Конверсійні операції банку

     У процесі управління валютним ризиком  і валютною позицією комерційні банки  застосовують дві основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику.

     Зміст першої групи методів зводиться  до впливу на валютну структуру балансу для обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті. Структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами (конверсійні операції, укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів, проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті, та ін.). Обсяги та терміни проведення зазначених операцій добираються так, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їхній розмір до прийнятного рівня.

     Одним із прийомів, що широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є проведення конверсійних операцій. Наднормативний розмір позиції за певною валютою  може бути зменшений її обміном на іншу валюту, за якою розмір позиції був нижчий за норматив. Це дає змогу увідповіднювати валютні позиції до встановлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Зазвичай банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у надійнішу та стабільнішу валюту. Наприклад, якщо очікується зростання курсу долара США щодо євро, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у євро на долари. Однак конверсійні операції майже не впливають на розмір загальної валютної позиції банку, прийнятої в Україні, і тому не можуть бути використані для її регулювання.

     У процесі управління валютним ризиком  банки можуть скористатися методом  випередження та відставання (leads and lags від англ. випередження та відставання), який грунтується на змінах строків  платежів в іноземних валютах  залежно від очікуваних коливань валютних курсів. Маніпулювання строками дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їхнього ринкового курсу і відповідно довгі позиції – до зниження курсу.

     До  найпоширеніших на практиці форм зазначеної тактики належать:

     - прискорення репатріації (повернення  до своєї країни з-за кордону)  капіталу, прибутків, інших грошових  коштів в очікуванні ревальвації  національної валюти або сповільнення  процесів репатріації перед девальвацією  національної валюти;

     - прискорення чи сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати відсотків залежно від зміни валютного курсу;

     - дострокова оплата послуг і  товарів (основних фондів, товарно-матеріальних  цінностей) у разі підвищення  курсу валюти платежу або затримка платежів у разі очікування зниження курсу;

     - прискорення чи сповільнення  нарахування і виплати дивідендів, надходження коштів в іноземній  валюті до статутного фонду  банку та ін.;

     - регулювання одержувачем інвалютних  коштів строків їх конверсії в національну валюту.

     Можливості  застосування прийому випередження та відставання визначаються передусім  законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. У  переважній більшості угод, за якими  відбуваються платежі, передбачається і можливість дострокової оплати, і види та розмір штрафних санкцій (пені, неустойки та ін.) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу через зниження курсу буде виправдана лише тоді, коли зниження витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

     Прийом  дисконтування платіжних вимог  в іноземній валюті становить  різновид обліку векселів і полягає  в перевідступі банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті в обмін на негайну виплату банком власнику векселя відповідної суми коштів у національній або іншій іноземній валюті. Дисконтування здійснюється здебільшого через проведення форфейтингових операцій. Банк купує векселі на всю суму і на повний строк без права їх регресу (обороту) на попереднього власника. Відмінність цієї операції від традиційного обліку векселів полягає в тому, що форфейтингові операції проводяться з великими обсягами платежів в іноземній валюті (звичайно не менш як 1 млн. дол. США) та з тривалим кредитом (на період від півроку до 5–7 років). Загальноприйнятою практикою є наявність гарантії третьої особи або аваль, а також здійснення серії регулярних платежів, які оформлені простими векселями. Форфейтинг може розглядатись як експортний факторинг і є, по суті, кредитуванням експортера.

     Дисконтування платіжних вимог в іноземній  валюті здійснюється також іншими способами, які мають певні відмінності  порівняно з форфейтингом, такі як право регресу векселів, спеціальний, узгоджений сторонами занижений  валютний курс та ін. Добір платіжних вимог, що дисконтуються, за строками виплат згідно з власними потребами банку допомагає менеджментові планувати майбутні дії щодо управління валютною позицією. Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті має низку обмежень і недоліків, які й зумовлюють його незначне поширення у процесі управління валютною позицією. Навіть якщо банку вдалося знизити позиційний валютний ризик за допомогою таких операцій, то форфейтер (банк) наражається на інші ризики (ризик неплатежу, політичний ризик у країні емітента векселів, ризик переказу валютних коштів, який полягає в неможливості виконання зобов'язань в іноземній валюті країною покупця). Крім того, банку не вдається уникнути валютного ризику, пов'язаного зі зміною курсу валюти платежу впродовж дії форфейтингової угоди. Тому не кожний банк погоджується стати форфейтером. Деякі банки, навпаки, спеціалізуються на такому способі фінансування експортерів.

     Загалом управління валютними позиціями  за допомогою проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам і планам банку, а іноді не вигідне з погляду витрат. Вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування сучасніших і досконаліших методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

     Друга група методів, пов'язана з хеджуванням  валютного ризику, передбачає створення  захисту від валютних ризиків  укладанням додаткових строкових угод за іноземною валютою, які дають  змогу компенсувати можливі фінансові  втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу. Хеджування здійснюють за допомогою проведення операцій з форвардними валютними контрактами, валютними ф'ючерсами та опціонами, валютними своп-контрактами, своп-оціонами, а також різних їх комбінацій типу подвійний форвард, валютний своп.

