Культури раннього залізного віку в Україні

В опублікованому А. І. Іванчиком перекладі листа невідомого Саргону П згадується присутність кіммерійців і в урартській області Ушун, що лока­лізується дослідником у безпосередній близькості від Муцацира. Хоча ці свідчення не дають основ для локалізації країни Гамір, вони безперечно свідчать про перебування кіммерійців на східних границях Урарту.

Безумовно батьківщина кіммерійців і відповідно відправний пункт їх­нього руху на південь лежав на північ від Кавказького хребта. Військові загони, якими без сумніву були кіммерійці ассірійських текстів, могли ймо­вірно попадати на територію Манни і через землі Урарту, границі якого, особливо на півночі, були швидше за все досить умовні. Проте, перехід через Араратську долину і центральні області Урарту повинен був зустрічати великі перешкоди. У цьому відношенні Східне Закавказзя, особливо його низинні степові райони, не занадто густо заселені, надавали для подібних вторгнень значно зручніший плацдарм.

З кінця II тисячоріччя до н.е. через Східне Закавказзя починається проникнення в Іран груп іраномовних племен з північнокавказьких степів. У світлі сказаного припущення про те, що кіммерійці кінця VIII ст. до н.е. могли скористатися тим же, вже освоєним євразійськими народами шляхом, є досить ймовірним.

Після урарто-кіммерійської війни 714 р. до н.е. протягом приблизно 35 років усякі відомості про кіммерійців у давньосхідних письмових документах відсутні. Це, ймовірно, було пов'язано зі змінами культурно-історичної си­туації на півдні Східної Європи, а саме з появою тут нового кочового насе­лення, відомого нам під іменем скіфів. Пересування кочівників привели до політичної нестабільності, що стало причиною появи численних скарбів і руйнування поселень. Дані факти уточнюють час закінчення кіммерійського і початку нового скіфського періоду на півдні Східної Європи в межах кінця VIII чи початку VII ст. до н.е.

Однак, кіммерійці як етнос зникли далеко не відразу. Частина їх відкочувала на захід і в лісостепові райони України, а інша - протягом ще досить довгого часу продовжувала протистояти скіфам на малоазійському театрі бойових дій. Це не виключало існування між скіфами і кіммерійцями короткочасних союзницьких відносин, особливо під час їхнього конфлікту з Ассірією в 70-ті роки VII ст. до н.е., коли скіфи вперше з'явилися на історичній арені і потребували підтримки добре орієнтованих на Сході кіммерійців.

З 70-х років VII ст. до н.е. воєнні дії кіммерійців перемістилися зі сходу Малої Азії на захід півострова. Причиною тому була відсутність на заході регіону сильних держав - ні Лідія, ні розрізнені грецькі міста іонійського узбережжя не були серйозною загрозою для кіммерійців. Напроти, вони були зручними об'єктами для грабежу. Безчинства кіммерійців привели до того, що близько 660 р. до н.е. Лідія звернулася по допомогу до Ассірії, що не перешкодило кочівникам напасти на Лідію. У битві з ними близько 644 р. до н.е. лідійський цар Гіг був убитий, а столиця його царства, місто Сарди, була узята і розграбована переможцями. Слідом за Лідією кіммерійці обрушилися на грецькі іонійські міста. Великий інтерес представляє повідомлення Стефана Візантійського про те, що кіммерійці біля ста років володіли містом Ан-тандром на березі Егейського моря в північно-західній Малій Азії, і це місто навіть називалося Кіммерідою. Про кіммерійську окупацію малоазійської істо­ричної області Віфінія повідомляв Арріан.

У 50-х роках VII ст. до н.е. на допомогу Лідії нарешті прийшла Ассірія. Направлені царем Ашшурбаніпалом скіфські загони під командуванням Мадія розбили кіммерійців, яких тоді очолював Лігдаміс і його син Сандакшатру. Відомо, що перший з них загинув у Кілікії, у південно-східній Малій Азії. Пеоемога скіфів над кіммерійцями привела до поселення кіммерійців у Кап-палокії та біля міста Сінопа на південному березі Чорного моря. Наприкінці VII ст. до н.е. лідійський цар Алліат наніс їм остаточну поразку [33].

