Основні поняття економічної системи

Суперечність поміж виробничими відносинами і продуктивними силами розв'язується за допомогою змін насамперед у царині власності — тут головне поле або гальмування соціально-економічного розвитку країни, або, навпаки, її потужного піднесення. Наприклад, після запровадження непу в СРСР у 20-х роках ХХ ст. завдяки дозволу продавати на ринках власну продукцію за вільними цінами і наймати робітників та встановленню фактично ринкових відносин за найкоротший термін країна ожила, почало швидко зростати виробництво, у тому числі предметів народного споживання, відтак значно поліпшився життєвий рівень народу, зміцнився рубль. І, навпаки, із запровадженням у 30-х роках колгоспно-кріпацького ладу країна на довгі десятиріччя занурилась у вир дефіцитів всього і вся. Під сучасну пору кардинальні зрушення у виробничих відносинах, насамперед відносинах власності, створюють усі можливості для економічного розквіту України.

Окрім найважливішої ділянки — відносин власності, є (хоч і не такої ваги) ділянка розподілу, де також спорадично виникають проблеми і суперечності, які потребують якнайшвидшого розв'язання, інакше спонукальні мотиви до кращої праці, підвищення її продуктивності, що недавно діяли безвідмовно, починають не спрацьовувати. Тому у разі виникнення потреби слід своєчасно змінювати форми і системи заробітної плати робітників, оплату праці інших трудівників. Так само й інші елементи економічної системи також потрібно систематично удосконалювати.

Коли відживає своє вся система виробничих відносин, якщо навіть капітальним "ремонтом" уже нічого не можна досягти, це свідчить про глибоку невиліковну кризу самої економічної системи суспільства, і цю систему доводиться замінити іншою. За цих умов кардинальних змін зазнають не лише відносини власності, розподілу, всі виробничі відносини. У таку добу вся надбудова — держава, право, політика — має бути замінена іншою, новою, себто такою, що відповідає новому базису. Без такої відповідності економічні процеси у суспільстві стримуються, гальмуються, створюється новий спектр суперечностей, що негативно позначається на всьому народногосподарському організмі. Наприклад, в Україні існує нагальна потреба перейти від прямого державного управління низкою виробничих галузей до опосередкованого, оскільки надмірне державне втручання призводить до збільшення кількості суперечностей у суспільстві, створює нові проблеми. Наразі в країні розпочато докорінну реформу управління, яке має відповідати істотним новаціям у народному господарстві. Глибока структурна перебудова народного господарства потребує адекватної корекції методів державного управління, яка здійснюється нормальним цивілізованим шляхом, без революційних сплесків, руйнування усього і вся.

Класифікація економічних систем

У класифікації економічних систем слід виокремити три основні критерії:

• домінуюча форма власності;

• технологічний спосіб виробництва;

• спосіб управління і координації економічної діяльності.

Уже йшлося про те, що власність на засоби виробництва — це ядро виробничих відносин, які є найглибшою сутністю економічної системи суспільства. Власність розрізняють за типом, формою і видом, починаючи від загальнодержавної до індивідуальної.

Другим критерієм класифікації економічної системи є так званий технологічний спосіб виробництва; йдеться не про феодалізм або капіталізм, а про рівень технічного розвитку певної країни. Змістом технологічного способу виробництва є поєднання засобів праці з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого вирішальною мірою визначається змінами у характері засобів праці — верстатів, обладнання, приладів. Отже, спосіб виробництва і технологічний спосіб виробництва — різні політекономічні категорії. Спосіб виробництва — первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний — пов'язаний з ладом тієї або іншої країни, це певна гармонія між виробничими відносинами і продуктивними силами. Коли йдеться про технологічний спосіб виробництва, то розглядають лише другу частину цієї діади — продуктивні сили. Країна може мати високий технологічний рівень, розвинену економіку і водночас бути надзвичайно відсталою щодо суспільного розвитку, обтяженою феодальними пережитками, наприклад, Саудівська Аравія.

Третій критерій класифікації економічної системи суспільства — спосіб управління і координації економічної діяльності. Йдеться про управління народним господарством усієї країни, складними галузевими і територіальними виробничими комплексами областей і районів, а також промисловими, будівельними, сільськогосподарськими, транспортними підприємствами, організаціями, установами, закладами, зокрема науки, мистецтва, культури, освіти, побутовими і торговельними підприємствами тощо. Таке управління забезпечує єдність і взаємну відповідність елементів і ланок виробництва, узгодженість і безперебійність усіх видів виробничо-господарської діяльності з метою досягнення найкращих результатів для суспільства за найменших затрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, тобто досягнення високої економічної ефективності виробництва. Загальне керівництво народним господарством здійснює уряд, в Україні — Кабінет міністрів.

