Культури раннього залізного віку в Україні

Археологи звертають увагу на подібність культури кочівників євразій­ських степів УІІ-УІ ст. до н.е.: скіфів Північного Причорномор'я, кочівників Поволжя, Казахстану, Алтаю і навіть Туви. Так, вчені вважають, що загони кочівників з Центральної Азії могли брати участь в кіммерійських і скіфських Вченим невідомий точний рік смерті Ашшурбанапала. Різними дослідниками вона визначається в межах від 635 до 627 року до н.е. походах. Через 30 років після відкриття кургану Аржан-1 у тій же місцевості спільна російсько-німецька експедиція дослідила курган Аржан-2, який датується VII ст. до н.е. В цьому кам'яному кургані відкрито абсолютно нетронутий поховальний комплекс. Поряд із скелетами чоловіка 40-45 років і жінки 30-35 років знайдено близько 5700 золотих предметів, 431 намистину з балтійського янтаря тощо. В кургані було відкрито ще 26 захоронень, деякі з яких напевно належали рабам, інші ж датуються більш пізнім часом3.

За археологічними даними відомо про значні переміщення населення в причорноморських степах на початку VI ст. до н.е. В Степу з'являється чимало скіфських поховань, що добре датуються за грецькою керамікою третьої чверті VII -1 пол. VI ст. до н.е., у тому числі вперше - жіночі4.

Приблизно в 515-512 рр. до н.е. у Північне Причорномор'я вдерлися полчища перського царя Дарія І Гістаспа (521-486 рр. до н.е.). Геродот подав основні події від початку військових дій в Причорномор'ї та до вимушеної втечі перської армії за Дунай.

Шлях просування перських військ Дарія в Скіфію пролягав через фра­кійські землі. Форсувавши Дунай, перська армія розпочала далекий рейд у північно-східному напрямку. Різні дослідники намагалися показати шлях руху армії Дарія, одні вважали, що вона досягла Азовського моря, інші - Дону і т.д. Академік Б.О. Рибаков допускав, що перси досягнули міста Гелон на Ворсклі. В оману вводила географія походу в описі Геродоту, який переповів, що армія персів пройшла землі багатьох племен [44].

На початку V ст. до н.е. до влади у Скіфії приходить династія, яку започаткував цар Аргот. В боротьбі з агафірсами загинув син Аргота Аріапіф. Проте наступні скіфські царі значно зміцнили свою державу. В середині IV ст. до н.е. за правління царя Атея скіфська держава стає централізованою. Вона проводила активну експансію на Дунаї і Балканах, підкорила ряд грецьких міст в Західному Причорномор'ї, зокрема, Каллатію, де карбувалися монети Атея, найдавніші з монет скіфських царів.

В союзі з македонським царем Філіппом Атей розгромив Фракію. Проте в 339 р. до н.е., коли спалахнула війна між скіфами та Македонією, Атей зазнав поразки й загинув. В 331 р. до н.е. полководець Олександра Ма­кедонського Зопіріон намагався підкорити скіфів, але був розгромлений ними. Це був останній великий успіх скіфів.

Головним осередком Великої Скіфії кінця V—III ст. до н.е. було Кам'янське городище на Дніпрі, яке займало площу понад 6 квадратних кілометрів. Багато з вчених вважають це городище столицею царя Атея. В той же час О. Тереножкін вважав це городище лише ремісничим центром Скіфії.

Кургани скіфських царів та знаті — найбільш досліджені пам'ятки сте­пової Скіфії. Вони споруджені переважно на рубежі V—IV ст. до н.е. у пониззі Дніпра. Археологічними дослідженнями в ХК-ХХ ст. вивчено кургани: Солоха (поблизу с.Великої Знам'янки Запорізької області), Чортомлик (під М.Нікополем Дніпропетровської області), Куль-Оба (в околицях м.Керч), курган у м.Мелітополі, Гайманова Могила (поблизу с.Балки Запорізької області), Товста Могила (під м.Орджонікідзе Дніпропетровської області), Огуз, Олександропольський, Жовтокам'янка, Соболева Могила, Братолю-бівський та ін.