У другій половині XX ст. питання про мову кіммерійців почало більш-менш з'ясовуватися. Так, на основі археологічних досліджень О.І. Тереножкін сформулював і переконливо довів тезу про генетичний зв'язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури. Щодо останніх, а також близьких їм за походженням та культурою племен андронівської культури, поширених на схід від Волги, найпереконливішою є думка про їхню іраномовну приналежність. І це цілком зрозуміло: хоч би чим закінчилася гостра дискусія стосовно прабатьківщини індо-іранських народів, уже зараз лінгвісти переконалися в наявності глибоких місцевих коренів іраномовних племен на півдні Східної Європи [39, 117].

Кургани кіммерійських вождів досліджено в Україні (Висока Могила поблизу с.Балки на Запоріжжі; курган поблизу с.Зольне під Сімферополем), в Росії (курган Гиреєва Могила поблизу м.Аксай Ростовської області; курган Уашхіту в Закубанні), у Молдові (Слободзея) та Болгарії (поблизу сіл Єнджа і Білоградець в Ново Пазарській околії). Багато пам'яток кіммерійців дослід­жено на території Угорщини. У 1961 р. німецький археолог І. Вернер пов'язав з кіммерійцями знайдені на території Угощини і Словаччини т.зв. "конеголові" скіпетри, які датувалися VIII—VII ст. до н.е. У східній частині Малої Азії, на території Туреччини, з кіммерійцями пов'язують кочівницькі поховання в Імірлер та Норшун-тепе поблизу міста Елязиг. Багато схожого з кіммерій­ськими мають старожитності, що досліджувалися вченими на території Захід­ного Кавказу [57].

Але вчені мають ще недостатньо матеріалів, щоб відповісти на запи­тання, що виникають при прочитанні книги Геродота: де існували кіммерійські укріплення (фортеці), кіммерійські переправи та область, що в V ст. до н.е. називалася Кіммерією? На існування "кіммерійських переправ" може вказу­вати певна концентрація кіммерійських пам'яток в одному мікрорегіоні по обидва боки річки, так як це має місце в районі Канева, де колись (до будівництва водосховищ на Дніпрі) існував брід. Використання цього броду кочівниками зафіксоване і середньовічними джерелами

Вчені вважають, що частина кіммерійців під тиском скіфів могла відко­чувати на захід - на Середньодунайську низовину (в сучасній Угорщині), інша - переселилася у лісостепові райони України. Частина кіммерійців увійшла до складу скіфського племінного об'єднання. В останні роки висловлювалося обережне припущення, що кіммерійці могли відійти в глибини Центральної Азії і всесвітньовідомі Пазирикські кургани на Алтаї могли належати кімме­рійцям [32].

Кіммерійці влаштовували походи у Придніпровський Лісостеп, вибираю­чи маршрути переважно в обхід Тясминської укріпленої лінії. Проте, напевно, у VIII ст. до н.е. кіммерійцям вдалося все ж таки прорвати оборону чорно­ліських племен і проникнути вглиб Лісостепу. У вогні великої пожежі загинуло Тясминське городище, сліди руйнувань археологи виявили на Су-ботівському і Чорноліському городищах. (Окремі дослідники по-іншому трак­тують причини занепаду чорноліських городищ і пов'язують це з походами скіфів) [51].

РОЗДІЛ 2. СКІФСЬКІ ПЛЕМЕНА.

У другій половині VII ст. до н.е. в степи Північного Причорномор'я зі сходу прийшли кочові племена, відомі з античних джерел як скіфи або скити (грецькою мовою - "скютай"), які належали до іраномовної групи племен. Вони потіснили кіммерійців, частково асимілювавши їх, та зайняли великі простори у Північному Причорномор'ї. Згодом між Нижнім Дунаєм на південному заході та Доном на північному сході утворилося об'єднання племен, відоме під назвою Велика Скіфія, що проіснувало до III ст. до н.е.

Хронологія скіфської історії та особливо її ранній період є предметом гострих дискусій між науковцями. Видимими матеріальними прикметами скіфів є так звана "скіфська тріада": зброя, кінське спорядження і скіфський звіриний стиль у мистецтві. Окремі вчені додають до цих компонентів ще й такі: бронзові казани, бронзові дзеркала та антропоморфні зображення. Названі предмети вчені вважають надійним етнокультурним індикатором.

