Еволюція права власності в Україні: історичний аспект

Щодо користування, то у  передбачених законом випадках компетентні  державні органи можуть контролювати дії власника, пов'язані з користуванням  його майном. Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим  особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. [3, c. 19]

Можна дати таке визначення праву власності як цивільно-правового  інституту.

Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням  і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх  інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання  у сферу його володіння цим  майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів  інших осіб.

У юридичній літературі під  здійсненням права власності  розуміють використання власником  май на для задоволення своїх власних інтересів, тобто реалізацію власником належних йому суб'єктивних прав по володінню, користуванні і розпорядженню майном.

О. Єрошенко, розрізняючи поняття зміст права власності й здійснення суб'єктивного права власності, під останнім розуміє здійснення дій, що породжують такі явища, які в якості можливих передбачаються даним правом. На думку В. Камишанського, здійснення права власності являє собою конкретні дії власника по володінню, користуванні, розпорядженню стосовно належного йому майна. [22, c. 561]

Здійснення  суб'єктивного права власності  пов'язане не лише з реалізацією  уповноважуючої норми права, згідно з якою власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном, а також з іншими нормами, наприклад, нормами,які визначають обсяг дієздатності громадян, нормами, що встановлюють межі злійснення права приватної власності; а також деталізують порядок та умови здійснення даного суб'єктивного права. У такому випадку здійснення права власності виступає мірою конкретної поведінки власника.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що відмінність між даними показниками  полягає у наступному:

1) здійснення  права власності є похідним  від суб’єктивного матеріального права (тобто права власності,які належать конкретному громадянину);

2) правомочності володіння; користування і розпорядження визначають статику суб'єктивного права власності, а конкретне здійснення власником цих правомочностеи - його динаміку;

3) дані правомочності в якості суб'єктивного права в повному обсязі можуть належати, як правило, власнику, а у випадках, передбачених договором довірчого управління майном довірчому управителю, здійснення правомочностеи по володінню,користуванню і розпорядженню майном може відбуватися без участі власника. [4, c. 381] 

2. Етапи розвитку  інституту права власності.

2.1. Право власності  у звичаєвому праві.

Звичайно, часом серед людей  виникають суперечки, які згодом переростають у конфлікти і загрожують розлитися згубною повінню. Що же вчиняли, коли не могли, як кажуть, “стиха потушити лихо”? Чим керувалися, розв'язуючи ту чи іншу суперечку?

Звичаєве право насамперед регулювало відносини власності, передусім  земельної. "За грунтом і право іде", - говорили у старовину. Першим вбив кілок або встромив лопату у землю - вона твоя. Однак не усюди і не завжди на Україні закони "займанщини" порядкували у суспільстві. [6, c. 158]

Працю здавна визначало звичаєве право  основним джерелом власності. Кількість  особистої праці, вкладеної в  земельний наділ, - ось критерій, до якого найчастіше вдавалися при  вирішенні земельних суперечок. Як дбала людина про землю, так  вона і мала - і самої землі, і  її плодів.

Тобто, окрім “займання” враховувалася вкладена в землю праця, що надавала підстав для права власності на неї. І як би довго хтось не володів землею, але, якщо постійно не прикладав до неї мозолястих рук і доброго розуму, не міг бути її повноправним, неконтрольованим власником. Так, селянин, який розчистив у лісі ділянку від дерев, мав на неї більше прав, ніж інший на галявину, зайняту на узліссі.

Пасовиська, гаї, ліси, за якими не потрібний був такий ретельний  догляд, як за орними землями, вважалися  загальногромадською власністю. Даровані Богом дикоростучі плоди, лісові ягоди, гриби також належали усім. Їх можна було, не боячись осуду чи покарання, збирати у лісництвах, на приватних лісових ділянках.

Особливо часто суперечки виникали під час виміру ("палкування") землі. Тому був введений такий звичай: відповідальний за розподіл землі брав з собою в поле сільських хлопчаків. На межі ділянок він то одного, то другого тягав за чуби, нагороджував стусанами - "пам'ятковими прочуханами". Згодом під час земельних суперечок хлопці з міцною пам'яттю виступали свідками, по згадках про завдані їм у тому чи іншому місці стусани відновлювали межі. Подекуди у Карпатах при розв'язанні суперечки за межу присягалися землею. Звинувачений сипав землю на голову, праву руку прикладав до грудей і йшов за наказом суддів туди, "куди після його сумління тягнеться межа". [19 c. 256] 

2.2. Право власності  у феодальний період.

