Контрольна робота по «Основи економічної теорії»

2. Структура власності

2.1 Еволюція форм  власності

    Відображаючи  найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її вияву в історичній перспективі  постійно змінюються й вдосконалюються  відповідно до змін, що відбуваються в  продуктивних силах суспільства.

    Історично першим типом власності, з якого  почався розвиток людського суспільства  і який протягом тисячоліть панував  у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім  общинної ( сільська й міська колективна) власності. Низький рівень розвитку продуктивних  сил зумовлював той  факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність  знарядь праці унеможливлювала  виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло  вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, удосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид – державну власність. [6. с.43]

    Усі інші різновиди — це похідні від них і можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність виступає як індивідуальна, сімейна і своєрідна колективна. Колективна власність може існувати як групова власність господарських об’єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), власність громадських організацій та об’єднань (власність профспілок, політичних партій, інших громадських об’єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах: загальнодержавна (республіканська) і комунальна (власність адміністративно-територіальної одиниці).

  Науково-технічна революція змінює характер виробництва, а саме: зростає його науко місткість, тоді як професійний (фаховий) рівень працівника, його інтелект стають чільним ресурсом економічного зростання. Це зумовлює появу і розвиток інтелектуальної власності за її видами: приватною (розпорядження патентом чи ліцензією); державною (розпорядження сумою знань та ідей); проміжною (інноваційна науково-технічна інформація).

  Форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.

  Нерідко висловлюють сентенцію, що основою  ринкових відносин може бути лише приватна власність, під якою розуміють власність окремих осіб або індивідуальну приватну власність. Світовий досвід свідчить, що розвинута ринкова економіка, цивілізований ринок спираються на поліморфізм власності. Сучасний ринок не байдужий до того, чи самостійні економічні (ринкові) суб’єкти і наскільки вони вільні у своїй господарській діяльності.

  Базою застосування державної форми власності є ті сфери економіки, в яких об’єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, а орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціонування у суспільних інтересах. Сюди належать види діяльності, що виникли в процесі розвитку суспільних продуктивних сил і можуть функціонувати тільки як загальні (єдине ціле), завдяки чому об’єктивно створюється (формується) державна форма управління ними та їх матеріальна основа (засоби інформації, соціальна і виробнича структури, екологічний захист, фундаментальна наука і наукомістке виробництво, наприклад високих технологій для авіакосмічної техніки, і т. д.). Державна форма власності виникає і у разі необхідності державної допомоги для санації недержавних підприємств, що зазнають банкрутство. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх санації за допомогою державних коштів і наступної реприватизації.

  У сучасному світі немає жодної країни, де б держава не займалася активно господарською діяльністю. У країнах з розвинутою ринковою економікою за допомогою податків державою централізується і перерозподіляється від 1/3 (США, Японія) до понад 50 % (Швеція) валового національного продукту. У західних країнах частка держави в основних фондах становить від 7 до 30 % і більше.

  У соціалістичній Україні, як і в цілому по СРСР, донедавна в економічній  практиці переважало прагнення до «єдиної  фабрики», укрупнення виробництва на основі розвитку державної власності. Остання проголошувалась головною і загальнонародною, що сьогодні правомірно заперечують більшість економістів. Загальнонародна власність, по суті, не відбулася, оскільки для неї не склалося об’єктивних умов. Вона не тільки не відповідала до індустріальному етапу розвитку, але як єдина і всеохоплююча не була адекватною потребам сучасного етапу НТР. Звідси — неминуча деформація загальнонародної власності, її переродження в умовах адміністративно-командної системи.

    Світова практика показує, що державна власність  може бути ефективною, оскільки має  визначені переваги порівняно з  іншими формами власності, що пояснюються її функціями: спроможністю здійснювати макрорегулювання, формуванням стратегії економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізацією структури національної економіки за критерієм досягнення найвищої ефективності, орієнтованої врешті-решт на людину.

    Історично термін «приватна власність» виник, щоб відмежувати державне (казенне) майно від усіх інших видів майна. Тому вважалося, що все недержавне є приватним. Сьогодні, при величезній розмаїтості форм власності, «неказенною» є власність не тільки окремих громадян, але й кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії і практиці закріпилося уявлення, відповідно до якого під приватною власністю розуміється «всяка недержавна форма власності». У такому трактуванні є своя логіка. Держава виступає як представник усього суспільства, а інші суб’єкти власності уособлюють лише його частину. Тому їх правомірно вважати володарями приватної власності. Багато хто сьогодні гадає, що приватна власність — це безроздільна, нічим не обмежена (крім волі свого хазяїна) власність. У дійсності приватний власник має повне право робити над об’єктом своєї власності всі операції, що вважає за потрібне, аби ці операції не втручалися в сферу приватної власності інших осіб. У цивілізованому суспільстві вироблені певні правила поведінки власників. До приватної власності можна віднести:

1. домашні господарства як економічні одиниці, що здійснюють виробництво продукції і надають послуги для власних потреб;
2. легальні приватні підприємства, що діють відповідно до законодавства. Сюди належать підприємства будь-якого розміру — від індивідуального кустарного виробництва до великих підприємств;
3. нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;
4. будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень — від здачі в оренду квартири до грошових лихварницьких операцій — між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони.

  Друга умова розвитку приватного сектора  потребує юридичних гарантій щодо виконання умов договорів, укладених між фізичними особами.

