аорсів у межиріччі Дністра і Пів­денного Бугу - поблизу сіл Пороги, Писарівка, Северинівка, Гордіївка, Груш­ка, Мокра Вінницької області.

Передусім впадає в око концентрація найбагатших курганів в районі міста Ямпіль. Неподалік здавна існувала добре знана у середньовіччі пере­права через Дністер. Тому концентрація "царських" курганів у цьому мікро-регіоні (8-12 кілометрів один від одного і в 15-20 кілометрах від головної переправи) є свідченням напрямку головних інтересів правителів об'єднання аорсів.

Вчені допускають, що аорси настільки посилилися, що зуміли силою примусили до союзу з собою племена Подунав'я - даків та бастарнів, а також роксоланів. Аорси та роксолани вели війну з римлянами на Дунаї. Вони часто переходили ріку і спустошували римську провінцію Мізію. Взимку 67/68 рр. та взимку 68/69 рр. роксолани разом з аорсами вторгаються в Мізію. Тацит стверджує, що в другому поході брало участь 9000 вершників [26, 241-245].

Наприкінці І ст. н.е. об'єднання аорсів з невідомих причин, швидше за все, під тиском алан, сходить з історичної арени. Ослаблення аорсів сприяло піднесенню роксолан, які не пізніше кінця І ст. переселяються у Подунав'я. Ьже у 107 р. Римська імперія була змушена укласти з роксоланами договір про охорону за плату її кордонів, що було завуальованою формою виплати данини.

В середині II ст. в степах України з'явилась остання хвиля сарматських племен - алани. Саме вони знищили городища пізніх скіфів на Нижньому Дніпрі та в Криму. Алани, хоч згодом і втрачають панування в степах Пів­нічного Причорномор'я, надовго залишаються в цих краях.

Стрімко зростала могутність центральнопередкавказького угруповання аланів (проживало на Середньому Тереці), яке вступило в антиперську коа­ліцію з Грузією і Вірменією, а з другої половини 30-х рр. III ст. починає наступ на північно-західних сусідів. Спершу були розгромлені сіраки, потім знищені укріплення прикубанських меотів. У 239 р. загинула антична Горгіппія, до середини III ст. у Криму гине колишня Мала Скіфія, близько 254 р. знищено Танаїс. На думку вчених, загони германців могли брати участь у розгромі Малої Скіфії та штурмі Танаїса як союзники аланів.

Письмові джерела зафіксували на захід від Дніпра нове угруповання аланів яке витіснило більшість колишніх кочівників і виступило активним союзником готів. У 242 р. алани завдають поразки римським військам [28, 89].

Довгий час загальновизнаною була приналежність аланів до сарматів та їхня спорідненість з осетинами. У складі Російської федерації є навіть рес­публіка Північна Осетія-Аланія. Проте останнім часом висловлювалося чима­ло тверджень іншого роду, що алани - тюркомовні предки карачаєво-балкарців.

Як відомо, скіфи були відтиснуті на Кримський півострів та за Дунай в Добруджу (тепер територія Румунії), де виникають так звані "Малі Скіфії"". Городища "пізніх скіфів" довгий час існували на Нижньому Дніпрі (в регіоні між Запоріжжям і Херсоном). Але, як зазначають окремі дослідники, "пізньо-скіфськими" ці пам'ятки можна назвати лише умовно, маючи на увазі час їхнього існування і сформовану історичну традицію. Існує думка, що ниж­ньодніпровські городища не були пізньоскіфськими в буквальному значенні цього слова, а їхнє основне населення з'явилося тут з Ольвії. Одні ольвіо-політи могли укритися там під час гетського розгрому, інші - з політичних чи економічних причин.

Мала Скіфія, за даними грецького географа І ст. до н.е. Страбона, займала весь Кримський півострів. Столиця розташовувалася на гірському плато біля ріки Салгир (Петровські скелі на півдні Сімферополя). За даними Плінія Старшого в Малій Скіфії проживало 23 племені, а в горах жили скіфо-таври. Царі кримської Малої Скіфії (Агар, Скілур і Палак) втручаються у династичні суперечки на Боспорі, встановлюють свій тимчасовий протекторат над Ольвією. На узбережжі були захоплені Керкінітіда і Калос Лімен. Правителі Малої Скіфії мали навіть намір підкорити землі Херсонесу та Боспору, але зіткнулися з інтересами понтійського царя Мітрідата, який у 110— 109 роках до н.е. посилає на допомогу Херсонесу свої війська під ко­мандуванням полководця Діофанта. Останній захопив скіфські фортеці Неа­поль і Хабеї (можливо, городище Кермен-Кир в 6 км західніше Неаполя). Від скіфської держави відійшла Ольвія. Але з часом Мала Скіфія швидко відро­дилася. Була збудовано укріплений порт Палакій - друге за величиною місто після Неаполя.