Від самого початку знайомства зі скіфами у давніх авторів склалося про них враження як про найвойовничіпгах людей. Скіфи зробили свій особливий внесок у розвиток світового воєнного мистецтва. Переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили через Кавказ у Передню Азію. Тут вони активно втрутилися в боротьбу між різними країнами, виступали то проти Ассірії, то на її боці. У 670-х роках до н.е. скіфи під проводом царя Ішпакая (Партатуа) вперше беруть участь у війні на боці Мідії [15].

Час скіфських азіатських війн є героїчним періодом скіфської воєнної історії. Дискусійними залишаються питання визначення часу скіфської геге­монії у Передній Азії, аналізу впливу давньосхідних культур на розвиток воєнного мистецтва скіфського війська, внесок скіфів у воєнну справу Давнього Світу та інші. Про воєнні походи скіфів до Передньої Азії повідомляють ассірійські клинописні документи, вавілонські хроніки, давньоєврейські тексти.

Етноплемінний склад скіфського військового об'єднання був строкатим. Він включав загони скіфів царських, підкорених кіммерійців і загони з північнопричорноморського Степу й Лісостепу [23], сусідів савроматів, і воїнів кавказьких племен. Оскільки кочове скотарство не вимагало великої кількості робочих рук, значна частина населення могла відірватися від трудової діяльності і взяти участь у довготривалих воєнних походах. Прекрасно озброєні залізною зброєю відмінної якості, далекобійними складними луками, маючи високу манев­реність, скіфи являли собою грізну силу, ідеально пристосовану до ведення грабіжницьких війн у далекому відриві від своїх стратегічних тилів. З північнокавказьких степів скіфські загони здійснювали марші до країн Передньої Азії, долаючи Кавказькі гори (греки, в часи Есхіла, Кавказ називали "дорогою скіфів") через Дербентський і Дар'яльський проходи, Мамісонський перевал і вздовж побережжя Чорного моря. При цьому, на думку вчених, основним маршрутом був обраний дербентський.

Відомо про три великих походи скіфів до Передньої Азії. Це вторгнення скіфів у 670-х роках до н.е., яке закінчилось укладенням династичного шлюбу між царським домом Ассірії й царем скіфів. Похід скіфів до кордонів Єгипту в 630-х - на початку 620-х рр. до н.е., прихід скіфського війська під командуванням царя Мадія на допомогу обложеній мідійцями Ніневії в 614 р. до н.е. Похід Мадія був чи не найбільшим за своїми масштабами.

Воєнно-політична обстановка напередодні походу Мадія до Передньої Азії виглядала так. Паралельно із занепадом Ассірії на Передньоазіатському театрі воєнних дій відбувалось посилення Мідії. Іраномовні мідійські племена займали території на південь від Каспійського моря. Серед них відбувалися процеси переходу від кочового до осілого способу господарювання. Частина мідійців продовжувала вести кочовий спосіб життя. Війська цих племен складалися з окремих загонів кінноти й піхоти, що формувалася за родовим принципом. У 625 р. до н.е. в Мідії до влади приходить Кіаксар. Він енергійно проводить ряд політичних і воєнних реформ. Кіаксар перебудував племінне ополчення в організоване військо. У 626 р. до н.е. у Вавілоні царський трон захопив халдейський вождь Набопаласар, що до того перебував на службі в ассірійському війську. Він відмовився визнавати владу ассірійських царів.

Укладення династичного шлюбу між царським домом Ассірії і провідником скіфів відбулося напередодні 673 року до н.е. Якщо Мадій дійсно нащадок Партатуа й ассірійської царівни, то він доводиться племінником наймогутнішому царю Ассірії Ашшурбанапалу і йому пришилося надати допомогу обложеному в Ніневії рідному дядькові Сараку (616-612 рр. до н.е.). Прихід скіфів врятував становище. Оцінивши значну чисельну перевагу своїх противників Кіаксар і Набопаласар змушені були відступити. У наступному 613 р. до н.е. цар Ассірії Сарак організовує воєнний похід проти Вавілону. Тимчасове подолання зовнішньополітичних труднощів Ассірії в 613 р. до н.е. можна пояснити тільки допомогою союзних їм скіфів [31].

