Міжнародний розподіл праці – фактор інтеграції національних утворень у світове господарство

2.3 Соц.-економічні угрупування

     Міжнародний розподіл праці нерівномірний. У сучасному світі існує

принаймні шість соціально-економічних угруповань:

1) розвинуті капіталістичні країни (США, єдина в світі наддержава, Японія, ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Канада);

2) малі розвинуті капіталістичні країни (Бельгія, Норвегія, Швейцарія,

Данія, Нідерланди, Швеція, Австрія та інші).Обидві ці групи спеціалізуються переважно на машинобудуванні (літако-, судно-, автомобілебудуванні), електроніці розробці нових технологій тощо;

     3) соціалістичні країни (КНР, КНДР, Куба);

    4)країни східної Європи та СНД (Польща, Угорщина, Росія, Україна), що знаходяться на етапі переходу до ринкової економіки.

   (Для цих країн характерна суттєва розбіжність показників економічного розвитку (від Китаю, якому притаманні вражаючі темпи економічного прогресу, до Таджикистану, країн колишньої Югославії і Куби, які з різних причин опинилися в ситуації економічного колапсу). Ряд країн цієї групи експортує сировину (нафту, електроенергію та вугілля - Польща, Росія, Україна), сільськогосподарську продукцію (овочі, фрукти - Угорщина, Болгарія, Румунія), продукцію машинобудування, електротехнічні вироби (Угорщина), вантажні автомобілі (Росія), автокари (Болгарія));

5) країни «третього світу» (країни, що розвиваються).Це найчисленніша група. Вона охоплює близько 130 країн і в міжнародному поділі праці займає «сировинну» нішу, постачаючи на світовий ринок різноманітну мінеральну сировину, сільськогосподарську продукцію (країни Південної Америки, Африки, Південно-Східної Азії), напівфабрикати. Але головною стратегічною продукцією, яку постачає ця група країн (країни Перської затоки і Близького Сходу, Лівія, Нігерія, Венесуела) і яка забезпечує їм левову частку інвалютних надходжень, є нафта;

6) найбідніші країни (вони власне, належать до країн, що розвиваються), у яких найнижчі у світі показники економічного розвитку, багато невирішених соціально-економічних проблем і переважає сировинна або сільськогосподарська спеціалізація (Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Сомалі, Гватемала, Гондурас, Бутан, країни Океанії).[3,186]

2.4 Спеціалізація. НТР

     Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, ґрунт, надра, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва — капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох випадках визначає, на виробництві яких товарів і послуг для світового ринку спеціалізується країна.

МПП нерозривно пов’язаний з міжнародною спеціалізацією і кооперуванням виробництва, які є формами його прояву і його елементами.

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремленні) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби.

МСВ розвивається в 2-х напрямках – виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об’єднань.

У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

Міжгалузева спеціалізація – це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва. Така форма переважала в 30-ті роки у взаємовідносинах між комплексними галузями (н-д: обробної промисловості загалом і сільського господарства). В 50-60-ті роки ця форма діяла вже на рівні первинних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). В 70-80-ті роки на перший план вийшла внутрішньогалузева спеціалізація, яка основана на поділі виробничих програм у межах однієї й тієї ж галузі.

Основними формами прояву МВС є предметна, подетальна  (по вузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації. Перша з них передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску  вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.

Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, приладобудуванні тощо.

З розвитком МПП в МСВ виникли такі поняття, як “міжнародноспеціалізована галузь” та “міжнапродноспеціалізована продукція”. Перша з них характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характерно висока частка продукції на експорт та високий рівень на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.

Міжнародноспеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:

1)     коефіцієнт відносної експортної спеціалізації

де Ек – питома ваша товару в експорті країни;

Ес – питома вага товару в світовому експорті.

Якщо Kr>1, то галузь або товар вважаються міжнародно-спеціалізованими.

2)     експортна квота у виробництві галузі

де Е – обсяг експорту за даний період;

Овн – обсяг внутрішнього виробництва.

Експортна квота характеризує значення експорту продукції певної галузі для економіки країни.

Міру участі національного господарства в МПП характеризує індекс товарності, t:

де Е – річний експорт;

І – річний імпорт;

Р – річний валовий внутрішній продукт.

Другим елементом у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об’єднання зусиль виробників декількох країн у випуску видів товарів для світового ринку.

Коопераційні зв’язки проявляються на всесвітньому міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях.

У міжнародній практиці виділяють 3 основні форми кооперування:

1)     здійснення спільних програм;

2)     договірна спеціалізація;

3)     створення спільних підприємств.

Реалізуються спільні програми, своєю чергою у 2-х формах: підрядне кооперування. За якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника; організація спільного виробництва об’єднання різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу.

Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублювання виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками-учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.

Характерними рисами такої форми кооперування, як творення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне народження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.

Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є:

а) виробничо-технічне співробітництво (розроблення і погодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передача ліцензії та прав власності; удосконалення управління виробництвом тощо);

б) співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;

в) співробітництво у післяпродожному обслуговуванні кооперованої продукції.