Вчені робили багато спроб розділити кургани Скіфії у відповідності з со­ціальним статусом похованих. Так, Ю.В. Болтрик зробив спробу реконструкції соціальної піраміди скіфського суспільства другої половини IV ст. до н.е., про­ілюструвавши її за допомогою розподілу курганів за "рангами". Він відносить до могил царів Скіфії лише два кургани того часу - Чортомлик і Огуз; до мо­гил членів царської родини - 4 кургани (Олександропольський, Козел, Велика Цимбалка, Нечаева Могила); до могил родичів царя - 8 курганів (Чмирева Могила, Лемешева Могила, Товста Могила та ін.); до могил "пілофорів" ("ковпаконосців" - скіфської знаті) першого рівня - 10 курганів; до могил "пілофорів" другого рівня - 28 курганів.

Геродот описав Скіфію періоду піднесення, даючи, здавалось би, чіткі вказівки про розміщення тих, чи інших племен. Проте вчені вже кілька сотень років не можуть знайти спільної мови з цього питання [58, 54].

Серед городищ, що були центрами скіфів-орачів, виділяються вченими: Мотронинське, Пастирське, Шарпівське (Середнє Подніпров'я), Немирівське, Северинівське (Південне Побужжя), Вищеольчедаївське, Григорівське, Гуме-нецьке (Середнє Подністров'я). Найбільше з городищ - Трахтемирівське, що займало площу близько 500 га і було розміщене у важкодоступній місцевості на правому березі Дніпра. Б. Рибаков пропонує розглядати його як головний культовий центр скіфів-орачів, де мали зберігатися священні золоті речі, що нібито впали з неба.

Вчені припускають, що союзниками кочових скіфів були сколоти і спільно з ними здійснювали походи в Центральну та Західну Європу. Ю.В. Павленко висловив гіпотезу, що саме ці походи сприяли слов'янізації на­селення лужицької культури, яке проживало на території сучасної Польщі.

Між скіфами-орачами та калліпідами (за Геродотом) — там, де ріки Тірас та Гіпаніс зближують свої річища, - мешкали алазони (алізони). З ними по­в'язують ряд пам'яток в Степовому Побужжі, виділених в кінці 1980-х років Ю.С. Гребенніковим у "степову групу скіфських пам'яток".

На південний захід від скіфів-орачів, у межиріччі Дунаю та Дністра, про­довжували жити агафірси. Агафірси перебували в досить тісних контактах з племенами західноподільської культури, про що свідчать знахідки типової фракійської кераміки на цілому ряді поселень в Середньому Подністров'ї.

Окремі вчені навіть вважають агафірсів скіфами, які сприйняли звичаї фракійців; інші - скіфо-фракійцями тощо. Археологи відзначають сильні скіф­ські впливи на населення Трансільванії, Угорщини та Південної Словаччини у VI-V ст. до н.е. Варто відзначити гіпотезу С. Скорого, який вважає, що саме "скіфські групи" з Трансільванії та угорського Потисся здійснювали походи у землі лужицької культури - на територію сучасних Польщі та Чехії. Поховання "скіфського" вождя в Феттерсфельді (Віташково) на правобережжі Ниси Лужицької у Західній Польщі (відкрите у 1882 р,) він порівнює "за рангом" з похованнями в угорському Потиссі, а комплекс озброєння - із мечами скіфського типу з Трансільванії. С. Скорий вважає, що поховання у Феттерсфельді належало саме вождеві агафірсів з Трансільванії, який загинув під час походу в лужицькі землі [50].

Отже, здавалось би давно і плідно досліджувана сторінка історії України, що пов'язана з племенами скіфів ще не відкрила своїх таємниць Багато сучасних дослідників вважає, що ще і сьогодні не втратили значення слова відомого російського археолога початку XX ст. А. Спіцина: "скіфи і сармати -абсолютно різні народи, і хто такі скіфи, ми ще не знаємо".

РОЗДІЛ 3. ІСТОРІЯ САРМАТСЬКИХ ПЛЕМЕН

Сармати - великі групи кочового населення, які проживали на схід і південний схід від Скіфії - у степах Подоння, Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану, і з рубежу IV- III ст. до н.е. отримали свою назву. В часи Геродота племена сарматів були відомі під іменем савроматів. Савромат означає "оперезаний мечем". Геродот передав також скіфську легенду про те, що сармати походять від шлюбів скіфів та амазонок [1, IV, 110-117,119,120].

