Социальная политика

Основними принципами проведення соціальної політики є:

1. захист рівня життя шляхом уведення різних форм компенсації при підвищенні цін і проведення індексації;
2. забезпечення допомоги самим бідним родинам;
3. видача допомоги на випадок безробіття;
4. забезпечення політики соціального страхування, установлення мінімальної заробітної плати для працюючих;
5. розвиток утворення, охорона здоров'я, навколишнього середовища в основному за рахунок держави;
6. проведення активної політики, спрямованої на забезпечення кваліфікації.

Проблема соціального захисту населення по різному зважується в рамках тієї чи іншої соціально-економічної формації, конкретної країни. При переході України до соціально спрямованої ринкової економіки основна вага соціального захисту лягає на державу, але одночасно збільшується роль ринкового механізму в проведенні такої політики. Виходячи зі статті 25 Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, що враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом, медичним обслуговуванням, яке необхідно для підтримки здоров'я, і права на соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, удівства,  старості чи інших способів до існування при незалежних від людини обставинах.

Для забезпечення такого захисту держава повинна насамперед у законодавчому порядку установити основні соціальні гарантії, механізм їхньої реалізації, і функції надання соціальної підтримки.

Поруч з державою соціальний захист забезпечують підприємства (чи підприємці) і самі наймані робітники - їхні профспілкові організації.

У системі соціального захисту  населення найважливішим елементом  виступає соціальне страхування, в  яке входить пенсійне, медичне, страхування від безробіття і від нещасливих випадків на виробництві.

Страхування від безробіття дається зі спеціальних страхових фондів. Розмір виплат залежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку максимальні суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються в перші місяці безробіття протягом визначеного періоду. Далі суми виплат зменшуються.

В другому випадку береться до уваги  період зайнятості, виробничий стаж, фізична  придатність до праці, час надання  допомоги й ін.

Важливою ланкою соціального захисту населення є програми працевлаштування і перекваліфікації При введенні в дію цих програм беруть участь держава і підприємці. Держава витрачає на реалізацію програм перекваліфікації велику частину засобів.

У час економічної кризи держава  збільшує капіталовкладення в державні підприємства. Програми працевлаштування здійснюються також шляхом пільгового оподатковування компаній, що створюють робочі місця.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її росту були нижче від росту продуктивності праці. Для цього здійснюється “політика доходів”, активна кредитно-грошова політика і т.д. Таку тактику застосовують приватні фірми, намагаючись зробити так, щоб рівень продуктивності праці випереджав ріст оплати робочої сили.

Конкретні результати в здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня.

В Україні законодавчу основу програм  захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в законі Україні “Про зайнятість” і Державній  програмі зайнятості. У цій програмі передбачений комплекс мір, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості, удосконалення його структури і підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися житловий ринок, удосконалиться інфраструктура ринку праці, буде підсилюватися мобільність робочої сили й ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з безперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості в сфері нематеріального відтворення, підвищення загальноосвітнього, кваліфікованого рівня робочої сили.

Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць у західних областях України (де існує надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення суспільних робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі доріг і створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки і перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам, яким необхідна соціальний захист (молодь, інваліди й ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення і т.д.).

Одним з елементів соціального  захисту населення при планово-ринковій економіці є правове регулювання  найманої праці, що здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку здійснення колективних договорів стосовно умов праці, оплата робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.

При встановленні мінімального рівня  заробітної плати в документах МОП  рекомендується враховувати потреби працівників і їхніх родин, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають на рівень зайнятості.

За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні потреби окремої  людини чи типових родин різного типу (з однією дитиною, двома й ін.).

Найбільш загальними критеріями бідності є безробіття й інфляція, рівень яких характеризують ступінь бідності.

Основним критерієм бідності є рівень доходів, що приходиться на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання родин, наприклад, частка витрат на їжу. В Україні ситуація несприятлива.

Загальний рівень бідності в тій  чи інший країні визначається показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення від 15 років і більше. Сама бідність виміряється за допомогою прожиткового мінімуму, що існує у виді життєвого (чи фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Перший показує задоволення тільки головних фізіологічних потреб і основних послуг.

Інше, крім цього, включає мінімальні духовні і соціальні запити.

Для визначення абсолютного рівня  прожиткового мінімуму найбільш точним є метод споживчого кошика.

Уряд України методику розрахунку споживчого кошика дотепер не обнародувало.

З мінімальним рівнем заробітної плати  тісно зв'язаний критерій бідності.

Важливим елементом програми соціального  захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфери діяльності і професії, форми власності.

Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифних угод. Більш широке коло питань регулюється колективними договорами. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня і відпусток, конкретні гарантії стосовно умов праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового харчування й ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень заробітної плати в тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати для працівників різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників підприємства і працівників складається за посередництвом держави і засвідчується Міністерством праці. Це виступає гарантом його виконання. Під час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом рішення трудових суперечок.

