Культури раннього залізного віку в Україні

34

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Основні віхи історії кіммерійських племен………………………...5

Розділ 2. Культура скіфських племен ……………………………………….14

Розділ 3. Історія сарматських племен………………………………………….22

Висновки………………………………………………………………………………..31

Список використаних джерел та літератури………………………………….33

34

ВСТУП

Всім відомі крилаті слова про те, що без розуміння своєї історії будь-який народ, будь-яка держава не матимуть свого майбутнього. З проголошен­ням незалежності України історична наука отримала могутній поштовх. Кожного року з'являються сотні нових праць, що присвячені найрізноманіт­нішим сторінкам історії українського народу, його державності. Сучасна наука переосмислює напрацювання вчених минулого, розв'язує наболілі питання, формулює нові завдання, чимало з яких буде вирішено лише в наступні де­сятиліття.

Парадоксально, але чи не найбільше проблем накопичилося в тих галузях історичної науки, що займаються досить віддаленими від нас в часі періодами. Вчені сьогодні по-новому розглядають навіть ті положення, що давно стали стереотипними. Так, нові відкриття археологів України та їхніх колег з Росії, праці вчених Болгарії, Польщі, Німеччини та інших країн дозволяють суттєво уточнити наші знання про період раннього залізного віку.

Кіммерійці - найдавніший народ на території України, ім'я якого нам відоме з писемних джерел. Згадки про кіммерійців містять ассірійські кли­нописи, твори античних авторів і навіть Біблія . З часів кіммерійців процеси, що відбувалися на території України, надовго приковують погляди античних істориків. Скіфи та сармати, що кочували в Північному Причорномор'ї, як і кіммерійці також залишили свій слід на території багатьох країн Європи і Азії.

Здавалось би, що про ці народи досить багато було відомо ще історикам минулого, але сучасні вчені (історики, археологи, мовознавці) не зупиняються на досягнутому. Під сумнів ставляться положення про етнічну приналежність кіммерійців, скіфів і сарматів, протяжність їхніх земель, вік їхньої історії тощо.

Хронологічні межі роботи. Нижньою межею дослідження є Х-ІХ ст. до н.е., коли у Північному Причорномор'ї починається розселення кіммерійських племен. Верхня межа - III—IV ст. н.е. - період, коли кочові племена сарматів втратили панівне становище у Північному Причорномор'ї.

Географічні межі дослідження. В роботі використовується матеріал з території українського Північного Причорномор'я (степова зона між Доном і Дунаєм) та, за необхідності, з деяких суміжних земель.

Предметом дослідження є кочові племена кіммерійців, скіфів та сар­матів.

Мета роботи. У даній праці робилася спроба простежити історію кочів­ників раннього залізного віку в Північному Причорномор'ї.

Завдання дослідження. В нашій роботі ставимо перед собою наступні завдання:

•   визначити регіони, де в різний час мешкали кіммерійці, вказати на проблеми кіммерійської історії, які вирішуються археологами та мовознавцями;

•   звернути увагу на співставлення з носіями різних архео­логічних культур конкретних племен і народів, що існували в кіммерійський час на території України;

•   охарактеризувати основні етапи ранньої історії скіфів, вказати на пам'ятки, які залишили скіфи на території України та Євразії;

•    охарактеризувати розселення сарматських племен у пів-нічнопричорноморських степах і суміжних з ними територіях, визначити спірні питання сарматської історії;

Методи дослідження. При написанні роботи автор керувалася за­гальноприйнятими принципами науковості, історизму, об'єктивності. Застосо­вувалися порівняльно-історичний, системний, узагальнюючий та проблемно-хронологічний методи дослідження.

Практичне значення роботи. Звернення до проблем історії кочівників Північного Причорномор'я раннього залізного віку має не тільки суто наукове, але й практичне значення. Адже в наш час в освіті запроваджується чимало нових планів, програм, підручників, посібників, але інформація, яка подається в них про кіммерійців, скіфів і сарматів переважно застаріла.

Структура роботи відповідає методології дослідження й складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літера­тури.

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ВІХИ ІСТОРІЇ КІММЕРІЙСЬКИХ ПЛЕМЕН

Поява кіммерійців на історичній арені була пов'язана з багатьма процесами, що відбувалися наприкінці II - на початку І тис. до н.е. у степових районах Східної Європи. Істотним фактором, що викликав формування об'єднань кочівників на цій території, було погіршення природно-кліматичних умов. Поряд з іншими причинами, воно сприяло розпаду таких великих культурних спільнот епохи пізньої бронзи, як зрубна і білозерська [11, 125-129]. їхнє населення мало комплексне хліборобсько-скотарське господарство, і погіршення клімату, який став більш посушливим, змусило степових меш­канців перейти до кочового скотарства. Однак, з ростом посушливості і зменшенням продуктивності степових ландшафтів у X-IX ст. до н.е. кочове господарство починає переживати кризу. Це змусило значну частину насе­лення залишити степові райони і переселитися в місця з більш сприятливими природними умовами [53, 94-95,24-26].

