Сутність та зміст терміну «інновації» за В.Кременем

В міжнародній класифікації є три рівні територіального устрою. Перший рівень – регіональний, другий – районний, і третій, базовий – громада. Сьогоднішня адміністративно-територіальна система України, з точку зору міжнародної класифікації не піддається розумінню, бо не може бути включена до жодного міжнародного каталогу територій [4].

Сучасна система адміністративно-територіального устрою склалася в Україні в період панування радянської влади, побудована на тоталітарних засадах і в такому вигляді була вживлена в тіло незалежної Української держави в період її становлення. Вона характеризується високим ступенем централізації влади по лінії уряд-область-район-сільрада (міська рада, селищна рада) та позбавленням представницьких органів на місцях можливості проводити ефективну політику в інтересах людини, тобто надавати громадянам доступні якісні послуги. Ця система на сьогодні є основним стопором для проведення ефективних соціально-економічних перетворень, вона вносить дисбаланс у фінансову сферу та не забезпечує ефективними державними послугами громадян України. Адміністративний поділ не враховує принципів економічної доцільності, що призводить до суттєвих соціально-економічних та територіальних диспропорцій.

Досвід державного управління в демократичних європейських країнах свідчить про те, що централізація влади на певному етапі призводить до неефективності та навіть недієздатності системи державного управління. Натомість саме децентралізація влади з сильними інститутами місцевого самоврядування сьогодні є провідною формою державної організації розвинутих країн, яка підтвердила свою економічну перевагу над централізованою формою державної організації. Виходячи з зазначеного, проведення адміністративно-територіальної реформи повинно забезпечувати реалізацію принципів децентралізації та субсидіарності, які передбачають утворення в рамках держави самостійних одиниць як носіїв місцевого самоврядування, а також надання таким самоврядним одиницям широкого кола прав та повноважень.

Проект адміністративно-територіальної реформи передбачав створення таких рівнів адміністративно-територіальних одиниць – громада-район-регіон. При цьому реформування територіального устрою має здійснюватися «знизу до гори», тобто перетворення відбуватимуться на рівні громад та районів, оскільки саме на цих рівнях має надаватися найбільша кількість послуг громадянам [3].

Громада – базовий рівень територіального устрою, утворюється з одного або декількох поселень за умови, якщо в її межах проживає, як правило, не менш, як 5000 жителів. До території громади можуть входити території поселень, поселенських утворень, міжпоселенські землі (у т.ч. рілля тощо).

Район – об’єднання громад для забезпечення реалізації спільних інтересів, має відповідну транспортну, інформаційну та іншу інфраструктуру, утворюється за умови, якщо в його межах проживає, як правило, не менш, як 70000 жителів.

Разом з районом пропонується ввести поняття міста-району: це громада з населенням теж не менше 70 тисяч мешканців. Сьогодні в Україні є один урбанізаційний центр - Київ і всі потоки замкнені на ньому. Міста-райони не входять до складу районів, в межах якого вони знаходяться.

Регіон - об’єднання районів та міст-районів для забезпечення реалізації спільних інтересів та здійснення збалансованого розвитку територій.

За умови наявності в одній громаді хоча б одного міста, чисельність якого становить не менше 750000 жителів, такій громаді надається статус міста-регіону. Міста-регіони не входять до складу районів та регіонів, в межах яких вони знаходяться.

До регіонів належать: міста із спеціальним статусом – Київ та Севастополь; Автономна Республіка Крим; області; міста-регіони [3].

Одним з найважливіших моментів при проведенні адміністративно-територіальної реформи має стати чіткий розподіл повноважень між рівнями місцевого самоврядування. Громади надаватимуть ті послуги, які найбільш потрібні людині, а розподіл владних повноважень між рівнем громади та районними органами місцевого самоврядування сприятиме ліквідації районної державної адміністрації. Внаслідок реалізації данної реформи Україна із централізованої держави стане децентралізованою європейською країною самоврядних громад.

Розробки щодо адміністративно-територіального устрою були порівняні з найближчою сусідньою державою – Польською Республікою - найбільша за територіальним устроєм серед тих країн, які найближчі до України і мають європейську систему територіальної організації. Воєводства, повіти, райони. Воєводства – це області. Повіти - райони і міста на правах повіту. Гміни – це французькі комуни, німецькі гемайне, скандинавські коуто, українські історичні волості, які за принципами організації фактично нагадують одна одну. У законопроекту вводиться відповідне поняття громада [4].