На сьогодні досить проблемною сторінкою сарматської історії зали­шається визначення часу появи сарматів на політичній арені стародавнього світу. Існує думка, що цю подію слід відносити до IV ст. до н.е. З цього часу в писемних джерелах згадується географічна назва "Сарматія", формується і починає поширюватися ранньосарматська культура. Серед причин занепаду Скіфії згадується тиск на неї сарматів.

ГУ-ПІ ст. до н.е. - досить туманний час у історії сарматів. У писемних джерелах того часу відсутня яка-небудь конкретна інформація про них. Думка про використання топоніму "Сарматія" у IV ст. до н.е. може існувати на рівні гіпотези, оскільки ця назва вживається авторами, що жили пізніше. Більш достовірніше можна говорити про вживання цієї назви з рубежу Р/-П ст. до н.е. чи на початку III ст. до н.е. [52, 27].

Взагалі ж, у літературі того часу популярність залишалася за скіфами. Ситуація починає змінюватися у II ст. до н.е. Страбон, нові відомості якого, в основному, відносяться до П-І ст. до н.е., у донсько-волзьких степах, на Північному Кавказі та Північному Причорномор'ї розміщує верхніх аорсів, аорсів сіраків, роксоланів. У Криму, за даними Плінія, в той же час з'являються сатархи. Сучасні дослідники усі ці народи, за виключенням останніх, зазвичай відносять до сарматів. З II ст. до н.е. сармати усе частіше починають згадуватися у різних військово-політичних акціях. В договорі малоазійських держав 179 р. до н.е. згадується сарматський цар Гатал. Дещо пізніше полководцю Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, яких очолював Тасій.

На початок н.е. кордони Сарматії на заході досягають Істра і Вісли. Це підтверджується даними Помпонія Мела: "Сарматія, більш широка всередині, аніж по морському березі, відділяється від наступних земель рікою Вістулою і, спускаючись вниз, доходить до ріки Істра" [2, Помпоній Мела. Землеописание. Книга ІП.4.33]. Гай Пліній Секунд стверджує: "На північ від Істра, взагалі кажучи, усі племена вважаються скіфськими, але прибережні місцевості займали різні племена: то гети, що в римлян зовуться даками, то сармати чи по-грецьки савромати, і з їх числагамаксобії, чи аорси, то низького рабського походження скіфи, чи троглодити, потім алани і роксолани" [2, Гай Плиний Секунд. Естественная история. Книга IV, 41]. З часів Птолемея Сарматія поділяється на Європейську та Азіатську, східною межею якої являлася Азіатська Скіфія, що простягалася від Волги і Каспійського моря до Індії та Китаю. В період утвердження Риму на Передньому Сході і в басейні Чорного моря у військових акціях часто згадуються народи, що мешкали в межах Сарматії, та які проявляли активність в різних частинах стародавнього світу, аж до появи у Східній Європі готів, після чого сармати вже не були тут переважаючою силою та згадуються поряд з іншими народами [52,28].

Савромати-сармати були неоднорідними за етнічним складом і не становили політичної єдності. За своєю мовою вони були близькі до скіфів, оскільки, як і скіфи, належали до північноіранських народностей. Власне сарматську культуру за хронологією її пам'яток поділяють на чотири етапи: савроматський (УІ-ІУ ст. до н.е.), ранньосарматський (ГУ-ІІ ст. до н.е.), середньосарматський (кінець II ст. до н.е. -1 ст. н.е.) і пізньосарматський (II-IV ст. н.е.). Перші вторгнення сарматів у Північне Причорномор'я припадають на IV ст. до н.е. В Ш ст. до н.е. вони витіснили скіфів та зруйнували багато городищ лісостепових племен. У II ст. до н.е. відбувається масове переселення сарматів у Північне Причорномор'я.