     Широкий вибір похідних фінансових інструментів на міжнародних ринках дає змогу  банкам знаходити найефективніші комбінації проведення валютних операцій і застосовувати  досконалі методи управління валютною позицією для зниження валютного ризику. Інструменти хеджування валютного ризику відрізняються за характеристиками та механізмами функціонування і докладно розглянуто в наступному розділі.

     Норматив  ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції згідно інтегральної методології НБУ, розраховується за формулою, яка враховує як балансові, так і позабалансові валютні активи та пасиви:

                                                           ВП

Н13 = ––––  х 100 %,

РК

     де  ВП - загальна відкрита валютна позиція за балансовими та позабалансовими активами і зобов'язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті (розрахунок здійснюється за звітну дату), яка визначається як сума абсолютних величин усіх довгих і коротких відкритих валютних позицій у гривневому еквіваленті окремо за кожною іноземною валютою (без урахування знака) за всіма іноземними валютами: 

     ВП = ВПа – ВПз  

     де  ВПа -балансові та позабалансові активи;

     ВПз (балансові та позабалансові зобов'язання).

     РК - регулятивний капітал банку.

      ВИСНОВКИ

     Дослідження показало, що найбільшу частку в структурі операцій комерційних банків на валютному ринку складають конверсійні операції - це купівля, продаж, обмін іноземної валюти, здійснення операцій з валютними деривативами на міжбанківському валютному ринку України та міжнародних валютних ринках.

     Отже, можливість обміну валюти однієї країни на валюту іншої країни характеризується таким поняттям, як конвертованість  — це гарантована спроможність грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти. Валюта може бути більш чи менш конвертованою. За умови повної конвертованості будь-яка фізична чи юридична особа може без перешкод брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, вільно продавати, купувати та обмінювати національну валюту на іноземну відповідно до ринкового курсу без обмежень та втручання держави.

     Існує пряма залежність: чим нижчий рівень конвертованості національної валюти, тим більшою мірою валютний ринок  підлягає державному регулюванню. На території  України єдиним законним засобом  платежу, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, є валюта України. Конвертованими в Україні вважаються іноземні валюти, що віднесені до цієї категорії Національним банком України.

     Валютний  курс визначає співвідношення між двома  валютами, за допомогою якого відбувається обмін однієї валюти на іншу, тобто це ціна, за якою може бути продана або куплена валюта однієї країни, виражена в валюті іншої країни. Найчастіше курс валюти визначається залежно від співвідношення попиту і пропозиції на ту чи іншу валюту. Для встановлення курсів іноземних валют відносно національної використовується валютне котирування. Котирування здійснюють центральні або найбільші комерційні банки країн. На національних ринках набір валют, що котируються, може значно відрізнятись. Це залежить від специфіки національного валютного ринку. У більшості країн використовується пряме котирування іноземної валюти, при якому до одиниці іноземної валюти прирівнюється відповідна кількість одиниць національної валюти. При непрямому котируванні (використовується у Великій Британії та деяких інших країнах) до одиниці національної валюти прирівнюється певна кількість одиниць іноземної валюти.

     При котируванні валют визначаються курси попиту та пропозиції. Курс попиту (bid) є курсом, за яким фінансові посередники (найчастіше комерційні банки) купують, а споживачі продають валюту. За курсом пропозиції (offer) фінансові посередники продають, а споживачі купують валюту. Різниця курсів, або спред попиту-пропозиції (bid-ask spread), є прибутком фінансових посередників.

     Для визначення курсу національної валюти використовують різні методи. Одним  із традиційних методів визначення валютного курсу є метод, що ґрунтується  на порівнянні ринкових цін на золото. При цьому порівнюються ціни на золото в іноземних та в національній валютах і визначається поточний валютний курс. При встановленні валютного курсу методом "споживчого кошика" визначається ціна стандартного набору товарів та послуг ("споживчого кошика") в різних валютах. Порівнянням цін "споживчого кошика" в різних валютах з ціною в національній валюті визначається відповідний валютний курс.

     Ще  одним ефективним методом визначення валютного курсу, що враховує не тільки поточну ситуацію в економіці, а  й середньо- та довгострокові перспективи розвитку, є метод, що ґрунтується на порівнянні ефективних виробничих витрат. При визначенні валютного курсу цим методом порівнюються показники продуктивності праці, рівні заробітної плати, рівні ринкових процентних ставок тощо.

     Згідно  листа Національного банку N 45-311/264 від 28.01.2003 банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України на здійснення окремих операцій з валютними цінностями.