Еволюція права власності в Україні: історичний аспект

 

Міністерство освіти і науки,молоді та спорту України

Національний транспортний університет

Кафедра теорії та історії держави і права

 

 

 

 

Курсова робота

з  навчальної дисципліни «Історія держави та права України»

 

на тему: " Еволюція права власності в Україні: історичний аспект"

 

 

 

 

студента групи ТП 1-4

денного відділення

спеціальність: Правознавство

Кемінь Дмитра

 

 

Науковий керівник:

Панфьорова Марина Анатоліївна

 

 

 

 

 

Київ 2012 

План.

Вступ……………………………………………………………………………...ст. 3

1. Права власності як  інститут цивільного права………………………...……ст. 5

2. Етапи розвитку інституту права власності…………………………………ст. 11

2.1. Право власності у звичаєвому праві. ………………………...……ст. 11

2.2. Право власності у феодальний період. ……………………………ст. 12

2.3. Право власності у новий час. ………………………………………ст. 17

2.4. Право власності у радянський період. …………….………………ст. 22

3. Права власності на сучасному етапі. …………………………………….…ст. 25

Висновок. ……………………………………………………………….………ст. 30

Список використаних джерел. ……………………………...…………………ст. 32

 

 

Вступ.

Актуальність теми визначається тим, що в Україні продовжуються зміни у регулюванні відносин власності.

У кожній державі центральним  правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права.

Аналіз правозастосовчої практики свідчить, що існують прогалини і розбіжності у тлумаченні права власності, а також труднощі у застосуванні норм чинного законодавства при розгляді справ даної категорії.

Із розвитком ринкової економіки в нашій державі  з’явилася ціла низка наявних  проблем у сфері економічних  відносин, предметом яких є право  власності. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту  права власності у законодавстві  України.

Теоретична основа курсової роботи. У процесі виконання курсової роботи була використана історична література чинне та раніше діюче законодавство України. Науково-теоретичною базою дослідження є загальнотеоретичні праці таких вчених у галузі історії та теорії держави і права: Б. Андрусишина, В. Бабкіна, Ю. Бисаги, В. Гомоная, В. Гончаренка, М. Грушевського, А. Гуза, В. Зайчука, П. Захарченка, В. Капелюшного, А. Колодія, О. Копиленка, С. Кудіна, В. Лемака, П. Музиченка, Ю. Оборотова, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, О. Петришина, В. Пилипчука, П. Рабіновича, В. Рубаника, А. Спаського, С. Стеценка, А. Тимченка, О. Шевченка, А. Яковліва, О. Ярмиша та ін.

Мета роботи: з’ясувати особливості становлення та розвитку інституту права власності в Україні.

Для досягнення вказаної мети необхідно було вирішити наступні завдання:

• вивчити літературу, в якій висвітлюється питання щодо еволюції права власності в Україні;
• розкрити поняття права власності, як інституту цивільного права;
• дослідити етапи розвитку інституту права власності, а саме: у звичаєвому праві, у феодальний період, у новий час та у радянський період;
• охарактеризувати право власності на сучасному етапі;

Об’єктом дослідження є суспільні  відносини, які пов’язані з встановленням, застосуванням та фактичним виконанням права власності.

Предмет дослідження  становлять теоретико-методологічні  засади, нормативно-правові акти України та науково-історичну літературу, що регулюють право власності в Україні.

Викладене пояснює  актуальність теми курсової роботи, її зміст, а також вибір наукового, нормативно-правового і практичного  матеріалу.

 

1. Права власності  як інститут цивільного права.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначати  як відносини між людьми з приводу  привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його суттю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином приготувати предмети природи, створити нові матеріальні  блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умови певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому потрібними. Отже є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Врегульовані правовими нормами відносини власності набувають ознак якісно нових відносин - відносин права власності, тобто юридичного змісту. [4, c. 372]

Беззастережною  характеристикою власності, без  якої не обійдеться жодне її дослідження  і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це засіб  з’ясування стану присвоєння власності.

Звичайно, ставлення  особи до речі, як до своєї можливо  лише у тому разі, коли інші особи  ставляться до цієї як до чужої. Тому фактичне панування над річчю певної особи  може бути тільки при усуненні від  такого панування інших осіб. [22, c. 538]

Відносини власності  закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному  розумінні. Цими нормами регулюються  порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню та розпорядження, а  також по припиненню та захисту. Зазначені  норми складають правовий інститут, щодо якого існують наступні точки  зору: право власності є інститутом цивільного права; воно є комплексним  інститутом більшість норм якого  становлять норми цивільного права, але до складу цього правового  інституту входять і норми  інших галузей права, що регулюють  і захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного.