Саме на період середньовіччя  припадає й історія феодальної держави  і права. Вперше  термін феодалізм  з’явився у французькій літературі в ХУІІІ ст. в період Великої  буржуазної революції 1789 р. Це слово  походить від середньовічного німецького терміну «feodum», яке означало майно, переважно земельне володіння. Виникнення феодалізму  в різних країнах має свої особливості. Але суть цього процесу полягає в одному ж і тому: по-перше,  відбувається розклад сільської общини і уся власність на землю переходить до світської і духовної знаті. В результаті цього утворюються великі землеволодіння виникає клас феодалів. По-друге, вільні селяни-общинники і невільні перетворюються клас феодально-залежних селян, позбавлених права власності на землю і які обробляли землю, що належала феодалам. [17, c. 268]

При феодальному ладі основним засобом виробництва є земля. Її власником і розпорядником  виступає панівний клас феодалів. Кріпосні і залежні селяни для ведення  свого господарства отримували від  феодалів  наділи землі в спадкове користування на умовах виплати різних повинностей.

Ознаки феодального способу  виробництва:

• панування натурального господарства;
• кріпацтво, залежність селян від феодала. [23, c. 168]

Особливості феодальної власності  на землю:

• Ієрархічний характер. Тобто монарх був вищим власником землі, а великі феодали (герцоги, графи, барони) держали землю від нього. Вони передавали землю феодалам нижчого рангу. В результаті цього встановлюються відносини сюзеренітету-васалітету, при яких вищестоящих феодал був сюзереном (сеньйором) для нижчестоящого, який був по відношенні до сеньйора – васалом. Такі відносини оформлювались особливим договором, в силу якого васали несли певні повинності на користь феодала.
• Феодальна власність носила становий характер, тобто лише представники класу феодалів мали право на володіння феодальними помістями
• Розпорядження землею було обмежене, а деякі категорії земель (наприклад, церковні) взагалі були вилучені з обороту.
• Поділ самої власності на верховну власність і володіння.

Однак визначити форму  власності дуже важко через нестачу  джерел. У Руській Правді в переважній більшості випадків мова йде про  індивідуальну власності. Швидше за все, в розвинених районах, де діяло  княже законодавство, індивідуальна (приватна) власність відігравала  вирішальну роль. Власник на Руській  Правді мав право розпоряджатися майном, вступати в договори, одержувати доходи з майна. Вимагати його захисту  при зазіханнях. Об'єктами права  власності виступає дуже велике коло речей - коні і худоба, одяг і зброя, торгові товари та ін. [15, c. 98]

Але можна дослідити, що форми власності були різними. Крім сімейно-індивідуальних і общинних господарств були наступні. Князівський домен являв собою конгломерат земель, що належали особисто князю. Вони стягували там оброки, накладали інші повинності, розпоряджалися землями за власним розпорядженням.

Відомості про князівські землях є вже в X столітті. Княгині  Ользі належали села: Олгінчі, Будутіно. Володимир 1 володів селом Преславіно і населеним пунктом Берестове з сотнями наложниць. Велике значення мав фонд державних земель, обкладених даниною. Вони формувалися шляхом окняжения, військових захоплень. Державні землі охоронялися на Русі століттями і були важливим джерелом поповнення скарбниці. Учені вели довгу полеміку про приналежність цих земель. Одні вважали безпосередньо державною власністю, інші - власністю селян (або громад), що мали право розпоряджатися землею, але зі збереженням повинностей при переході до нового власника. [25, c. 12]

