Еволюція права власності в Україні: історичний аспект

ЦК ліберальніше підходив до розв"язання цих питань, передбачивши, що майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності за наявності двох умов: 1) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними І знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпоряджатися майном у разі смерті шляхом заповіту.

Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р.

Розділ "Право власності" характерний для "законодавства  країни, що побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства". [14, c. 143]

По-перше, право власності  закріплене як єдине офіційно визнане речове право. Хоча в юридичній літературі була висловлена точка зору (А.В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не набула. Можливо, тому, що співвідношення власності і "оперативного управління" має швидше адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.

По-друге, у зв’язку  з ліквідацією приватної власності, зміною економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінилася класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на

майно, призначене для  задоволення їх матеріальних І культурних потреб (ст.ст.87, 88).

Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов"язані зі здійсненням права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, припускаються однаковими).

Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту  його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо. [24, c. 286]

Для захисту права  власності передбачено насамперед віндика-ційний позов. Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст.146). 

3. Права власності  на сучасному етапі.

Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібно згадати, що існують дві категорії цього поняття: це економічна категорія власності - як матеріальна основа будь-якого суспільства і юридична категорія власності - правове врегулювання економічних відносин власності, яке і породжує утворення самого поняття “права власності”.

Власність як економічна категорія.

Право власності закріплює  матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право  власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним  вираженням, формою закріплення економічних  відносин власності. Тому, необхідно  вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми  її реалізації.

Власність це ставлення  певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність  це відносини між людьми з приводу  матеріальних благ, які полягають  в приналежності цих благ одним  особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність  чи привласнення матеріальних благ є  сутністю відносин власності, що складаються  з їх приводу між людьми. [4, c. 376]

Привласнення - двоєдиний  процес, який полягає насамперед в  тому, що суспільство відвойовує у  природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у  природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва  не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі. [22, c. 653]

Привласнення включає  в себе наступний після виробництва  розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами  осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього  розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.

Власність в економічному значенні і є історично визначена  суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.

Зміст економічних відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власних матеріальних благ  знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке йому належить. [5, c. 193]

Правові форми реалізації відносин власності. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які, по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способи набуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.

І по-третє, правові  способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального  права про захист відносин власності).

Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються  нормами різних галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам. [3, c. 58]

 

Юридичне поняття власності.

Правове врегулювання економічних відносин власності  породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується  панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.

В юридичній науці  термін "право власності" вживається в об’єктивному і суб’єктивному  значеннях. [4, c. 372]

Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності  в об’єктивному розумінні є одним  з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні  блага за конкретним суб’єктом, а  й регулюється порядок набуття  і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження  майном, а також захист законних прав власника.

Природа цього інституту  має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і  за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей  права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.

Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. [22, c. 673]

Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм розсудом і в своїх інтересах.

Коло суб’єктів  права власності практично необмежене. Власниками можуть бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні  і колективні утворення, орендні і колективні підприємства, господарські колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом. [5, c. 142]

У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України  і юридичні особи. Право власності  на території України можуть набувати також і спільні підприємства, створенні за участю українських  та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задоволення особистих  потреб, але і для здійснення господарської  діяльності) у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Це правило  поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а також  іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних домовленостей. [3, c. 56]

Об’єктом права власності може бути майно, але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

Отже, суб’єктивне право власності - це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Щодо суб’єктивних обов’язків, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти повинні забезпечувати з свого  боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його суб’єктивне  право.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має  право володіти, користуватися і  розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої  діяльності. [1, cт. 41]

Ніхто не може бути протиправно  позбавлений права власності. Конфіскація  майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку встановлених законом.

Використання власності  не може завдавати шкоди правам і  свободам та гідності громадян, інтересам  суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У чинному законодавстві  сказано, що:

Право власності - це врегулюванні законом суспільні відносини, щодо володіння, користування і розпорядження  майном.

Право власності в  Україні охороняється законом. Держава  забезпечує стабільність правовідносин  власності.

Кожен громадянин в  Україні має право володіти, користуватися  і розпоряджатися майном особисто або  спільно з іншими.

Власність в Україні  виступає у таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми  власності є рівноправними. [4, c. 384] 

Висновок.

Метою курсової роботи було з’ясувати особливості становлення  та розвитку інституту права власності  в Україні.

Для досягнення поставленої  мети ми виконали наступні завдання:

Вивчили літературу в  якій висвітлюється питання, щодо еволюції права власності в Україні.

Розкривши поняття  права власності, як інституту цивільного права, можна зробити висновок, що

Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням  і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх  інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання  у сферу його володіння цим  майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів  інших осіб.

У юридичній літературі під  здійсненням права власності  розуміють використання власником  май на для задоволення своїх власних інтересів, тобто реалізацію власником належних йому суб'єктивних прав по володінню, користуванні і розпорядженню майном.

Дослідивши етапи розвитку інституту права власності, а саме: у звичаєвому праві, у феодальний період, у новий час та у радянський період, дійшли висновку, що право власності зародилося ще в звичаєвому праві, та розвивалося поступово.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що відмінність між даними показниками  полягає у наступному:

1) здійснення  права власності є похідним  від суб’єктивного матеріального  права (тобто права власності,які  належать конкретному громадянину);

2) правомочності  володіння; користування і розпорядження  визначають статику суб'єктивного  права власності, а конкретне  здійснення власником цих правомочностеи - його динаміку;

3) дані правомочності в якості  суб'єктивного права в повному  обсязі можуть належати, як правило,  власнику, а у випадках, передбачених  договором довірчого управління майном довірчому управителю, здійснення правомочностеи по володінню,користуванню і розпорядженню майном може відбуватися без участі власника