У ХІІ-Х ст. до н.е. у порівнянні з попереднім періодом в степовій зоні між Доном і Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень і поховань. Ті ж тенденції скорочення населення виявляються в степовому Причорномор'ї й у наступну кіммерійську епоху, що знаходить своє відображення у відсутності на цій території поселень і стаціонарних могильників.

Розселення кіммерійців, імовірно, проходило в кілька етапів і в декількох напрямках. У першу чергу, вони переселялися в райони, що у значно меншій мірі постраждали від зниження рівня зволоженості, тому що знаходилися в зоні з позитивним балансом вологи. Це лісостеп і прилягаючі до нього райони Правобережжя і Лівобережжя Дніпра, території передгірного Криму і Північ­ного Кавказу, зокрема Закубання, де в передскіфський період відзначений різкий приріст могильників. Багато хто з них несуть у собі риси, що свідчать про контакти зі степовими племенами. Дана обставина стала важливим фактором формування однієї з груп кіммерійських пам'яток, що одержали в науці назву "новочеркаських". Ця група пам'яток названа за скарбом брон­зових предметів, знайдених у 1939 р. у м. Новочеркаськ. Основною територією поширення "новочеркаської" групи є Передкавказзя і лісостепове Дніпровське Правобережжя. Культура цього населення сформувалася, переважно, у процесі тісних контактів ранніх кочівників і населення Північного Кавказу [49].

Разом з тим, слід підкреслити, що зазначені вище переселення не привели до запустіння степів. Частина кочового населення залишилася там, зосередившись в місцях, найбільш придатних для життя, наприклад, у долинах великих рік. Саме з нею варто пов'язувати іншу групу кіммерійських па­м'яток. Вона названа "чорногоровською" за похованням в кургані біля хутора Чорногорівський у Донецькій області. Ця група пам'яток локалізувалася на широкій території від Заволжя на сході до пониззя Дунаю на заході. Саме чорногорівське населення більш тісне пов'язане за обрядом поховання і загальним виглядом матеріальної культури зі степовими культурами епохи пізньої бронзи півдня Східної Європи.

Вчені вважають, що складання кіммерійської культури було досить складним процесом. Воно здійснювалося в умовах корінної перебудови господарства і побуту, етнічного змішування. Кіммерійці були творцями першого великого об'єднання кочових племен на півдні Східної Європи. Як і багато кочівницьких об'єднань, вони включали ряд угруповань, що мали свої особливості в матеріальній культурі і, можливо, різне походження. Найбільше яскраво це демонструє існування двох великих груп пам'яток: чорногорівської і новочеркаської [56].

Якщо не брати до уваги скарбів і випадкових знахідок, то основним матеріалом для археологічного вивчення кіммерійців, як і інших кочових народів, є їхні поховальні пам'ятки. Поховання здійснювались у прямокутнихабо овальних могилах, над якими споруджували курганний насип чи використовували для цього ритуалу курган більш ранніх часів, у насип якого "впускали" могилу. Інколи стіни могильної ями обшивали деревом. З цього ж матеріалу робили і перекриття над могилою. У чоловічі поховання клали зброю та вуздечки, зрідка тут же ховали й бойових коней небіжчика. Інвентар жіночих поховань був скромнішим і складався переважно з ліпної кераміки. Відомі також безкурганні поховання і навіть могильники. Сліди тимчасових стійбищ кочівників майже невловимі. Лише біля с Сергіївка на березі Сиваша були знайдені залишки зимівника, на місці якого, крім бронзових вудил з кільцеподібними кінцями і прямими стержньовидними псаліями, виявили уламки глиняних посудин [39, 115].

Нині відомо вже близько двохсот кіммерійських могильників, що дає змогу займатися детальним вивченням історії та культури цього кочового народу із залученням не тільки писемних, а й усієї сукупності археологічних джерел [39, 115-117].

Релігійна ідея кіммерійського похоронного обряду дуже древня. Основний її зміст зводиться до заупокійного культу предків, до прагнення забезпечити загробне життя. Для цього клалися заупокійні дарунки і відбувалися жертвоприношення. У кіммерійський час лише підсилилася тенденція до звеличування кінного, добре озброєного воїна, до героїзації його образу. І це недарма, адже війни у житті кіммерійців відігравали велику роль [39,118].

Влаштування кіммерійських могил було різноманітним. Крім простих прямокутних і овальних ям зустрічаються ями з дерев'яними склепами у виді зрубів, ями з перекриттями з колод по уступу і ями (іноді глибокі) з бічними підбивками. У могилі, виявленій в кургані в с. Софіївка біля Каховки, збереглися залишки саркофага, складеного з 4 дощок. Ці короткі і довгі дошки були поставлені на ребро і закріплені в кутах за допомогою круглих стовпчиків з кутовим пазом, убитих у дно могили. На внутрішній стороні дощок подовжньо було зроблено, очевидно для твердості, масивне ребро. Довгі стінки саркофага зовні прикрашені різьбленим лінійним орнаментом у виді косих смуг квадратів з вписаними один в інший квадратиками і покриті червоною фарбою. На дні саркофага виявлено рештки зотлілої лози й очерету.

