Сутність та зміст терміну «інновації» за В.Кременем

Другий рівень — це нововведення, створені на базі вже існуючих знань і відомих законів та принципів. Вони називаються вдосконалюючими нововведеннями і націлені на поліпшення вже існуючих продуктів та технологій. Наприклад, удосконалення якісних характеристик персонального комп'ютера — це збільшення обсягів пам'яті, швидкості тощо, тобто створення нової моделі комп'ютера.

Отже, інновація — це все нововведення у виробничій, комерційній, фінансовій, управлінській, художній, науковій та інших сферах, будь-які зміни й удосконалення, які забезпечують суспільний прогрес, економію витрат, підвищення рівня ефективності, рентабельність виробництва. Те, що існує як стабільна стійка реальність у науці, в суспільній системі, насправді є тільки моментом у загальному розвитку світу як системи. Результати такого стану є практично нескінченними для більшості рішень відносно майбутнього. У цьому плані плідність інновації полягає в тому, що вона впроваджує в життя неіснуюче [9].

Суть інновації полягає не тільки в нових, «проривних» ідеях, що змінюють впорядкований перебіг подій, скільки у величезних можливостях здобувати користь зі знань, ще не сприйнятих або не зрозумілих іншими. Це і визначає її (інновації) здатність досягати більш значущих цілей. Інновація виходить за межі необхідності задоволення тільки нагальних матеріальних потреб. Тому інновація може мати також «вибуховий» характер, що спричинить перервність наукової, господарської, політичної та інших традицій. Але саме це є умовою оновлення цивілізаційного процесу, що принесе з часом колосальні переваги і вигоди.

1.2. Креативи інноваційного мислення в осягненні динаміки світу

Інновація — не просто нововведення, а здатність до нового мислення, до переосмислення стереотипів і догм. Жодне нововведення не відбудється, якщо мислення само не буде інноваційним. Можна вітати, «схвалювати» інновацію, проте це ще не означає, що вона буде втілена в життя.

Мінливість світу викликає питання, наскільки можуть бути застосовні випробувані методологічні прийоми і способи в умовах тотальної інформатизації сучасної науки, економіки, освіти, культури, які змінюють світогляд, систему цінностей, спосіб мислення і розуміння. Інформаційні технології розвиваються прискореними темпами, що випереджають час, а інформація — науково-технічна, економічна, політична, соціальна, культурна — набуваючи все більшого значення в житті суспільства, маючи різноспрямований характер, вже не завжди «схоплюється» традиційними принципами мислення і законами, зокрема діалектичними.

Динамічний розвиток дійсності зумовлює зміну способів мислення в її осягненні та вимагає інноваційного мислення. Але воно не приходить так відразу, за хотіння, за бажанням. Інновація — це не тільки «еврика», а досить часто те, яке не потрібне, оскільки заважає спокійному, врівноваженому життю, бо не вписується в існуючий порядок речей, розвиток яких і розрахунок на передбачуваний результат не дозволяє включати в хід їх процесу щось нове, інше. Адже існуючі знання, теорії, практика, спосіб життя, традиції виступають завжди як директивне керівництво для визначення того, які з існуючих інститутів, положень, принципів тощо заслуговують на визнання як потрібні. Саме існуючим філософським концепціям, говорить Ф. Гайєк, ми «зобов'язані перевагами, що зберігаються дотепер, усього, що робиться «свідомо» або «обдумано», а тому і визначення «ірраціональний», або «нераціональний», набули принизливого сенсу» [23].

Інновація — це завжди створення нових норм і правил, це протест проти базових принципів, це вихід за межі загальноприйнятих фактів. Тому інновація може мати не завжди «позитивний» або «прогресивний» характер. Інновація (ідея, програма, думка модель та ін.), далеко не завжди відповідає традиційному знанню про те, як повинно бути. Швидше, як не треба, тим самим затверджуючи нові знання про те, як треба.

Разом з тим слід враховувати, що багато соціальних інститутів, як і знання, котрі є необхідними умовами для успішного досягнення свідомих цілей, це по суті результат традицій, звичок або сталих практик.