Норми інституту  права власності регулюють лише ті відносини, які набувають форми  товарно-грошових відносин. [3, c. 16]

До інституту  права власності мають належати ті норми, які, зокрема:

а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів  права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника з  володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності  на належні суб'єктові матеріальні  блага;

д) встановлюють правові  засоби захисту прав власника. Вищезазначені  критерії дають можливість виявити  в різних галузях законодавства  ті норми, які мають бути віднесені  до інституту права власності.

Право власності в суб'єктивному  значенні - це передбачене і гарантоване  законом право конкретного суб'єкта-власника здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності  щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким  чином, суб'єктивне право власності  означає міру можливої поведінки  уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежно  від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. [4, c. 373]

Суб'єктивне право власності  має абсолютний характер. Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена  кількість осіб, яким забороняється  порушувати таке суб'єктивне право  та створювати перешкоди для його здійснення.

Право власності в суб'єктивному  розумінні містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту.

Правомочність захисту виникає  у власника при порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єктивного  права. Неактивною для власника є  вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкретних правовідносинах  з визначеними особами не перебуває, а право власності у 
суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших осіб обов'язку не втручатися у здійснення власником належних йому правомочностей. [22, c. 561]

Таким чином, право власності  у суб'єктивному розумінні є  суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого  майна з додержанням певних меж, встановлених законом;

Існують багато визначень  права власності. У ст. 316 ЦК України наведене одне із них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

Право власності являє  собою фундамент, на якому базується  правова система будь-якої країни. Звідси цілком зрозуміла важливість теоретичного і практичного вирішення  проблеми становлення права власності  в Україні. Поділ права власності  на суб'єктивне й об'єктивне походить від римського права і на даний  час існує в усіх правових системах.

Цінність суб'єктивних прав полягає в їх реальності, тобто  можливості реального здійснення повноважень , які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб'єктивного права. [5, c. 129]

Об'єктом права власності  є будь-яка індивідуально визначена річ (майно). Поняття майно зазнало в юриспруденції значних змін. Якщо раніше під майном розуміли окремі речі або їх сукупність, то нині поняттям майно охоплюються речі, сукупність речей, цінні папери, а також майнові права, вимоги і обов'язки.

Суб'єктами права власності  є Український народ, фізичні  і юридичні особи, держава, територіальні  громади.

Колективи і колективні утворення, якщо вони не є юридичними особами, не можуть бути суб'єктами права власності, суб'єктами права власності в  цих випадках можуть бути лише створені відповідно юридичні особи.

Суб'єктами права власності  крім вище зазначених, є Автономна  Республіка Крим, іноземні держави  та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Це означає, що всім суб'єктам гарантуються рівні можливості у реалізації повноважень власника, рівний захист у разі порушення права власності.

Об'єктом права власності  є будь-яке майно. Взагалі майно  розглядається як ширше за речі поняття, до складу якого входять як речі, так і права, а також акції  й інші цінні папери. [4, c. 378]

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності  приватних фізичних і юридичних  осіб необмежені. Можливість таких  обмежень стосується тільки земельної  ділянки. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий  шар у межах цієї ділянки, на шари грунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що є над і під земельною ділянкою, але лише в межах,необхідних для здійснення забудови.

Зміст права власності.

Власникові належать права  володіння, користування та розпорядження  своїм майном.

Змістом права власності  є конкретні повноваження власника щодо належного йому майна. Традиційно в науковій літературі і на законодавчому  рівні зміст права власності  тлумачиться через повноваження володіння, користування та розпорядження.

Право володіння - це юридично забезпечена можливість господарського впливу на річ. Право володіння не зводиться виключно до можливості реального  і фізичного впливу на річ. Право  володіння - це і можливість „безконтактного" впливу. Право користування - це юридично забезпечена можливість вилучення з майна корисних властивостей. [22, c. 563]

Право розпорядження - це юридично забезпечена можливість визначити  юридичну долю майна шляхом вчинення певних дій (продаж, передача в найм, дарування, знищення, відмова).

Володіння може бути фактичним  і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок  протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявність лише фактичного володіння недостатньо  для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає  привід законне володіння іменувати  титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають  безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність (громадянин:»Я придбав річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного є володіння давнішнє. Володіння визнається давнішнім, коли особа, не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом. У багатьох європейських країнах такий строк встановлюється цивільним законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного володільця. [5, c. 132]