Контрольна робота по «Основи економічної теорії»

  Багато  розвинутих індустріальних держав практикують  активне державне втручання в господарську діяльність. Вона регулюється в інтересах усіх. Цим особливо відрізняються Швеція, Франція, Японія. За спадною цей список можна продовжити так: Великобританія, Італія, Німеччина, Іспанія.

  Якщо  ж за показник «змішаності» економіки  в індустріально розвинутих країнах  узяти питому вагу державної власності  та особливо державного сектора, то в  середньому вони становлять до 1/3.

  Трансформація власності у постсоціалістичних країнах ґрунтується на роздержавленні і приватизації. Одержавлення всього суспільного життя означає, що держава займає монопольне становище, а сама система суспільного життя відтворюється як авторитарно-бюрократична держава.

  Одержавлення  має такі форми прояву щодо:

1. процесів присвоєння умов, засобів і результатів виробництва, що неминуче призводить до відчуженості безпосередніх виробників (робітників і трудових колективів) від засобів і результатів виробництва. Звідси — об’єктивна необхідність виникнення форм присвоєння робітниками і трудовими колективами засобів і результатів виробництва, що дозволяє ставитися до них як до своїх, а не чужих. У цьому — передумова демократизації суспільства;
2. управління суспільним виробництвом, що виявляється в монополії держави на економічні рішення (директивний характер державного планування, визначення тільки державою найближчих і довгострокових цілей розвитку економіки в цілому та окремих її ланок, монополія на розподіл матеріально-технічних ресурсів і товарів народного споживання, монополія на ціноутворення, підприємницьку діяльність, зовнішню торгівлю і т. д.).

  Гіпертрофоване  одержавлення економіки призводить до мономорфізму власності, закостенінню підприємницьких структур, перешкоджає функціонуванню ринкових механізмів. Саме тому специфіка української економіки, що визначалася тотальним пануванням державної власності, диктує необхідність роздержавлення і приватизації як основного методу переходу до реального різноманіття форм власності, що є основою формування ринкового господарства, методу оптимізації структури підприємництва. [7.с.58-64] 

    2.2 Типи, види і форми власності

    Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

    Приватна  власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності  та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

    Розрізняють трудовий і не трудовий види приватної  власності.

    Трудова приватна власність – приватна власність, яка формується за рахунок власної  праці і для власних потреб. Джерело – переважно фізична  праця. За формою – дрібнотоварна. Приклад: продукти городництва, фермерства.

    Нетрудова приватна власність -  формується у  результаті привласнення продуктів  як своєї праці, так і чужої. Це тип власності, що виражає привласнення матеріальних і нематеріальних благ різними суб’єктами права власності без відповідних витрат праці на їх створення. Значний вплив на існування нетрудової власності має надбудова суспільства. Приклад: власник заводу, на якому працюють тисячі робітників, або власник великих кредитних ресурсів отримує дохід від чужої праці. Причому дохід власника може бути більшим за сумарний дохід усіх працюючих.

    Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально трудової, сімейної, індивідуальної з використанням  найманої праці, партнерської і корпоративної  форм власності.

    Приватна  власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже й суспільного  багатства, надає йому економічну свободу  вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує  реальну майнову відповідальність тощо.

    Індивідуально – трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій  діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

    Якщо  в господарстві використовується праця  членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

    Індивідуальний  приватний власник може використовувати  в господарстві й працю найманого  робітника (постійно чи на сезонних роботах).

    Партнерська власність є об’єднанням капіталів  або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

    Корпоративна (акціонерна) власність – це капітал, утворений завдяки випуску і  продажу акцій. Об’єктом власності  акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

    Особливість корпоративної власності полягає  в тому, що вона поєднує риси приватної  і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

    Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться  один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального  привласнення стає розподіл доходу, а  мірою його розподілу – праця.

    Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

    Державна  власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

    Державна  власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

    Загальнодержавна  власність – це спільна власність  усіх громадян країни, яка не поділяється  на частки і не персоніфікується між  окремими учасниками економічного процесу.