Впровадження адміністративно-територіальної реформи сприятиме розподілу території України у відносно рівні за людським потенціалом об’єднання, також підвищиться дієвість державного управління завдяки децентралізації влади з появою сильних інститутів місцевого самоврядування. Держава зможе повернути важелі управління соціально-економічним розвитком країни і відновити довіру населення до себе та влади.

Ці зміни стануть першими кроками переходу до дійсної реалізації розвитку України за інноваційною моделлю, оскільки управління буде відбуватися безпосередньо на місцях (у громадах) компетентними елітними менеджерами.

РОЗДІЛ 3. РОЗГЛЯД ПРОЕКТУ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ ЕЛІТИ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОРИВУ

3.1.            Шлях до інтелектуалізації

В сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту — до накопичення інформації та знань як основи суспільного прогресу. Не так володіння матеріальними благами, як володіння інформацією та інтелектуальним потенціалом визначає місце людини в сучасному суспільстві. Інвестиції в людський капітал і формування на цій основі інтелектуального капіталу суспільства перетворюється на пріоритетний загальнонаціональний інтерес.

Сьогодні для  прогресивного розвитку України, успішного вирішення проблем соціального і економічного розвитку, підвищення добробуту та забезпечення гідного життя кожній людині необхідно створити таку інноваційну модель державного управління на різних рівнях, яка змогла б вирішити ці задачі. Для цього перш за все треба провести адміністративно-територіальну реформу і підготувати кадри.

Тому для потреб інноваційного розвитку країни освіта відіграє надзвичайно важливу роль. Вона є не лише зв’язуючою, але й конструктивною  ланкою в  системі трьох головних складових інноваційної економіки – «наука – освіта – виробництво». У цьому поєднанні освітній потенціал виступає одночасно як джерело поповнення науки кадрами і як головний фактор оволодіння робочою силою, всім населенням сучасними знаннями, необхідними для забезпечення економічного, соціального і культурного розвитку суспільства на основі використання передових досягнень науки, технологій, інновацій [19].

За останні два десятиріччя відбувся розрив зв’язків циклу «наука – освіта – виробництво», освіта, як і наука, залишається майже повністю відстороненою від процесу. Гострота і складність цієї проблеми потребують системних стратегічних рішень.

Щоб підготувати нові ефективні кадри необхідно опиратися на інтелектуальний потенціал нації, котрим багата Україна. Так, автори статті «Готувати еліту прориву» Кремінь В., Пігоров Г., Таран Ю. пропонують реформувати систему освіти і спрямувати її на формування нового напряму - спеціальної новаційно-творчої освіти (НТО), яка сприятиме прискоренню процесу творчого вирішення проблем, а також дозволить одночасно виявляти і, головне, успішно розвивати творчі здібності, значно цілеспрямованіше й ефективніше працювати з обдарованими [10].

Перебудова середньої та вищої школи й запровадження при цьому НТО можуть забезпечити вдале поєднання зазначених вище найважливіших потреб розвитку з новими великими його можливостями, наданими, зокрема, цим видом освіти. Зміст останньої передбачає спеціальну підготовку молодої людини до новаційно-творчої діяльності. При цьому вона засвоює систему сучасних, новітніх знань — про творчий пошук і його методи, які лежать часто в основі законів розвитку будь-яких систем, про інформатизацію творчості, розвиток творчої особистості, нововведення й новаторство (інноватика), а також навики застосування всіх цих знань.

Особливу увагу треба приділити  виявленню та розвитку інтелектуально-творчих задаток у дошкільнят, зокрема в дитячих садках. Цьому сприятимуть ефективні розвиваючі ігри й комплекс методів фантазування (з вигадуванням казок) і розвитком творчої уяви.

Завдяки НТО можлива реалізація ідеї елітної освіти, тобто поглибленої й посиленої фундаментальної та професійно-орієнтованої підготовки фахівців, які зможуть мати не тільки глибоку культуру й широкі знання, а й швидше розвиватися або як учені (за дослідницької спрямованості), або як розробники й виробники нової техніки, або як сильні керівники [10].

У сучасній сфері освіти необхідно значно підсилити (особливо в програмах освіти) пріоритет загальнолюдських цінностей, і особливо — підготовку високоадаптивного і стресостійкого спеціаліста. Він має бути готовий до активних самоорганізації та самоосвіти, що сприяє його швидкому фаховому зростанню, а за необхідності — і до своєчасної зміни професій. Значну роль у підготовці спеціаліста до саморозвитку і повинно зіграти спеціальне навчання творчості.