Оскільки економіка — складна і багатовимірна система, то в ній, залежно від кута зору, можна виокремлювати різні суб'єкти економічних відносин.

Якщо розглядати економіку під кутом зору руху товарів і доходів, то економічними суб'єктами є домашні господарства, підприємства-виробники, що постачають на ринок товари та послуги, держава, яка вилучає частину доходів домашніх господарств і витрачає кошти на придбання певних товарів і послуг.

Якщо розглядати економіку під кутом зору купівлі-продажу, то суб'єктами економічних відносин є продавець, який пропонує продукцію, і покупець, який формує на неї попит.

Якщо розглядати економіку під кутом зору організації ринкових відносин, то їх суб'єктами є банки, страхові компанії, товарні та фондові біржі, підприємства роздрібної й оптової торгівлі.

Якщо розглядати економіку під кутом зору відносин розподілу, то їх суб'єктами будуть одержувачі різних доходів: найманий працівник як власник зарплати, підприємець як власник прибутку, акціонер як власник дивіденду на акцію, міністерство фінансів (в Україні — Державна податкова адміністрація) як збирач державних податків.

Якщо розглядати економіку під кутом зору відносин власності, то їх суб'єктами є ті, хто володіють певними виробничими ресурсами. Власниками ресурсів можуть бути окремі особи, партнерські, акціонерні, приватні, державні і кооперативні підприємства, муніципальні і центральні органи державної влади.

Отже, що складнішим стає економічне життя суспільства, то більше буде різних дійових осіб (суб'єктів) економіки.

Саме суб'єкти економічної системи безпосередньо здійснюють перетворювальний процес у суспільстві, оскільки кожен з них має свої функції, обов'язки, права, відповідальність. Між економічними суб'єктами виникають певні відносини, утворюються зв'язки. Економічні суб'єкти у кожному суспільстві, у кожній країні виконують саме їм притаманні функції, не підміняючи одне одного, а всі разом утворюють багатобарвний економічний світ, де один залежить від іншого, де злагодженість дій корисна як окремому суб'єкту, так і народному господарству, економічній системі суспільства загалом.

Разом з тим за технологічним способом виробництва, тобто за рівнем розвитку продуктивних сил, економічні системи поділяються на такі підсистеми:

• доіндустріальне суспільство;

• індустріальне суспільство;

• постіндустріальне суспільство.

В економічній системі доіндустріального суспільства панує ручна праця, це доба мануфактури, що існувала у Західній Європі із середини XVI ст. і до останньої третини XVIII ст. Ця капіталістична кооперація ґрунтувалася на ремісницькій техніці і водночас на поділі праці. У результаті підпорядкування ремесла і сільської домашньої промисловості торговельному капіталу ремісники однієї або різних спеціальностей об'єднувалися в майстерні для виробництва певної продукції. Зазначений період передує великій машинній індустрії.

Згідно з теорією індустріального суспільства, авторами якої були французький соціолог Р. Арон, американський соціолог У. Ростоу та американські економісти Дж. Гелбрейт і С. Кузнець, найсуттєвішими ознаками такого суспільства були машинна праця, використання всіма розвиненими країнами, незалежно від їх ладу, сучасних наукових відкриттів у виробництві, переміщення центру ваги із сільського господарства до промисловості, урбанізація тощо. У Радянському Союзі відкидали цю теорію, називаючи її буржуазно-апологетичною, оскільки для неї характерний технологічний підхід до економічних явищ, а відтак "ігнорування протилежного характеру виробничих відносин капіталізму і соціалізму за зовнішньої схожості галузевої структури народного господарства".

Серед економічних систем суспільства за рівнем розвитку продуктивних сил виокремлюють також постіндустріальне суспільство. Таке суспільство характеризується високим рівнем комп'ютеризації й автоматизованої праці. Комп'ютеризація докорінно змінює інформаційні функції, перетворює інформатику на елемент технологічного процесу, один з найважливіших факторів збільшення продуктивності праці. Комп'ютеризація широко застосовується у виробництві і невиробничій сфері, вносить радикальні зміни в діяльність з управління суспільними процесами.

РОЗДІЛ 2. ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

2.1. Основні типи економічних систем

Виділяють такі основні типи економічних систем:

1. традиційна (натуральне господарство);

2. ринкова;

3. адміністративно-командна (АКС);

4. змішана (ринкова економіка змішаного типу);

5. перехідна.

Кожен з них має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, АКС — планово-державний (адміністративно-командна система управління), ринкової економіки змішаного типу — змішана система регулювання.

Ринковий механізм — спосіб (форма) організації та функціонування відносин між суб'єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції.

Ринковий механізм

Планово-державний механізм (адміністративно-командна система управління) — це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.

Планово-державний механізм