Еволюція права власності в Україні: історичний аспект

У більшості народів  світу при переході від первіснообщинного  ладу до цивілізації існував звичай, відповідно до якого спадкувати могли  тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб  її багатства не йшли на сторону, щоб  у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане  нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93,95).

Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів  могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями. [8, c. 271] 

2.3. Право власності у новий час.

На зміну середнім вікам, які пройшли під знаком панування феодальної держави, з  їх нерівністю різних феодальних станів та залежністю прав людини від її місця  в феодальній ієрархії, прийшов Новий  час (від XVII ст. до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий щабель суспільного прогресу, у тому числі і в розвитку таких загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина.

Розглянемо право  власності на різних етапах нового часу.

Основним правовим інститутом, який потребував пильної  уваги законодавця, було право власності  на землю. [11, c. 86]

У роки Визвольної війни  відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської  шляхти переходить у казну Війська  Запорізького і набуває статусу  державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими  універсалами, а пізніше і царськими  указами. Землі надаються козацькій  старшині, українській шляхті, православній Церкві та монастирям. Джерелами права  власності на землю були також  купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Чинне законодавство  знало дві форми власності  на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Вотчина, або "суспільне володіння", являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність  могла бути об'єктом купівлі, продажу, успадкування, обміну тощо. Рангові  володіння отримували особи на період їх державної або військової служби. [14, c. 120]

Після Визвольної війни  рантові володіння поступово  витісняють вотчини, але з середини XVIІІ ст. спостерігається зворотний  процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі  козаки та шляхта, то з середини XVIІІ ст. це право належить тільки козацькій  старшині та шляхті. Лише ці верстви  могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької  Січі збереглося традиційне регулювання  права власності на землю. Земля  була об'єктом власності Січі і  вважалася загальнонародною. Формально  кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок  Січ і, несли інші повинності. [17, c. 201]

Найповніше норми  цивільного права розроблено у Зводі "Права, за якими судиться малоросійський народ". Цивільне право регулюється  тут у 11 розділах. Система цивільного права поділялася на дві частини: загальну та спеціальну. Загальну частину, що торкалася всіх суспільних відносин у Гетьманщині, становили норми  про суб'єкти об'єкти цивільного права, позовну давність тощо. Спеціальна частина складалася з таких інститутів, як речове право, зобов'язувальне право, спадкове право, сімейне право.

Головні засади селянської реформи були викладені у царському  маніфесті від 19 лютого 1861 року та в "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали  особисто вільними, проте право власності  на землю лишалося за поміщиками. В  користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити  оброк. Таке становище вважалося  тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між  ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію  уставних грамот відводилося два  роки. Для розв'язання різних спірних  питань створювалися "губернські в  селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства. [24, c. 126]

Кріпосницький характер реформи проявився в Положенні  про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку  селянин мав право викупити в  будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у масність селян навіть проти бажання громади. Порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина.

Основні положення  реформи розповсюджувалися також  на удільних та державних селян. За Положенням від 26 червня 1863 року усі  удільні селяни протягом двох років  переводилися до розряду селян-власників. [9, c.142]

Закони, що стосувалися  державних селян, були видані 18 січня  та 24 листопада 1866 року. За першим з  них селяни вилучалися з-під юрисдикції Міністерства державного майна і  підпорядковувалися в адміністративному  відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним згідно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних  селян, за ними закріплялися, головним чином, ті землі, які раніше знаходилися  в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в  малоземельних і 15 десятин — у  багатоземельних районах.

У результаті аграрної реформи у Правобережній Україні, на її Півдні та на Полтавщині майже  вся земля, якою користувалося селянство, перейшла в його приватну власність. [16, c. 243]

В XIX ст. завершилось  розшарування українського козацтва. В 1835 році за бунчуковими та військовими товаришами були визнані дворянські права.

Суб'єктами цивільно-правових відносин у Гетьманщині були як окремі особи, так і їх об'єднання. Об'єктами цивільного права були права, речі, а в деяких випадках і люди (які  втратили незалежність).