Спеціальна новаційно-творча освіта сприятиме виникненню нового етапу інтелектуального розвитку. Його характерною рисою є те, що звичайний професіоналізм в галузі розумової праці може підсилюватися (помножитися) не лише сучасними інформаційними технологіями на базі ПЕОМ, а й новітніми інтелектуальними технологіями пошуку і прийняття сильних, високоефективних творчих рішень.

3.2. Формування елітного менеджера

Особливого значення сьогодні набуває така проблема, як дефіцит високопрофесійних, компетентних керівників менеджерів на ринку праці, які здатні своїми консолідованими й узгодженими із суспільними проблемами діями спрямувати вектор розвитку нашої держави на усталений, прогресивний розвиток. Важливий акцент робиться на формування елітного менеджера, перш за все, для сфери керівників вищої ланки.

Існуючий механізм добору управлінської еліти в умовах недосконалості усієї системи управління, що створена посередністью, виявляється абсолютно неефективним. Гіпертрофічних розмірів набули такі фактори механізму добору, як зв'язки і особливо гроші. В останні роки посади за гроші стали найголовнішим принципом їх отримання на тлі вміння говорити та спілкуватися і при практично повній відсутності стратегічного сприйняття ситуації. Владна управлінська еліта сьогоднішньої України перетворилася на псевдоеліту, причому не тільки та, що є владною, займає посади у вищих ешелонах влади, а й на рівні мікроекономіки. Йдеться про механізм управління, що працює без суттєвого зворотнього зв'язку, а отже, породжує безвідповідальність у всій системі управління. В умовах безвідповідальності за кінцеві результати своєі діяльності до управлінської еліти висуваються занижені вимоги, у зв'язку з чим практично всі ієрархічні рівні управління заповнили люди, в основному посередні, з невисокою моральністю, однак із зв'язками та грошами. Характерно при цьому, що ті, хто займають «не свої» місця, у більшості не реалізують себе як особистості, задовольняючи лише свої владні амбіції. Отже, виникає негайна потреба у формуванні механізму добору кадрів на суто науковій основі [18].

Сучасний елітний менеджер повинен мати природні здібності, покликання до цієї професії, а система освіти повинна відстежувати та розвивати ці здібності. Тобто елітний менеджер — це професійно підготовлений до управлінської діяльності та, головне, природо здібний до такої діяльності спеціаліст з високим рівнем моральних якостей. Саме ці якості роблять його корисним оточуючому соціуму.

Сутність моральності полягає у повазі інших людей та природи. У час пріоритету матеріальних цінностей над моральними, коли переважає жадоба до отримання матеріальних благ, а моральна сторона залишається позаду або взагалі не враховується, спроба врятування Україну заключається у вимірюванні моральності як ніколи не вимірюваної категорії. Адже, за великим рахунком, моральна людина потрібна усім: роботодавцю, найближчому соціуму, суспільству і державі [7].

Головною відмінністю системи формування елітного менеджера в нашій країні повинно стати не тільки оволодіння професійними менеджерськими знаннями, навичками та вміннями, а і їх відповідність особистісним (притаманним лише цієї людині) здібностям та діловим якостям певної посади. Лише в цьому випадку вдасться вирішити найважливішу проблему поєднання інтересів організації та працівника, тобто здійснити розстановку кадрів не лише за професіональними параметрами, а й за так званим «природним покликанням». Іншими словами, організації (роботодавцю) вдасться отримати об'єктивно природно мотивованого управлінця, здібного не тільки вирішувати увесь спектр необхідних виробничих задач, але й самореалізавутися, використовуючи свій особистісний потенціал, виконуючи безпосередні посадові обов'язки.

Поки що в нашій краіні на жодному підприємстві, не кажучи вже про владні управлінські державні посади, не діє на практиці головний антропосоціальний принцип: те що добре організації, одночасно добре і працівнику. I це не дивно, адже немає відповідної методології вирішення цієї найважливішої проблеми [1].

Оскільки освіта є базисною, похідною для всіх соціально-економічних перебудов усього науково-технічного процесу, то саме в ній здійснюється відстеження та розвиток здібних особистостей до управлінської діяльності, які природо обумовлені бути елітними. Ріктор Т.Л. у своїй праці «Державні важелі формування елітного менеджера в системі освіти» запропонував технологію виховання елітного менеджера у рамках постійного відстеження та вимірювання рівня якісних показників, що притаманні елітному менеджеру і можуть бути відстеженні та розвиватися, починаючи з 3-х річного віку, тобто батьками, закінчуючи вимірюванням відповідності до професійної категорії «елітний менеджер», за допомогою паспорту майбутньої посади, який називається «паспорт спеціальності», що є інструментом локального добору працівників у рамках системного підходу до оцінки персоналу в організаціях.