Ситуація кардинально змінюється в 612 р. до н.е. Мідійці відновлюють бойові дії в Ассірії. Вавілонська хроніка Набопаласара згадує про участь кочових народів і серед них скіфів у поході мідійців, а Кіаксар з цього часу отримує у вавілонських документах титул "царя Умманманді", в розумінні того, що стає володарем північних "варварів" взагалі. Скіфи, як союзники ассірійців, більш не згадуються. У липні 612 р. до н.е. після тривалої облоги мідійці у взаємодії з вавілонянами оволоділи Ніневією. Усі ці обставини, на думку українського дослідника В.М. Грицюка, свідчать про приєднання скіфів до мідійсько-вавілонського союзу [16].

Що сталось з Мадієм після подій 614 р. до н.е. невідомо. В Іранському Курдистані на узбережжі озера Урмія біля містечка Саккиз знайдено скарб, який є залишками зруйнованого поховання скіфського вождя високого рангу другої половини VII ст. до н.е. Дехто з вчених допускає, що саме тут покоївся прах царя Мадія.

Остаточне знищення ассірійської держави завершилося у 605 році до н.е. після поразки ассіро-єгипетських військ у битві при Каркемиші, завданій союзниками мідянами і вавілонянами. При розкопках цього міста в шарах кінця VII ст. до н.е. знайдено багато наконечників стріл "скіфського типу". Вчені допускають, що це може свідчити про участь скіфів у знищенні остан­нього оплоту ассірійців.

Ряд дослідників порядок подій бачили так: скіфи на чолі зі своїм царем Мадієм вторглись в 614 р. до н.е. в Передню Азію, подолали мідян, потім вступили з ними в союз, завдали поразки ассірійцям, здійснили ряд грабіжницьких походів до Палестини, Сірії та Єгипту, близько 28 років володіли Мідією, поки Кіаксар не знищив їхніх вождів і таким чином не припинив їх панування. У сучасній літературі має місце думка, започаткована ще І.М. Дьяконовим, що встановлення скіфської гегемонії в Передній Азії відбулось в 653-652 рр. до н.е. Після завданої поразки мідійцям, військо Мадія могутньою хвилею заполонило майже увесь Давній Схід і зупинилося лише на кордонах Єгипту, де фараон Псамметіх І відкупився від них великою даниною. Мадій нібито втрутився і в боротьбу Лідії з кіммерійцями [19, 36; 39, 139-140].

Походи скіфів до Передньої Азії продовжувались тривалий час. Це не могло не відбитись на економіці, ідеології і соціальній структурі скіфського суспільства, і , як результат, на його воєнній організації. Тому в скіфах часів азіатських війн передусім потрібно бачити не кочових скотарів, а професійних воїнів, основу існування яких забезпечувало насильне відчуження продукту, виробленого осілим землеробським населенням. Азіатські походи прискорили формування військової організації і розвиток воєнного мистецтва скіфів. Військова могутність скіфів піднімала їх вождів до рівня давньосхідних правителів, зростала їх влада, посилювалася роль військової аристократії. Військова енергія, зміцнена набутим досвідом та передовими досягненнями у галузі озброєння й тактики ведення бою, забезпечила воєнну славу скіфам у наступні століття.

На рівнинах Кубані та Тереку відома найбільша кількість скіфських па­м'яток УТІ-УІ ст. до н.е. - Келермеські, Ульські, Ставропольські та інші кургани, які засвідчують проживання в цих місцях скіфів після їхнього повер­нення із Закавказця [13]. Ці кургани можна віднести до другої фази скіфської історії за В. Єрьоменком (650/640-560/550 рр. до н.е.). У ранні фази своєї істо­рії на думку ряду дослідників скіфи в теплий період року випасали худобу на великих просторах степу, а на зиму поверталися в Прикубання та в лісостепове Подніпров'я. Окремі загони скіфів здійснювали напади на племена лісової зони Східної Європи. Так, ранньоскіфські стріли знаходять на поселенях милоградської культури на півдні Білорусії.