Просунувшись у степи Північного Причорномор'я, сармати увійшли в контакт з античними містами-державами. Це сприяло поглибленню в них майнової і соціальної диференціації, посиленню влади військово-племінної знаті. На цьому етапі в сарматському суспільстві помітну роль починає відігравати праця рабів. Раби були також предметом торгівлі. У період проживання сарматів у степах Північного Причорномор'я виникають великі союзи племен і кінні дружини на чолі з відомими вождями. Сармати укладали угоди з античними містами, брали участь у війнах за межами Північного Причорномор'я, посилали своїх послів до римського імператора Августа. Однак сармати так і не створили своєї держави, хоч для цього й були певні передумови. Поступово окреслюється формування своєрідного політичного центру в басейні Нижнього Дону, де розташовані багаті поховання пред­ставників сарматської знаті [11, 184].

Одним із найдавніших джерел, що вказує на перебування сарматів на території сучасної України, є легенда про царицю Амагу, переказана автором І ст. до н.е. Полієном. Згідно його слів, Амага із своїм племенем проживала на північ від Криму. Про неї відомо, що незалежно від свого чоловіка вона здійснила похід проти скіфів і визволила від їхньої облоги Херсонес [46, 227].

Масовими археологічними пам'ятками, що засвідчили перебування сарматів на території України, є кургани, у яких знаходилися поховання ря­дових кочівників. Вони зафіксовані не тільки у Степу, а й у басейні Сівер-ського Дінця, в Середньому Подніпров'ї, на Південному Бузі і на Дністрі [11, 185]. Захоронения здійснювалися і у насипах більш давніших курганів. Багаті поховання, які відносяться загалом до більш пізнішого часу, досить рідкісні. Типове сарматське поховання II ст. до н.е. з діагонально розташованим трупопокладенням та бронзовими наконечниками стріл знайдено на Лівобе­режжі біля с.Ворона неподалік від Дніпропетровська [34, 6-7].

У басейні середньої течії Сіверського Дінця відкрито і досліджено понад 30 сарматських поховань. До III—II ст. до н.е. належать поховання поблизу с.Яремівка, а також зруйновані поховання Старобільська та Балаклеї. Могили І ст. до н.е. — І ст. н.е., зазвичай, є впускними у насипах старих курганів. Вони перекриті дерев'яним настилом, а іноді кам'яними плитами. Нерідко у могилах знаходять крейду або вапно, іноді шар вугілля або попелу. Відкрито залишки тризни і жертвоприношення коня. У чоловічих похованнях виявлено мечі, наконечники списів і стріл, ножі, а також пряжки і фібули, кресала, ліпний або кружальний посуд та кістки тварин [11, 185].

Сарматські поховання ПІ—II ст. до н.е. відкрито в кургані поблизу с.Нижні Сірогози Херсонської області та біля сіл Ворона і Михайлівка За­порізької області. Окремі поховання зафіксовані в басейнах Ворскли, Самари та Орелі. Поблизу с.Нове Запоріжжя досліджено групу могил, у яких поховані сарматські воїни. Поблизу сЯнчокрак Запорізької області досліджено багате поховання зі срібними позолоченими фаларами П-І ст. до н.е. (фалар - кругла або овальна напівсферична бляха, прикраса кінського спорядження).

На Правобережжі сарматські кургани концентруються у басейні р.Базавлук (могильники Грушівка і Кут), поблизу древньої переправи через Дніпро біля м.Нікополя. Вони відносятся в основному до І ст. н.е. Ще одним скупченням сарматських пам'яток на Правобережжі являються межиріччя Тясмина і Стугни, де відомо біля ЗО одиничних захоронень І ст. н.е., та Калантаївський могильник на Дніпрі (42 захоронения) [34, 7].

Страбон подає нам перші відомості про племінний склад сарматів. Згідно його даних, провідними угрупованнями у сарматів були язиги, роксолани, сіраки, аорси та верхні аорси. Згодом інші автори називають ті самі племена, додаючи до них після середини І ст. н.е. аланів. Перелічені племена або племінні об'єднання проживали в різних місцях сарматського світу, інколи змінюючи регіони свого проживання. З територією сучасної України пов'я­зують майже всі із згаданих античними авторами племена, що, безумовно, відбиває поступовий рух сарматів на захід [26,278].