Мікроекономіка як складова сучасної фундаментальної науки про господарства

1.3. Суб'єкти та об'єкти мікроекономіки

 
         Мікроекономіка вивчає поведінку індивідуальних господарських суб’єктів в різних ринкових структурах. Індивідуальний економічний суб’єкт – це неподільний, первинний елемент господарської системи, який самостійно здійснює певні економічні функції. Суб’єкти ринкової економіки численні – це покупці та продавці, споживачі та виробники, наймані робітники, підприємці, інвестори тощо. Центральними суб’єктами мікроекономічних досліджень є споживач і фірма. Споживач – це фізична особа, представник домогосподарства, який на ринку готової продукції виступає як основний покупець споживчих товарів, що поставляються фірмами, а на ринку ресурсів – як продавець факторів виробництва, якими володіє. Фірма виступає як виробник товарів, їх продавець, як споживач і покупець ресурсів, інвестор. Об’єктом вивчення мікроекономіки є поведінка мікроекономічних суб’єктів, тобто процес розробки, прийняття і реалізації рішень відносно вибору і використання обмежених ресурсів з метою одержання якомога більшої вигоди.

    Ринкова економіка має лише два суб'єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності: домашні господарства (сім'я) і підприємства.

    1.Першим  суб'єктом є домашні господарства (сім'я). З точки зору економіки  домашня діяльність належить до господарювання, де господар не виробляє продукцію (товари), а задовольняє потреби свої і своєї сім'ї через ринок чи поза ним. За умов домашнього господарювання задоволення своїх потреб обмежено можливостями господарника (матеріальними та фізичними). Це приводить до необхідності виходу суб'єктів господарської діяльності за межі домашнього господарювання, що здійснюється двома шляхами:

    1) залученням до домашнього господарювання  найманих робітників (постійно, тимчасово  чи періодично) за відповідну  платню;

    2) поєднанням функцій домашнього  господарника та найманого робітника  за відповідну платню. Такі два шляхи перетворюють домашнє господарювання у діяльність, що економічно відповідає виробничій, тобто у діяльність недомашнього господарювання. Домашній господарник при наявності платні за свою діяльність перетворюється у виробника продукції чи послуг, не обмежується домашнім господарюванням і виходить на ринок (робочої сили, товарів тощо). Отже, з цього випливає, що домашні господарства знаходяться на мікроекономічному рівні господарювання, проте в ринковій економіці вони розмежовані з іншими суб'єктами.

    Господарювання  взагалі необхідне, оскільки задоволення  людських потреб обмежене. Якби маса продуктів (товарів) була необмеженою, то люди лише б споживали їх, не проводячи через господарювання, ринок, заробітну плату, ціни.

    Домашнє господарювання за таких умов опосередковується ринковими відносинами, входить складовою частиною до ринкової економіки на її мікрорівні. Засоби праці, які використовуються у домашньому господарстві, економічною наукою не вважаються капіталом. Праця господаря є водночас господарською метою, засобом і фактором задоволення власних потреб. Самостійна праця господаря в межах домашнього господарювання не формує виробничих відносин. Проте праця домашнього господаря за винагороду чи самостійна праця підприємця (підприємські здібності) економічною теорією вважається виробничим фактором на рівні з капіталом і землею. На основі цих теоретичних понять економічної теорії домашнє господарство-це:

• суб'єкт господарювання;
• діяльність господаря (членів сім'ї) для задоволення власних потреб (через ринок чи натуральну форму господарювання);
• засоби виробництва, що застосовуються у домашньому господарюванні, - не капітал;
• праця - не фактор виробництва;
• виробничі відносини не виникають.