Уяву про найбільш звичайне розміщення предметів заупокійних дарунків дає нам гробниця в кургані в с. Балки Запорізької області. Тут біля самого кістяка знаходилися наступні предмети: на черепі — бронзовий віночок, ліворуч від черепа — масивна золота підвіска, що має вид спірально закру­ченого гвоздевидного стрижня з капелюшком, розділеної насічками на три частини, при поясі - мішечок з матерії та уламок кременю для висікання вогню, що є майже обов'язковою приналежністю похованих кіммерійців. Перед обличчям похованого в кутку могили знаходилися кісти барана від напутньої їжі, а поверх них лежали залишки зотлілої дерев'яної посудини із золотими оббивками. За черепом в кутку могили була друга купка кісток барана, бронзові вудила, колчанний набір бронзових і кістяних наконечників стріл, кам'яна застібка і велика вузькогорла посудина.

Головною зброєю далекого бою в кіммерійців були лук зі стрілами. Луки виготовлялися із нестійких матеріалів, тому зберігалися в могилах рідко. Відома лише одна знахідка залишків кіммерійського лука в курганному похованні в м. Зимогір'я Луганської області. Лук складався з двох подовжніх смуг дерева, обмотаних тонкою рослинною плівкою, очевидно, берестом. Його довжина 93 см. Наконечники стріл були втульчастими. Серед бронзових на­конечників зустрічаються ромбічні, овальні і кільовидні з вістрями донизу, у деяких є шип у виді маленького гачка. Кістяні наконечники частіше бувають ромбовидними, квадратними чи круглими в розрізі. Для носіння стріл використовувалися сагайдаки, застібки від яких мали форму ребристих паличок [11, 144].

Зброєю ближнього бою в кіммерійську епоху були мечі і кинджали з бронзи чи заліза, що мали бронзову рукоятку і залізний клинок. Більшість з них мало хрестоподібну рукоятку із грибоподібним чи валиковиподібним навершям і перехрестя у виді опущених униз гострих трикутників. Більш зручної зброї в той час не існувало, і тому вона широко поширилася на Північному Кавказу, у Центральній Європі, в басейні Волги і Ками. Були знайомі кіммерійцям і залізні наконечники списів. Разом з металевою зброєю в деяких похованнях передскіфської пори зустрічаються кам'яні циліндричні молотки. До числа предметів, звичайних для військових поховань кіммерійців, відносять також кам'яні бруски.

Для кінської збруї характерні бронзові вудила з однокільчастими, стременовидними і двукільчатими петлями на кінцях. їх супроводжують псалії різних модифікацій, серед яких переважають трилопатеві з лопаткою на одному кінці або трьохдірчасті вигнуті псалії з потовщенням навколо отворів і капелюшками на кінцях. Прикрасами вуздечок служили різноманітні бляхи з петлею на звороті, лунниці, шоломовидні підвіски. Набір багато орна­ментованих вуздечних прикрас з кістки представлений у Зольному кургані біля м. Сімферополя.

Для кіммерійського мистецтва найбільш типові геометричні орнаменти у вигляді одинарних і концентричних кружечків, розеток, різнорідних спіралей, меандрів і ромбовидних фігур. Цьому мистецтву не були далекі і зооморфні образи, відомі поки по одиничних екземплярах [39,122].

Досить часто в степових кіммерійських похованнях знаходять залишки дерев'яних посудин, прикрашених чи скріплених бронзовими або золотими пластинками. Цим, почасти, підтверджується твердження про слабкий роз­виток власного керамічного виробництва у кочівників. Можливо тому відчу­вається залежність степових керамічних форм і, насамперед, більш трудо­місткого у виготовленні лощеного посуду від форм посуду високорозвинутих областей осілого населення, таких як лісостепове Подніпров'я, Молдова і Передкавказзя [11, 144].

Із середини VIII ст. до н.е. посилюється затихла в попередні роки війна Урарту з Ассірією, головною ареною якої став Приурмійський район. Руса І напевно взагалі, не зіштовхувався з ассірійцями в західних областях Передньої

Азії, що було звично для його попередників. У цьому зв'язку становить безпосередній інтерес і локалізація 19 "країн" Цовинарського напису, що не­одноразово робилася дослідниками.

На думку М. М. Погребової, доктора історичних наук, головного науко­вого співробітника відділу історії і культури давнього Сходу Інституту Схо­дознавства Російської АН "природньо вважати, що "країни" чи племена, назви яких зустрічаються в Цовинарському написі вперше, розташовувалися там, куди урарти раніше не ходили, тобто на схід чи південний схід від озера Севан - у райони, де їх розташовували такі дослідники як Мєщанінов; Д'яконов, Кашкай ... Усе сказане дозволяє висловити припущення, що і конфлікт із кіммерійцями швидше за все міг мати місце поблизу східних границь Урарту. З цим погоджується і донесений ассірійськими джерелами факт присутності кіммерійців у Манні в близький невдалому походу Руси час".