    Власність необхідна державі для виконання  економічних, соціальних і оборонних  функцій. Об’єктами державної власності  є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок дороги, навчальні  заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука,оборонні та космічні об’єкти тощо.

    Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні  регіональних державних органів. [8. с.78-82]

    Колективна  власність – це привласнення об’єктів власності колективом фізичних або  юридичних осіб. [9.с.240]

    Колективна власність поділяється на такі форми суспільної власності: власність колективу підприємства, кооперативна Власність громадських організацій,власність релігійних і культурних організацій.

    Кооперативна  власність – це об’єднана власність  членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу  формується в результаті об’єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

    Власність трудового колективу – спільна  власність, передана державою чи іншим  суб’єктом у розпорядження колективу  підприємства (на умовах викупу чи оренди ), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела  викупу. Якщо підприємство викуплене  за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність  колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих  доходів його працівників, то утворюється  пайова власність.

    Власність громадських і релігійних об’єднань  створюється за рахунок власних  коштів, пожертвувань громадян чи організацій  або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є  партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

    Змішана власність поєднує різні форми  власності – приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в  тому числі й власність іноземних  суб’єктів. [8. с.82-84]  

    3. Права власності. Суб’єкти й об’єкти власності.

Основою ринкової економіки є розвиток різних форм приватної власності. Вона реалізується через низку взаємопов’язаних прав:

1. право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами);
2. право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе);
3. право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);
4. право на дохід (право мати результати від використання благ);
5. право суверена (право на відчуженість, споживання, зміну блага);
6. право на безпеку (право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища);
7. право на передачу благ у спадщину;

      8)право на безстроковість володіння благом;

  9)заборона на користування засобом, що завдає шкоди зовнішньому      середовищу;

    10)право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість        стягнення блага на сплату боргу;

    11)право на залишковий характер, тобто право на провадження процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

    Уся ця сукупність прав породжена і розвивалася  інститутом приватної власності. Комбінації перелічених прав з урахуванням  того, що ними володіють різні фізичні  та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності  видів приватного типу власності.

Поняття власності знаходить свій прояв  в її об’єктах і суб’єктах.

    Об’єкти власності можуть бути закріплені на все життя і навіть століття. При  цьому залишають життя одні власники і народжуються інші, удосконалюються  об’єкти власності, що існують, і  виникають нові.

    Власність це не річ, а відносини з приводу  привласнення речей (засобів і результатів  виробництва).

    Об’єктами власності є предмети природи, різні  майнові комплекси, тобто все  те, чим володіє суб’єкт власності.

    Найважливішими  з них є земля, природні багатства, будинки і споруди соціально  культурного призначення, включаючи  житловий фонд, основні виробничі  фонди (верстати, устаткування , заводські  корпуси), матеріально – майнові  цінності, які використовуються у  виробничій сфері (матеріали,  сировина, енергія), так і в побуті (гроші, валюта, цінні папери, дорогоцінності), об’єкти інтелектуальної власності (відкриття, винаходи), робоча сила як об’єкт особистої власності тощо.

    Об’єкти власності розділені між суб’єктами власності.

    Суб’єкти  власності, або власники – це люди чи група людей, які володіють, розпоряджаються, користуються і привласнюють об’єкти  власності тощо.

    Немає власності без власника, без суб’єкта права власності. Власником може бути людина, сім’я, соціальна група (партія, профспілка, суспільство тощо.), трудовий колектив, населення території, певного району, народ країни, органи влади. [10. с.53]   
 
 
 
 
 

    4.Тенденції  розвитку відносин власності  в Україні й у світі

    Роздержавлення — це сукупність заходів з перетворення державної власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці. Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв’язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися по таких напрямах: 1) роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учасником привласнення, демонополізація; 2) створення різноманітних форм господарювання, надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в рамках закону; 3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації і т. д.), між якими головну роль відіграють горизонтальні зв’язки.