Загалом же кінець сарматського періоду в історії України пов'язаний з навалою войовничих азіатських племен гуннів, які з'явилися у причорноморських степах наприкінці IV ст. н.е. (близько 375 р.)

висновки

Як відомо з джерел, у ранньому залізному віці (Х-ІХ ст. до н.е. - IV ст. н.е.) у величезному регіоні Євразії, а саме на півдні Східної Європи, на Північному Кавказі, у Малій, Середній, Центральній Азії, Казахстані, Пів­денному і Західному Сибіру жили кочові племена, що були відомі грецьким, а потім і римським історикам спершу під іменем кіммерійців (кіммерів), пізніше - скіфів (скитів), савроматів, сарматів.

Історіографія кочівників раннього залізного віку в Північному Причор­номор'ї налічує тисячі робіт (монографій, статей, повідомлень, розвідок тощо) українських, російських, польських, німецьких, англійських, болгарських, ту­рецьких, американських авторів та вчених з багатьох інших країн. І в цьому немає нічого дивного, адже кіммерійці, скіфи та сармати залишили свої сліди на території багатьох країн Європи і Азії. Причому це не лише сліди пожеж чи руйнувань. У сучасній науці на скіфів, наприклад, дивляться як на посеред­ників у зв'язках між Європою та Азією. Племена зі скіфсько-сакського сере­довища заснували великі імперії сходу - Парфію та Кушанське царство. У Північному Причорномор'ї розвивалася плідна взаємодія кочівників з грець­кими колоністами а також осілими племенами слов'ян, фракійців, таврів. Про скіфів відомо як про активних учасників тогочасної світової торгівлі. Хоча на перший план завжди виступала войовничість цих племен, що відразу впадало в очі сучасникам і не завжди давало змогу історикам повно і різнобічно висвіт­лити історію кочівників раннього залізного віку.

Напрацювання археологів з цієї проблематики почалися ще у XVIII ст. з випадкових знахідок або напівдилетантських розкопок курганів. На кінець XIX ст. старожитності кочівників вивчалися передусім у Північному При­чорномор'ї, але окремі з них були виявлені на досить великій відстані від місць проживання кочових племен. Особливо багато нового принесло XX ст.

Вчені НАН України, українських вузів, разом з колегами з Росії, Німеччини, Польщі кожного року ведуть стаціонарні археологічні дослідження в Україні на кіммерійських, скіфських і сарматських пам'ятках.

Здавалось би сьогодні має бути все чи майже повністю все відомо про кіммерійців, скіфів чи сарматів. Здається вже проаналізовано твори античних авторів по кожному слову. Проте і в наш час трапляються унікальні знахідки, серед яких найбільш важливими були розкопки Рижанівського кургану на Чер­кащині та кургану Аржан-2 в далекій Туві.

Кочівники степів Південно-Східної Європи здійснювали сезонні перекочівки, майже не залишаючи якихось видимих слідів свого перебування в цій місцевості. Але не лише кургани і не лише знахідки слідів поодиноких стійбищ (аилів) свідчать про те, що в цьому краї колись мешкали кіммерійці, скіфи чи сармати. Назви майже всіх великих рік, які розмежовували колись па­совища кочівників, мають витоки у ранньому залізному віці, а то ще й і у більш ранніх часах. Залучення даних мовознавства, поряд з напрацюваннями археологів дає можливість по-новому поглянути на процеси, що відбувалися тисячі років тому.

Цікаво, що такі далекі події, як наприклад походи скіфів чи сарматів, стають предметом гострих наукових і навіть політичних дискусій. Сьогодні багатьма вченими з Росії і деяких інших країн піднімається питання про тюркомовність кіммерійців, скіфів і сарматів.

Ми можемо лише констатувати, що на сучасному етапі наука вийшла на якісно новий рівень у розв'язанні багатьох проблем історії кочівників ран­нього залізного віку у Північному Причорномор'ї. Проте і сьогодні вчені працюють над розв'язанням питань, які ще далекі від остаточного вирішення. Зокрема, серед цих питань є наступні: етнічне походження кочівників, дифе­ренціація різних груп кочівників - відділення ранньоскіфських пам'яток від передскіфських і т.п., проблеми використання кочівниками природних ресур­сів у господарюванні (яке місце займало землеробство, ремесла), взаємини з осілими народами і державами Переднього Сходу, грецькими колоніями, Римом, взаємовпливи і запозичення тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Агбунов М.В. Путешествие в загадочную Скифию. - М.: Наука, 1989. -191с.