    Домашні господарства є суб'єктом ринкових відносин, оскільки, по-перше, їх діяльність на мікроекономічному рівні в умовах товарного виробництва супроводжується відносинами купівлі-продажу; по-друге, вони беруть безпосередню участь у процесі нагромадження капіталу. Відбувається це кількома шляхами: участю домашніх господарств у капіталі підприємств шляхом купівлі акцій. За таких умов домашні господарства стають акціонерами (своєрідними пайовиками, співвласниками підприємства);купівлею облігацій підприємств, що фактично є формою надання їм позики за певним відсотком;відкриттям у банках депозитних вкладів домашніх господарств і за рахунок цих заощаджень наданням кредитів підприємствам.

    Отже, економічний розвиток значною мірою  відбувається за рахунок нагромадження грошового капіталу домашніх господарств (сімей).

    За економічною теорією домашнє господарство (сім'я) в межах мікроекономічного рівня господарювання є самостійним сектором, критерієм якого виступає споживання. Споживання домашніх господарств (сім'ї) відбувається завдяки доходам. У ринковій економіці доход домашніх господарств складається з кількох надходжень: самостійної праці у домашньому господарстві; залежної праці як найманого робітника - зароблений доход;майнових доходів - прибутки з відсотків, найму, оренди, ренти, дивідендів, невиплачених зисків, гонорарів тощо.

    Сукупний  доход домашніх господарюючих суб'єктів  формують ще й так звані трансферні платежі, тобто соціальні дотації  і субсидії на допомогу потребуючим, інвалідам, дітям, старим і хворим, на соціальне забезпечення тощо. Оскільки у домашніх господарств сукупний доход складається з різних елементів, які важко контролювати, вони зобов'язані щорічно подавати податкові декларації до відповідних фінансових органів (скажімо, до Державної податкової адміністрації в Україні) і на цій основі сплачувати податки. Звичайно для домашніх господарств це значна сума, якою вони розпоряджаються у певному періоді. Цю суму економісти називають доходом, який перебуває у ефективному розпорядженні домашніх господарств. Він має вплив на всю економіку, оскільки визначає попит на споживчі товари і, отже, на зайнятість і кон'юнктуру.⁸

    Маючи споживацький характер, домашні господарства формують потреби, які можна згрупувати у відповідні види:

• необхідні (їжа, одяг, помешкання тощо);
• не необхідні (коштовності, модний одяг, подорожі);
• індивідуальні, що визначаються домашніми господарствами;
• суспільні (школи, соціальне забезпечення).

    Потреби домашніх господарств відповідно до доходів виявляються на ринку  через попит і пропозицію і  при обмеженні кількості товарів  задовольняються шляхом купівлі-продажу .

    У сучасному індустріальному суспільстві  споживання домашніх господарств і  продукція підприємств розмежовані, але знаходяться в єдиному  мікроекономічному полі функціонування економічної системи.

    2.Підприємство  є другим суб'єктом мікроекономічного рівня господарювання. Воно також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (продукція чи послуга).

    У ринковій економіці підприємство - це товаровиробник і основна виробнича  ланка економіки. Воно є суб'єктом господарювання; товаровиробником; організаційною формою господарювання; суб'єктом індивідуального відтворення; суб'єктом і водночас об'єктом маркетингу і менеджменту (управління)тощо.

    Суб'єкт  господарської діяльності стає підприємством  лише за певних умов:

    1) зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи - статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;

    2) виконує господарські функції,  виготовляє продукцію (товари) чи  надає платні послуги;

    3) зберігає умови постійного повторення  процесу виробництва - індивідуального відтворення;

    4) проходить (повторює) життєвий цикл.

    Підприємство  має майно, завдяки чому може виконувати господарські функції, зобов'язання перед  партнерами, державами, приймати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл.

