Основні поняття економічної системи

48

ВСТУП

Типи економічних систем дуже актуальна тема, особливо в цей період, коли Україна намагається перейти від однієї економічної системи до іншої. Від типу системи залежить поведінка держави як на світовій, так і на внутрішній арені. У цій курсовій роботі я розгляну п'ять типів економічних систем: традиційну, адміністративно-командну, ринкову, перехідну, змішану.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності. Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними. У соціальне орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі.

Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.
РОЗДІЛ 1.СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

1.1. Основні поняття економічної системи

Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Економічна система включає такі елементи:

1) провідний тип власності на ресурси;

2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;

3) економічну форму результатів виробництва;

4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

5) загальні економічні закони.

У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування «стереотипів» господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.

Простішим визначенням економічної системи є:

Економічна система — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на:

1)виробництво,

2)обмін,

3)розподіл,

4)споживання товарів і послуг,

5)на регулювання економічної діяльності.

Господарська діяльність в економічній системі завжди виявляється організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів, якими є:

1)продуктивні сили,

2)техніко-економічні та організаційно-економічні відносини,

3)виробничі відносини або відносини економічної власності,

4)господарський механізм

Сукупність економічних виробничих відносин у широкому розумінні представлена соціально-економічними, техніко-економічними та організаційно-економічними відносинами.

Соціально-економічні відносини це відносини з приводу різних форм власності, розподілу доходів і багатства в цілому, відтворення суспільного виробництва. Вони зумовлюють систему зв'язків "людина - людина" в процесі суспільного відтворення. Соціально-економічні відносини вказують на те, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.

Техніко-економічні відносини - це відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, рівня концентрації його та інших предметів і явищ, зумовлених розподілом праці.

Техніко-економічні відносини включають також відносини обміну результатами діяльності між людьми.

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені в господарських системах окремих галузей суспільного виробництва - економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Серед останніх сьогодні виділяють, по-перше, ринкову систему, у центрі якої - товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства. Це і відносини в сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо.

Економічні (виробничі) відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектично взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробництва, його ресурсами.

В теоретичній економіці виділяють виробничі та економічні відносини. Під економічними розуміють більш широке поняття, пов'язане із відносинами не лише в процесі виробництва, а й в розподілі, обміні та споживанні. На перший план в характеристиці економічних відносин ставлять відносини в процесі обміну. Тому такі відносини описуються категоріями товар, гроші, ціна, вартість, фінанси, бюджет тощо. Під власне виробничими відносинами розглядаються відносини в сфері виробництва, тобто ті, що описуються такими категоріями, як розподіл праці, спеціалізація, кооперування, оплата праці, продуктивність праці тощо.

Однак, слід зауважити: переважаючою є думка про тотожність виробничих та економічних відносин.

Існують різні погляди щодо співвідношення виробничих (економічних) відносин та відносин власності. Згідно однієї думки - економічні відносини зводяться до відносин власності, згідно іншої - відносини власності є основною, системозв'язуючою ланкою економічних відносин. Тобто виробничі (економічні) відносини більш широке поняття, ніж відносини власності.

1.2. Продуктивні сили суспільства та виробнича функція. Технологічний спосіб виробництва

Продуктивні сили суспільства - це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага, і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили утворюють провідний компонент будь-якої економічної системи.

До продуктивних сил відносять насамперед людей, працівників та  засоби праці, предмети праці, використовувані сили природи, науку, форми і методи організації виробництва, інформацію. Наука перетворилася в окремий елемент продуктивних сил з початку розгортання НТР, тобто з середини 50-х років, а інформація з середини 70-х років ХХ століття.

Головною продуктивною силою суспільства є люди - тобто працівники виробничої і невиробничої сфери. Продуктивні сили є провідною стороною суспільного способу виробництва, а їх рівень є загальним показником соціально-економічного прогресу. З їх розвитком зростають продуктивність праці, національне багатство, добробут населення.

