Форми територіальної організації продуктивних сил

     – комплексність – у широкому розумінні – як взаємопов’язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

     – керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

     Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничі  комплекси.

     Основи  економічного районування України, – а спочатку це було фізико-географічне районування, – створювалися досить давно.

     Найліпшим географічним описом вважався твір Яна  Длуґоша «Хорографія Польського Королівства». На зламі XV й XVI ст. космографія  вже викладалася у Краківській  Академії, серед слухачів якої був  чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, – йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.

     З кінця XVI й до половини XVII ст. з’явилося  ціле ґроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв.

     Серед засновників районування був  І. Кирилов (1689–1737), укладач першого  атласу Росії. У праці «Квітучий  стан Всеросійської держави» він  дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686–1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711–1765) запровадив у Росії термін «економічна географія». Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв’язку з природним середовищем. К. Герман (1764–1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги – західні й східні, – Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.

     1842 року з’явилася «Економічна карта»  для спеціального районування  промисловості Росії. Територія  поділялася на шість «країв»,  що їхні контури наближалися  до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід), 2) промисловість взагалі (Підмосков’я), 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви), 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).

     П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що «для районування не можна користуватися  адміністративним поділом, бо більшість  губерній неоднорідна, а повітова одиниця  занадто дрібна». На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.

     У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв’язку  з планом «ГОЕЛРО». Формування й  розвиток економічний районів стали  тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади – економічна та енергетична, а зв’язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.

     Економічний принцип полягав у тому, що у  вигляді району виокремлювалася  своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду «економічної цілісності», що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

     Отож, економічний район розглядається  як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

     Ще  за часів роботи над мережею економічних  районів було описано два різновиди  процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

     Після здобуття Україною незалежності, її поділ  на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться ділення України на п’ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій – 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів.

     Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.

     Німеччина. Адміністративний поділ визначає землі, в основі економічного районування  країни – 8 районів. Іноді до складу економічного району входить одна адміністративна  одиниця (Південно-Східний район  – це територія Баварії), частіше до складу району входить кілька земель.

     1. Рейнсько-Вестфальський. Головне  місто –Кельн.

     2. Північний район (спеціалізація:  кораблебудування, рибальство, автомобілебудування,  сільське господарство). Головне  місто – Гамбург. 

     3. Південно-Західний район (спеціалізація: машинобудування, автомобілебудування, точна оптика, легка й харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто – Франкфурт.

     4. Південно-Східний район – Баварія  (спеціалізація: транспортне машинобудування,  електротехніка, харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто – Мюнхен.

     Після приєднання НДР до ФРН у складі Німеччини з’явилися Східні землі, що нараховують 4 економічних райони:

     5. Північний район (спеціалізація:  кораблебудування, хімічна промисловість,  м’ясо-молочне тваринництво, вирощування картоплі). Головне місто – Росток.

     6. Центрально-Приодерський район (спеціалізація:  нафтопереробка, металургія, електротехніка, електроніка й приладобудування; у сільському господарстві –  свинарство, вирощування жита й  картоплі). Головне місто – Берлін.

     7. Центрально-Приельбський район (спеціалізація:  видобуток вугілля, електроенергетика,  хімічна промисловість, важке  машинобудування, у сільському  господарстві – вирощування пшениці,  цукрового буряка, м’ясо-молочне  тваринництво). Головне місто – Лейпциґ.

     8. Південний район (спеціалізація:  машинобудування, текстильна промисловість,  деревообробна й целюлозно-паперова  промисловість, точна механіка  й оптика; у сільському господарстві  – племінне тваринництво, свинарство, вирощування великої рогатої худоби. Головне місто – Хемніц.

     Франція складається з 96 департаментів та низки округів. Є 7 великих економічних  районів (Паризький, Північний, Східний, Ліонський, Західний, Південно-Західний, Середземноморський). Вони, у свою чергу, поділяються на 22 економіко-планувальних райони (наприклад, Лотарингія, Бургундія, Бретань тощо).

     США адміністративно поділяються на 50 штатів і федеральний округ  Колумбію. Є такі економічні райони: Захід, Середній Захід, Північний Схід, Північ і Південь; кожний з них має ще й дрібніший поділ.

     Японія  адміністративно поділяється на 47 префектур (включно з трьома міськими – Токіо, Осака, Кіото). Хоккайдо має 14 областей. Разом налічується 10 економічних  районів: Південно-Західні райони, Центральна Японія, Північна Японія тощо.

     Бразилія  адміністративно складається з 23 штатів, 3 територій та 1 федерального округу. Є 5 економічних районів: Південно-Східний (промисловий), Південний (аграрний), Північно-Східний (плантаційного господарства), Центральнозахідний (м’ясного тваринництва), Північний (Амазонія – рибальства й збирання каучуку, лісової промисловості).  
 
 
 
 
 
 
 
 

     СПИСОК  РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Розміщення продуктивних сил: Посібник / Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Євтушенко Г.І. - К., 2000 - 264 с.
2. Амбарян О.А. Главные морские порты Украины. – Одесса: Маяк, 1993. – 165 с.
3. Анализ и прогнозирование развития экономики региона /Н.Д. Прокопенко, Ф.Е. Поклонский; Отв. ред. Н.Г. Чумаченко. – К.: Наук. думка, 1991. – 226 с.
4. Балабанов И.Т. Новые формы организации предприятий. – Л.: Лениздат, 1991. – 126 с.
5. Борщевський П.П., Чернюк А.Г., Шмаглій О.Б. Підвищення ефективності розвитку і розміщення харчової промисловості. – К.: Наук. думка, 1994. – 160 с.