За своєю сутністю і природою інновація є синергетичним феноменом, оскільки у зв'язку з інтенсивним розвитком синергетики відбуваються радикальна зміна парадигми мислення, зміни у всій концептуальній системі пізнання. Відбувається перехід від категорій буття до співбуття; від існування до становлення, співіснування в складних структурах, що еволюціонують, старого і нового; від уявлень про стабільність і сталий розвиток до уявлень про нестабільність і метастабільність, розвиток, що оберігається і самопідтримуєтсья; від образів порядку до образів хаосу, що генерує нові впорядковані структури; від систем, що самопідтримуються, до швидкої еволюції через нелінійний зворотний зв'язок; від еволюції до коеволюції, взаємопов'язаної еволюції складних систем; від розмірності до відповідності, фрактальної самоподібності утворень і структур світу. Зрозуміло, мова йде не про зникнення колишніх категорій, а про зміщення фокусу уваги. У новій — синергентичній — картині світу акцент робиться на становленні нового, коеволюції, когеретності, новому поєднанні елементів світу [2].

Для всіх сфер науки в процесі пізнання нового існують принципи синергетичного підходу до пізнання, з системами різних рівнів організації. Зв'язок між ними здійснюється через поняття хаосу та ентропії.

Хаос та ентропія — ключові поняття у розумінні синергетики. Хаос є відсутністю структури, системи, непостійністю та недетермінованістю. Але саме з хаосу виникають система, порядок, структура у процесі самоорганізації. Власне, це і є процесом створення нового, є інновацією. Хаос є «будівельним матеріалом» для структури, проміжним станом між двома станами. Хаос також є станом, до якого об'єктивно прямують усі структури. Їх зміна і перехід у новий якісний стан — об'єктивний процес. Загальна тенденція існування нашого світу, як пише І. Пригожин, є такою, що «ентропія монотонно зростає, тобто наш всесвіт поступово обертається у хаос. Так і кожна система без екзогенної підтримки, екзогенного впливу прямує до хаосу. Для підтримки структури система повинна експортувати ентропію, тобто контактувати з навколишнім світом» [16]. Синергика обумовлює комбіновану дію двох або більше чинників, які характеризується тим, що їх об'єднана дія істотно перевершує ефект кожного окремо взятого компонента та їх суми. Наприклад, знання і зусилля декількох людей організуються таким чином, що вони (зусилля) взаємно посилюються.

Чинниками інноваційних змін є низка факторів: нерівноважність в системі є джерелом появи нової організації (порядку). Коли система є рівноважною, перебуває в гомеостазі, у неї немає жодних ендогенних чинників до зміни стану. У сильно нерівноважних умовах системи починають сприймати ті чинники, які б вони не сприйняли в більш рівноважному стані. Наприклад, коли невдалий наказ ставав причиною програшу битви, а за нею — і війни, коли промова однієї людини спричинювала революцію. Усі ці події можна було спостерігати в умовах сильної нестабільності суспільної системи. Зараз у нашій відносно стабільній системі віддаються тисячі наказів, а з трибун ми чуємо сотні промов, але вони ніяк не впливають на систему. А все тому, що система вже не чутлива до таких незначних факторів. Використовуючи категоріальний апарат синергетики, висновок можна викласти так: система вийшла з точки біфуркації і вже не є чутливою до флуктацій. Тим самим здійснення інновацій.

Змінити ці умови і може інновація, якщо розуміти під нею не просто ідею, а ідею як спосіб активноі дії. Наукова теорія повинна відповідати на питання, що трапиться, якщо деякі умови виявляться не такими, як у минулому. Завдання соціального розвитку не в дотриманні стабільності, не в кількісному накопиченні тих або інших «позитивних» показників, а в здатності продукування, творення можливостей до зміни. Завдяки інноваціям суспільний прогрес стає динамічним, творчим, цікавим і потрібним за всіма параметрами для людини [9].

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ МАЙБУТНЬОГО МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ УКРАЇНИ

2.1. Курс держави на розвиток України за інноваційною моделлю

Сьогодні інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає фундаментом, який визначає економічну могутність країни та її перспективи на світовому ринку.

Курс на розвиток економіки України за інноваційною моделлю був проголошений в Угоді про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною (14.06.1994 року), яка набула чинності 01.03.1998 року та в затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року № 615/1998 «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» [17]. Обрання такого курсу означає, що в Україні головним джерелом стійкого економічного зростання, мають стати нові наукові знання, їх продукування, комерційне застосування та отриманий технологічний досвід, про що також говорив Президент України Л. Кучма у своєму Посланні до верховної Ради України 2000 року: «Розвиток цивілізації у XX сторіччі, її постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головним чинником сталого економічного розвитку можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість виробництва і споживання. У зв'язку з цим Україна може претендувати на належне місце в Європі та світі лише опанувавши найбільш складний інноваційний шлях розвитку» [12].