В сучасній економічній науці продуктивні сили представленні двома основними ресурсами: ресурсом праця та ресурсом капітал. Під першим розуміють людей, - головну продуктивну силу, під другим - засоби виробництва, створені людиною для поліпшення умов та підвищення ефективності процесу праці. Взаємозв'язок ресурсів праця -L та капітал - K з результатом, тобто обсягом виробництва - Y, можна представити у вигляді виробничої функції: Y = f (K,L). Найпростішим виглядом виробничої функції є рівняння (функція) Кобба-Дугласа (американських дослідників - математика Ч. Кобба і економіста П. Дугласа), яка була побудована у 1928 році за даними розвитку промисловості США за 1899 - 1922 роки.

Технологічний спосіб виробництва - це спосіб виробництва, який базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва і складається із системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Розвиток людства супроводжувало три технологічні способи виробництва:

1) засновані на ручній праці;

2) засновані на машинній праці;

3) засновані на автоматизованій праці.

Суттєва роль в розвитку технологічного способу виробництва належить науково-технічному прогресу.

На початку людської цивілізації трудові відносини здійснювались у межах племені чи общини, члени якої спільно володіючи ручними знаряддями праці, здобували необхідні засоби існування і спільно присвоювали їх. Подібне зустрічалось і при натуральному виробництві. За часів товарного виробництва колективний характер праці посилюється. Цьому сприяє застосування машин та функціонування ринку, за допомогою якого відособлені виробники встановлюють тісні зв'язки, обмінюючись результатами своєї праці. Характер останньої стає суспільним.

Під впливом НТР суспільне виробництво знаходиться в постійному русі, розвитку і вдосконаленні.

1.3. Економічний устрій і форми господарювання

Розвиток суспільного виробництва свідчить про те, що протягом тривалих історичних періодів, які охоплюють ряд якісно різних способів виробництва, зберігаються окремі спільні форми економічного життя, зокрема господарювання. Хоча місце й соціальні наслідки тієї або іншої форми господарювання в різних способах виробництва багато в чому не однакові, деякі їх спільні риси зберігаються. Спільні економічні форми з часом змінюються, що зумовлює еволюцію форм господарювання. Але це відбувається значно повільніше і за іншими законами, ніж зміна способів виробництва.

Форми господарювання являють собою третій елемент в структурі економічної системи (поряд з продуктивними силами та економічними відносинами). Під господарюванням розуміють особливі форми і методи організації економіки управління та виробничою діяльністю людей, підприємств, регіонів та суспільства в цілому. Кожній економічній системі відповідає певна форма господарювання, однак однотипні форми господарювання можуть бути притаманними різним економічним системам. Виділяють, в основному, недемократичні та демократичні форми господарювання. До недемократичних відносять зосередження економічної влади в єдиному управлінському центрі: деспотизм, командно-адміністративну форму, тоталітаризм. Інколи такі форми господарювання об'єднують однією назвою - азіатська форма господарювання. Під демократичними формами господарювання розуміють "розсіювання" економічної влади між суб'єктами господарювання різного рівня; прийняття рішень суб'єктами господарювання самостійно без прямих вказівок зверху, на основі самофінансування, самозабезпечення, самоокупності та інших принципів комерційного розрахунку. Така форма господарювання дістала назву "європейської". В умовах змішаної економіки має місце органічне поєднання централізованого регулювання економіки зі сторони держави і свободи підприємницьких структур в прийнятті рішень щодо власного господарювання.

Будь-яке суспільство являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складно організована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та їх суспільних угрупувань, об'єднаних різноманітними зв'язками. Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система.

В цілому під економічною системою розуміють відносини між виробниками і споживачами благ та послуг.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Головними критеріями типізації економічних систем є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності.

Економічні системи поділяють на ринкові, адміністративно-командні, змішані  перехідні та традиційні.

Ці моделі різняться, насамперед формою власності на ресурси (матеріальні і капітальні) та способом управління і координації економічної діяльності.

Класична ринкова економічна система має наступні ознаки:

1) приватна власність на ресурси;

2) самостійність учасників економічного процесу;

3) конкуренція суб'єктів господарювання;

4) цінова координація економічної діяльності та управління, а саме: формування економічних пропорцій відбувається під впливом динаміки цін та конкуренції, а ціноутворення - під впливом попиту і пропозиції;