  Третя умова — абсолютне нормативне забезпечення приватної власності. Гарантії її недоторканості повинні передбачатися законами, програмами партій і заявами головних державних діячів.

  Четверта  умова потребує, щоб кредитна політика в країні стимулювала приватні капіталовкладення.

  Для подальшого розвитку приватного сектора  дуже важливо сформувати у суспільстві  повагу до приватного сектора. Це —  п’ята умова. За ринкової економіки, якщо покупцю потрібен товар, запропонований продавцем, і перший готовий заплатити  затребувану ціну, діяльність підприємця, торговця як продавця має розглядатися як суспільно корисна.

  В Україні на сьогоднішній день вже  сформувалася певна верства людей, спроможних стати приватними підприємцями.

  По-перше, це частина бюрократії, що має владу і успішно краде гроші у держави.

  По-друге, це «тіньовики», мафія, що володіє мільярдами.

  По-третє, це кваліфіковані працівники, яких не задовольняють ні оплата, ні умови найманої праці. В усіх країнах ядро процвітаючих приватних підприємців складають працьовиті, енергійні люди, що бажають підвищити свій соціальний статус. Ринок робить природний відбір, і з дрібних і середніх власників виходять майбутні фундатори крупних підприємств.

  Приватна  власність у ході функціонування набуває окремих рис суспільного  характеру. Це проявляється у виплаті  обов’язкових внесків для соціального страхування, податків у державний і місцевий бюджети, ренти тощо. Крім того, приватні власники несуть таку саму економічну і правову відповідальність,  
задовольняють визначені потреби, як і державні, а також колективні підприємства.

  Руйнація  і повна дискримінація приватної  власності в нашій економіці  в недавньому минулому призвела до того, що були не тільки усунуті негативні  сторони приватного підприємництва, але й втрачені його сильні мотиваційні аспекти.

  У сучасному цивілізованому суспільстві  змінився стан самої приватної власності. Багато економістів визнають, що вона виступає тепер не тільки в індивідуальній (трудовій і нетрудовій), але й в інших формах — колективній, груповій, акціонерній.

  Колективна  власність в Україні була подана насамперед кооперативною власністю колгоспів, споживчих та інших форм кооперації, а з початку 90-х років також акціонерною власністю і власністю спільних, змішаних підприємств.

  Кооперативна  форма власності поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діють близько 1 млн. кооперативних організацій понад 120 видів і різновидів, які об’єднують понад 600 млн. осіб. Перші кооперативи з переробки і збуту сільськогосподарської продукції виникли в Данії і Швеції у 1880—1885 рр., з придбання добрив і сільськогосподарських знарядь — у Голландії і Франції. Через 100 років у 12 країнах на частку кооперативів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Сьогодні в Японії вони реалізують понад 90 % товарної продукції аграрного сектора; у Голландії – 60%—65%; у Німеччині, Франції, Іспанії - 50% —52%; у США, Великобританії, Італії, Бельгії — 30 %. Створено світову організацію «Міжнародний кооперативний альянс», що об’єднує сьогодні 370 млн. кооператорів світу.

  Споконвічними принципами кооперативної власності, визначеними історично і логічно, є:

  1) пайова основа формування фондів і коштів кооперативних підприємств;

  2) участь членів кооперативу в його діяльності своєю працею. Це стосується всіх видів кооперації;

  3) право вступу до кооперативу і виходу з нього з поверненням належного майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, але яка втрачає ознаки індивідуальності, що проявляється в зв’язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Різновидом колективної форми власності є акціонерна власність.

  Отже, жодна з форм власності не може бути ідеальною та універсальною. Кожна з них має свої сфери найефективнішого застосування. Державна власність функціонує успішно у галузях з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Акціонерна і кооперативна форми власності доцільні у випадках, коли необхідна концентрація коштів. Приватна власність використовується там, де не потрібно значного акумулювання коштів, а необхідні гроші для ведення господарської діяльності можуть нагромаджуватися індивідуально.

  Економічні  системи відрізняються одна від  одної різноманітним ступенем і формами власності на засоби виробництва. Сформована класична точка зору з цього приводу така. По-перше, для визначення відмінності однієї економічної системи від іншої необхідно проаналізувати форму власності на засоби виробництва, що лежить в основі цієї системи. Інша точка зору зводиться до того, що індустріально розвинуті країни в основному різняться за двома ознаками:

  1) за формою власності на засоби виробництва;

  2) за способами, за допомогою яких координується та управляється економічна діяльність.

  Отже, очевидно, що перша точка зору відрізняється  від другої досить умовно.

  У той же час приватна власність  не завжди породжує систему «чистого»  капіталізму, а суспільна власність  з її централізованим плануванням  — командну. Економічна система  гітлерівської Німеччини називалася авторитарним капіталізмом, оскільки її економіка перебувала під найжорстокішим контролем. Нею централізовано управляли, хоча практично стопроцентно збереглася приватна власність.

  В Югославії, навпаки, існувала економічна система, заснована на суспільній власності, що набула двох форм — державної  і колективної (підприємства перебували у власності колективів працівників, профспілкових організацій). Проте між підприємствами йшла конкуренція, мала місце свобода підприємництва, тобто в цілому економіка країни була занурена в ринкове середовище, а сам югославський соціалізм дістав назву ринкового.