У роки Визвольної війни  відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської  шляхти переходить у казну Війська  Запорізького і набуває статусу  державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими  універсалами, а пізніше і царськими  указами. Землі надаються козацькій  старшині, українській шляхті, православній Церкві та монастирям. Джерелами права  власності на землю були також  купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів. [10, c. 214]

Чинне законодавство  знало дві форми власності  на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Вотчина, або "суспільне володіння", являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність  могла бути об'єктом купівлі, продажу, успадкування, обміну тощо. Рангові  володіння отримували особи на період їх державної або військової служби.

Після Визвольної війни  рантові володіння поступово  витісняють вотчини, але з середини XVIІІ ст. спостерігається зворотний  процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі  козаки та шляхта, то з середини XVIІІ ст. це право належить тільки козацькій  старшині та шляхті. Лише ці верстви  могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право  подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права. [13, c. 342]

На території Запорізької  Січі збереглося традиційне регулювання  права власності на землю. Земля  була об'єктом власності Січі і  вважалася загальнонародною. Формально  кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок  Січ і, несли інші повинності.

Найповніше норми  права власності розроблено у  Зводі "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Право власності у  Зводі було головним речовим правом і розумілося як право володіти, користуватися, передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно  відповідно до власної волі та потреб.

У Гетьманщині існували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) та громадська (колективна). Слід підкреслити, що інститут права власності у 3 воді досяг досить високого рівня, що свідчило про розвинутий характер соціально-економічних  відносин України в першій половині XVIII ст. [20, c. 57]

В період XIX ст. до початку XX ст. головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння, та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право.

Інститут права  власності містив поняття цього  права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст  права володіння і форми його захисту. Поняття права власності  дається вперше в російському  праві. Воно визначалось як право  володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомствене.

Після звільнення селян  від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені  з переліку об'єктів власності. В  законах про стани були перелічені надані їм особисті та майнові права. [14, c. 106]

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької  діяльності, ріст промислового виробництва  визвали необхідність у законах, націлених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається  пакет законів, які отримали назву  фабрично-заводського законодавства. Найважливіші зник "О малолетних, работающих на заводах, фабриках и мануфактурах" від І червня 1882 року; "О воспрещении ночной работы несовершеннолетним и женщинам на фабриках, заводах и мануфактурах" від 3 червня 1885 року; "О надзоре за заведениями фабричной промышленности и о взаимных отношениях фабрикантов и рабочих" від 3 червня 1886 року.

На початку XX ст. приймається  ряд нормативних актів, які посилюють  охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продажу  ними земель, розширюють права власників  в сфері промислового та фінансового  підприємництва. Столипінське аграрне  законодавство змінило правове  становище селянської земельної  власності. [7, c. 231] 

2.4. Право власності  у радянський період.

Значною мірою радянська  цивільно-правова доктрина в Україні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від приватного права як такого.

Це знайшло помітне  відображення і в історії розроблення  та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і  нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах І змісті ЦК УСРР 1922 р. І розвитку цивілістичної  думки в подальші роки.

Змінилися відносини  власності. Маса об'єктів, притому найбільш цінних, перейшла у державну власність. Це земля, велике коло промислових підприємств, транспорт і т.д. Разом з тим  у силу зберігається багатоукладності економіки залишалася в значному обсязі і приватна власність на засоби виробництва. [12, c. 265]

Перехід найбільших господарських  об'єктів у власність держави  породив нову галузь, яку згодом стали називати господарським правом. Справа в тому, що по відношенню до націоналізованим об'єктам держава виступала відразу у двох якостях: з одного боку, як власник, а з іншого - як адміністративна система. Тобто господарські об'єкти, по суті, переходили з сфери чисто цивільних правовідносин у сферу адміністративного регулювання. Ось цей своєрідний сплав цивілістичні та адміністративно-правових відносин і називають господарським правом.

Значну  роль у праві власності відіграв Цивільний кодекс УСРР 1922 року. Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі. [21, c. 146]

У ст. 52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст. 22, 24 ЦК разом з нормами ст. 55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток. [9, c. 128]

Для захисту права  власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов"язаних із позбавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб"єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)".

Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового права.

Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спадкування було скасоване взагалі, а потім, Декретом від 21 березня того ж року, поновлено, але з істотними обмеженнями розміру (суми) спадщини, кола спадкоємців і обсягу прав на майно, яке передається у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві власності). [13, c. 253]