    За  часів командно-адміністративної системи, при відсутності ринкової економіки, підприємства були організаційною часткою  єдиного державного господарства. У  такого підприємства майно належало державі; воно здійснювало лише оперативне управління майном в інтересах власника - держави; виконувало господарські функції згідно з директивними планами держави, яка жорстко контролювала виконання усіх планових показників і відповідно до цього заохочувала чи "наказувала" підприємство. За виконання зобов'язань підприємство відповідало не майном, що йому не належало, а лише грошовими сумами, призначеними для премій та надання інших благ найманим працівникам; життєвий цикл та індивідуальне відтворення забезпечувались державним майном.. Такі за води та фабрики не були суб'єктами економічних, ринкових відносин. Отже, господарююча одиниця (суб'єкт) стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінансової, іншої господарської діяльності в межах чинного законодавства та правових норм. Індивідуальне відтворення - це відтворення організаційних юридичних одиниць - підприємств - на мікроекономічному рівні, що зберігається постійним відновленням виробництва чи наданням платних послуг.

    Формою  індивідуального відтворення підприємств в ринкових умовах господарювання є кругооборот та оборот індивідуального капіталу підприємства.

    Критерієм збереження індивідуального відтворення  підприємства є його можливість постійно продовжувати господарювання за рахунок власного майна та грошових коштів (докладніше про механізм збереження індивідуального відтворення і його форму - кругооборот та оборот капіталу .Близьке до індивідуального відтворення, але не тотожне поняття з точки зору економічної науки-це життєвий цикл підприємства.

    Життєвий  цикл підприємства - це шлях, що проходить  господарюючий суб'єкт з моменту  його реєстрації як юридичної особи (придбання всієї атрибутики юридичної  особи) до моменту його ліквідації з  причин банкрутства чи з будь-яких інших. Якщо оздоровлення (санація) економіки підприємства дає позитивні наслідки, підприємство "виживає" і продовжує свій життєвий цикл.

    Індивідуальне відтворення та життєвий цикл підприємств  формуються залежно від організаційної форми, виду та форми власності господарюючих  суб'єктів.⁶ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Методологія мікроекономіки

2.1 Загальнонаукові  методи мікроекономічного  аналізу 

    Мікроекономіка, як і будь-яка наука, має свій метод  пізнання, тобто певні прийоми і засоби, за допомогою яких можна науково описати об’єкт дослідження. Цей метод є сукупністю взаємопов’язаних загальних та специфічних методів.

    Загальнонаукові методи:

• порівняльний аналіз;
• синтез;
• індукція;
• дедукція;
• наукова абстракція;
• аналогія;
• графічне зображення;
• моделювання;
• абстрагування;
• функціональний аналіз;
• припущення при інших умовах;
• рівноважний підхід ;

    Досягнення  цілей мікроекономіки пов'язане  з використанням певних методів  пізнання економічного життя суспільства. Одними з основних методів дослідження в мікроекономіці є методи індукції дедукції.

    Індукція — це хід дослідження від окремих фактів до загальних висновків і узагальнень. Економіст у даному випадку починає з вивчення фактів. Фактами для нього служать статистичні дані, результати анкет, спостереження та ін.

    Дедукція  — це висування гіпотез на основі не систематичних спостережень, практичного досвіду, інтуїції, логічних роздумів із подальшою їх перевіркою на фактах. Тобто хід дослідження йде від попередніх висновків (гіпотез) до фактів.

    Абстрагування — це навмисне спрощення досліджуваного об'єкта шляхом виключення з аналізу деяких його деталей. Наприклад, при розгляді домогосподарства ми не враховуємо смаки, уподобання та переваги кожного члена сім'ї, а вважаємо домогосподарство єдиною неподільною одиницею.

    Аналогічно  при дослідженні споживчого кошика ми вважаємо, що споживач робить вибір не з кількох десятків товарів, а лише з двох. Саме так при вивченні ринку праці ми для спрощення ситуації не будемо враховувати індивідуальні особливості кожного працівника, його рівень кваліфікації вмінь та навичок припущення «при інших рівних умовах». Мікроекономіка формулює економічні закони, в яких вказується, що настання одного явища викликає інше, але тільки при інших рівних умовах.