В Україні профспілками складений  договір на 2002 р. і тарифні угоди  у всіх галузях народного господарства. Одночасно необхідно утворювати правову базу для висновку колективних договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у відповідність з нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.

Надзвичайно важливою ланкою системи  соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона застосовується у всіх розвитих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися повної компенсації росту цін. В Україні така компенсація є дуже незначною, що ставить велику частину населення за рису виживання. 

3.2. Ефективність заходів держави  і шляхи покращення соціальної  політики

Ринкова економіка, що заснована на економічній волі суб'єктів, що хазяюють, незалежно від форми власності їхнього економічного залучення до раціонального господарювання, у значній мірі дозволяє суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва і ринку в інтересах соціально-економічного прогресу.

 Вона створює оптимальну (хоча  і не абсолютно найкращу в  економічному і соціальному плані) систему залучення до ефективного, ініціативного і відповідального економічного поводження. У ринковій економіці останнє якщо і нав'язується, то насамперед економічними методами. Люди і колективи орієнтуються на власні інтереси і сили, а за негативні наслідки господарювання самі ж і відповідають. Це змушує пильно відноситься до ресурсів, ініціативної, активної, спритної економічної діяльності.

Одночасно з цим ринкова економіка  є досить твердою в соціальному  плані, вона не допускає зрівнялівки  і стримування, виключає  можливість рівного розподілу доходів і багатства суспільства, і тому характеризується хронічною соціальною нестабільністю.

 Ринковій економіці властиве  нераціональне використання ресурсів, яскравим проявом якого є економічні кризи з їх руйнівним впливом на створені суспільством виробничі сили, збільшенням неповного використання виробничих потужностей і безробіття. Але забезпечити більш гідний життєвий рівень усім членам суспільства без переходу до соціально орієнтованого ринку, як визнає зараз більшість економістів і практиків в Україні, неможливо.

Дорога до соціально орієнтованої ринкової економіки непроста і болюча, вона передбачає вирішення комплексу кардинальних проблем:

1. Оволодіння різними формами власності і господарювання, забезпечення їхньої економічної рівноправності, роздержавлення економіки;
2. Забезпечення структурної перебудови економіки і подолання її дефіцитного характеру;
3. Оздоровлення фінансово-кредитної і грошової  інфраструктури, подолання інфляційних процесів;
4. Поступовий відхід від витратної моделі ціноутворення “звільнення цін” на основну частину продукції промисловості, сільського господарства, сфери послуг;
5. Демонополізація сфери обертання, кредитного обслуговування підприємств і населення, наукового забезпечення економіки;
6. Перебудова національного ринку як частини світового господарства;
7. Подолання неринкової орієнтації системи освіти і професійної підготовки.

За даними соціологічних досліджень, до роботи в умовах ринку в Україні поки що готові не більше 5% керівників і фахівців економічних служб підприємств.

Одночасно з рішенням даних питань необхідно передбачити і  підготувати систему мір, спрямованих на захист населення, особливо тієї його частини, що одержує низькі доходи.

Основними рекомендаціями, спрямованими на зниження безробіття, є:

• макроекономічна політика, спрямована на скорочення бюджетного дефіциту,  стримування інфляції та підтримання попиту; удосконалення системи освіти і підготовки кадрів;
• ліквідація бар'єрів, що заважають створенню чи розширенню підприємств;
• удосконалення системи заходів щодо створення і розповсюдження технології;
• гнучкість в питаннях заробітної плати;
• зміни в законодавстві, які б не перешкоджали вільному найму на роботу;
• гнучкість в питаннях вільного часу; розробка політики, спрямованої на підвищення рівня зайнятості, а не на підтримку  безробіття;
• зміни системи соціального забезпечення в напрямі стимулювання працевлаштування.

Система заходів щодо регулювання  безробіття в Україні включає:

• розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості, професійної  орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової  робочої сили або переведення частини працівників на скорочений робочий день;
• державну підтримку нетрадиційним сферам зайнятості;
• стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й подальшого  працевлаштування додаткової робочої сили;
• залучення приватного (як вітчизняного, так й іноземного) капіталу в райони зі  стійким рівнем безробіття;
• регулювання можливості працевлаштування за кордоном, приєднання України до  міжнародного ринку праці;
• стимулювання осіб, що отримують державну допомогу, до пошуку робочих місць;
• збільшення кількості стажистів у системі професійної освіти;
• введення в дію запасів невстановленого устаткування та підвищення коефіцієнта  змінності його в цілому;
• заходи щодо квотування робочих місць для представників найуразливіших груп на  ринку праці, безвідсоткові кредити, що надаються безробітним, які  започатковують власний бізнес;
• організацію регіональними або місцевими органами влади у кооперації з окремими  підприємствами або закладами соціальних (громадських) робіт тощо.