Власність феодалів виникла  як приватна і заснована на князівських  пожалування, у вигляді доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку була займанщина, освоєння вільних земель руками холопів і залежних селян. Потім головним способом придбання землі стало пряме її захоплення у сусідських общин ("окняжение і обояривание землі"). Чим пізніше редакція Руської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала в себе хороми власника, житла його слуг, приміщення для челяді, господарські будівлі. Вотчинники привласнювали ліси, влаштовували бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки видобутку меду. Про це, зокрема, говорять статті 69 і 70 ПП, охороняючи інтереси власників. [10, c. 161]

У XI столітті літописи згадують про села народних дружинників. У XII столітті вотчини бояр були приватною  власністю. Князі роздавали землі  під умовою служби. Умовні тримання могли бути і в самій боярської  ієрархії, княжа роздача земель супроводжувалася одержанням імунітетів (незалежних дій  у цих володіннях) судових, фінансових управлінь. У Руській Правді немає  відомостей про землеволодіння феодалів, але в ній згадуються особи, які  жили на цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярські рядовичі (ст. 14) Суб'єктами права власності  можуть бути тільки люди не рабського  стану. Розподіл речей на рухомість  і нерухомість не знайшло юридичного оформлення, але статус рухомості  розроблений у Руській Правді досить докладно. Власність, її зміст і різні види володіння не знайшли спеціальних узагальнених термінів, однак на практиці законодавець розрізняв право власності і володіння. [16, c. 283]

Власник мав право  на повернення свого майна з незаконного  володіння на основі строго встановленої процедури за заподіяну "образу", призначався штраф у 3 гривні. Повернення речей вимагало показань свідків і розбиралася при необхідності перед "зведенням з 12 осіб". "Якщо хто чого стягне на іншому, і останній почне замикатися, то йти йому на ізвод 12 мужів". У першому із списків Правди Ярослава сказано, що позивач у всякій тяжбі повинен йти з відповідачем на ізвод перед 12 громадянами, може бути присяжних, які розбирали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначити покарання стягувати пеню. Так було і в Скандинавії, звідки цей мудрий указ прийшов до Великобританії.

Важче йде справа із земельною власністю, оскільки є  лише обмежене коло статей ст. 70,71,72 ПП (ст. 34 КП), які встановлюють штрафи в 12 гривень за порушення земельної бортні межі і за знищення межового знак (перетеса), зробленого на дереві. З точністю не можна встановити, чия це межа: селянина,колективу або феодала. Отже, всяке сільське володіння мало свої межі, затверджені цивільним правителем і знаки їх були священні для народу.

Багато статей Руської  правди стояло на охороні приватної  власності на землю. За переорювання межі передбачався штраф у 12 гривень. Норми Руської правди не лише захищають  приватну власність (рухому і нерухому), а й регламентують порядок  ЇЇ передачі у спадок, за зобов'язаннями та договорами.

У Руській правді є  згадки про договори купівлі-продажу, позики, кредитування, особистого найму, зберігання, поклажі, поруки. [21, c. 307]

Договір купівлі-продажу  рухомого майна заключався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець пред'являв продавцю позов про відшкодування збитків.

Договір позики охоплював  кредитні операції як грошима, так і  натурою. Взяте поверталося з  надбавкою в вигляді "присопу" (присипки) при позиці хліба і "настави " (добавки) при позиці міді. Проценти при позиці грошей (срібла) називались "резами".

Позика, як і інші цивільні угоди, укладалася публічно, в присутності  свідків, виняток допускався тільки для невеличких позик до трьох  гривен ь. Якщо борг перевищував цю суму, а свідків не було, суд не розглядав такий позов (ст. 52). Проценти за короткостроковими позиками стягувались щомісячно, розмір їх не обмежувався. [19, c. 182]

Договір поклажі укладався  у вигляді неофіційної угоди (без  свідків), і суперечки, які виникали у зв'язку з цим, вирішувались простою  присягою. Вона ґрунтувалась на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив законодавця  включити в Руську правду цілий устав  банкрутства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умовах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп'є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його майном (ст. 55)).

Руське право знало  і договір особистого найму. При  цьому наймитів, як правило, перетворювали  в залежних людей. Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, набувало сили спадкування за законом. [18, c. 152]

До повноліття синів  спадковим майном розпоряджалася дружина  померлого. Якщо вона в другий раз  виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з  маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого  сина (ст. 99—100). Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).