Однак в Україні за останні півтора десятка років спостерігається технологічне відставання від розвинених країн, і, як наслідок, зниження конкурентоспроможності економіки нашої країни, гальмування розвитку високотехнологічних галузей промисловості, зниження якості робочої сили. Причина цього полягає у непослідовності проведення науково-технологічної та інноваційної політики та низькій ефективності і якості міжвідомчої координації. Збереження таких тенденцій в подальшому може призвести до остаточного вибуття України із числа економічно розвинутих країн світу [17].

Сьогодні Україна потребує істотних змін у сфері державного устрою. Для того, щоб ці зміни були логічними та дієвими необхідно опиратися на методологічні засади. Методологія - це система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. В загалі методологія представляє собою вчення про організацію діяльності. Організувати діяльність означає упорядкувати її в цілісну систему з чітко певними характеристиками, логічною структурою і процесом її здійснення – тимчасовою структурою (виходячи з пари категорій діалектики «історичне (тимчасові) і логічне») [14]. Тому для країни, в першу чергу, необхідно, щоб влада і народ, держава і суспільство мобілізувалися і діяли як єдиний, злагоджений організм. Діяли так, як того вимагають масштаби і глибина завдань. Для цього необхідно реформувати в Україні адміністративно-територіальний устрій і забезпечити країну у всіх сферах кадрами інноваційним, творчим мисленням.

Ці проблеми гостро стоять перед нашою державою, їх зауважив ще     Л. Кучма у своєму Посланні до верховної Ради України 2000 року, а також у Промові у Верховній Раді України від 22 лютого 2000 року «Націю звеличують великі цілі і діла» [11].

Як і десять років тому, сьогодні Україна потребує істотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею  своїх функцій. Один з  ключових  важелів посилення дієвості держави - зміцнення виконавчої влади. Також необхідно утвердити оптимальну структуру органів державного управління, змінити їх субординацію та скоротити управлінський апарат; забезпечити створення ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і адекватною за витратами фінансово-економічному стану держави.

Необхідно оновити управлінську еліту. До системи управління всіх рівнів мають прийти висококваліфіковані фахівці нової генерації. Особливо важливо запобігти новим рецидивам непрофесіоналізму та некомпетентності при формуванні кадрового потенціалу. Ставиться завдання удосконалення  управлінської вертикалі та структури органів виконавчої влади на місцях, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності органів влади і місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг.

Необхідно утвердити нову культуру і більш  досконалі процедури управлінської діяльності, тобто розробити нову схему та регламенти прийняття управлінських рішень, а також  розподілу відповідальності  по  управлінській  вертикалі  виконавчої  влади, надання управлінських послуг фізичним та юридичним особам. Основоючих  змін  повинна  стати децентралізація владних повноважень, їх наближення до споживача.  Державна влада  має  бути  авторитетною, професійною, скромною,  моральною  та відкритою  для громадського контролю.

Особливу увагу треба приділити одному з основних багатств, ресурсів України - інтелектуальний   потенціал   нації. Для його дійсного функціонування необхідно навчитися його виявляти ще зі шкільної і студентської лави, а знайшовши, «вести», супроводжувати до остаточного їх сформування в людському, професійному та громадянському плані.

2.2. Перехід до управління розвитком територіальних громад

Україна вступила у ХХI століття державою, що динамічно розвивається і прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Така спрямованість розвитку потребує нових підходів до використання економічного, людського та природно-ресурсного потенціалу регіонів. Але сьогодні спостерігається нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення, що створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, загрожує  територіальній цілісності країни, стримує динаміку соціально-економічних показників, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність [15]. Однією з основних причин є становлення місцевого самоврядування та вдосконалення відносин «центр – регіони», яка  потребує формування і реалізації державної регіональної політики, чіткого розподілу функцій та координування діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Реформування системи управління державою та територіального устрою сприятиме наданню реальної можливості для людини отримати максимальну кількість послуг від органів влади на кожному рівні управління. Саме людина та задоволення її потреб повинні опинитися в центрі уваги влади, яка для ефективної реалізації покладених на неї функцій отримає необхідні повноваження і, у той же час, буде нести всю повноту відповідальності за втілення в життя цих функцій.

Вперше про адміністративно-територіальну реформу на Україні заговорили при правлінні Леоніда Кучми у 2000 році. Ідею реформи висунув Роман Безсмертний, член пропрезидентської партії «Народна спілка «Наша Україна»». Проект був задуманий як альтернатива федеральному пристрою країни. Після українських президентських виборів 2004 року В. Ющенко дав повний хід проекту Р. Безсмертного, однак спроба його реалізації перед парламентськими виборами у 2006 році провалилася [5].