Існує класифікація міжнародного кооперування залежно від його основних ознак. Характерні види кооперування, які розрізняють в світовому господарстві:

-         за видами – економічне, виробниче, науково-технічне, у сфері збуту тощо;

-         за стадіями – передбвиробниче, виробниче, комерційне;

-         за методами, що використовуються, - виконання спільних програм, договірна спеціалізація, створення СП;

-         за структурою зв’язків – внутрішньо - і міжфірмове, внутрішньо – міжгалузеве, горизонтальне, вертикальне, змішане;

-         за територіальним охопленням – між двома і більше країнами, в межах регіону, міжрегіональне, всесвітнє;

-         за кількістю суб’єктів – дво – багатостороннє;

-         за кількістю об’єктів – дво – багатопредметне.

     Під впливом розвитку сучасної НТР міжнародний поділ праці збагачується якісно новими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого міжнародного поділу праці, що робить економічно неефективним і навіть неможливим забезпечення всіх виробничих та інших потреб кожної країни лише за рахунок її власних зусиль. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального виробництва. Усе це приводить до зростання міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, які відображують посилення суспільного характеру виробництва у світовому господарстві. Найважливішими чинниками цього процесу є розвиток науки і техніки як якісний фундамент і зростання при цьому масштабів виробництва як кількісний. Межі внутрішнього ринку стають усе тіснішими для великомасштабного спеціалізованого виробництва, яке об'єктивно виходить за ці межі. Розвивається спеціалізація промислового виробництва не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.[9,99]
     Нарешті, разом з розвитком продуктивних сил змінюється співвідношення між загальним поділом праці поміж великими, родовими сферами економіки (сільське господарство, промисловість тощо), частковим — між галузями цих сфер і одиничним — між кооперованими спеціалізованими підприємствами. Останній все більш опосередковує економічний обмін між країнами на основі широкого використання прямих зв'язків їхніх підприємств, спільних підприємств, міжнародних об'єднань й організацій, у тому числі всесвітніх у межах ООН. Інтегрування національних господарств у міжнародний поділ праці виявляється у переході від торгово-економічних форм до глибокого та комплексного розвитку взаємовідносин у науці, техніці та виробництві на основі кооперації та спеціалізації за умови поєднання великих, середніх і невеликих підприємств.

2.5 Інтернаціоналізація. Закон порівняльних переваг

     Розвиток загальносвітового характеру продуктивних сил через міжнародний поділ праці посилює інтернаціоналізацію виробництва на основі спеціалізації й кооперування. При цьому процес інтернаціоналізації можна розглядати в широкому та вузькому значеннях.

     У вузькому — це розвиток міжнародних зв'язків у процесі функціонування продуктивних сил, а в широкому — інтернаціоналізація усього економічного життя, продуктивних сил й організаційно-економічних відносин. Взаємозалежність країн є більш високою стадією процесу інтернаціоналізації.[4,604]
     Інтернаціоналізація виробництва знаходить вияв у процесі встановлення таких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, за яких виробництво однієї країни все більше перетворюється на частину світового виробничого процесу. Розпочавшись з міжгалузевої міжнародної спеціалізації, інтернаціоналізація виробництва дедалі більше ґрунтується на різних формах внутрішньогалузевої спеціалізації— предметної, подетальної, технологічної тощо. За умов розвитку науки і техніки інтернаціоналізація виробництва виявляється також у формі інтернаціоналізації науки.
     Найсуттєвіша риса інтернаціоналізації господарського життя полягає в посиленні суспільного характеру праці по лінії як її спеціалізації, так і кооперації. Вони розгортаються і в національному, і в інтернаціональному масштабі. При цьому інтернаціоналізація розвивається за рахунок як активного залучення до міжнародного поділу праці нових країн, особливо через розвиток міжсистемних економічних зв'язків та обміну, так і за рахунок поглиблення і ускладнення економічної взаємодії національних господарств та їхніх систем. Загалом інтернаціоналізація виробництва є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.

     Процес інтернаціоналізації охопив не лише речовий, а й особистий чинники виробництва. Так, все більш інтернаціонального характеру набуває підготовка кваліфікованих кадрів. Багато провідних вузів перетворилося на міжнародні центри з підготовки практичних і наукових спеціалістів.
Інтернаціоналізація господарського життя зароджується передусім у сфері виробництва. Отже, інтернаціоналізація означає не що інше, як переростання продуктивними силами меж національних кордонів деяких країн. Це відбувається внаслідок зростання масштабів виробництва на основі його концентрації й централізації, поглиблення суспільного поділу та кооперації праці. На певному етапі внутрішній ринок насичується засобами виробництва і предметами споживання. Обсяг ринку визначають за розміром фонду нагромадження для розширеного відтворення і фонду споживання, переважну частину якого становить заробітна плата. Згідно з законами суспільного поділу та кооперації праці, одні галузі виробництва є ринками для інших. Зазначена тенденція сьогодні набула сталого характеру.        Наприклад, США експортують 1/5 своєї продукції авіаційної промисловості, електронно-обчислювальної техніки, наукових приладів і точної вимірювальної апаратури. А такі країни, як Бельгія, Нідерланди, Данія, за рахунок експорту реалізують до 2/5 свого валового внутрішнього продукту (ВВП).[3,190]