Форми територіальної організації продуктивних сил

     2. ПОНЯТТЯ ПРО ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ  ПРАЦІ. ВПЛИВ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО  ПОДІЛУ ПРАЦІ НА СТРУКТУРУ  ГОСПОДАРСТВА 

     Територіальний  поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжреґіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

     Власне, в основі ТПП лежать природні умови  й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

     У межах однієї країни, виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

     Природні  умови є об’єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:

     1. Генеральний – між країнами  й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним  районом Росії та Японією –  за експортом до останньої  деревини й кам’яного вугілля.  Між Західно-Сибірським економічним районом Росії та Україною – за експортом нафти й газу.

     2. Внутрішньорайонний – між промисловими  вузлами й містами. Часто-густо  в одному з них розташовується  головне підприємство, а в іншому  – його філії. Або з одного  центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

     3. Довкола економічного центру (міста,  комбінату). Приклади можуть бути  ті самі, що й у попередньому  ТПП. Крім того, тут доречно  згадати про приміське сільське  господарство й поставки його  продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.

     4. Постадійний, за якого стадії  виробничого процесу територіально  роз’єднані (ловіння риби – переробка – консервування, копчення, соління).

     5. Фазовий – одна й та сама  продукція (наприклад, фрукти) надходить  до центрів з різних місць  протягом року.

     6. Епізодичний – райони або країни  обмінюються якимись товарами  не постійно.

     За  науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

     Задля оцінки ефективності спеціалізації  конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники  тощо.

     Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів.

      , (1)

     де  С – загальний рівень спеціалізації  району (реґіону); Р – сукупний суспільний продукт, створений у районі, у  вартісному вираженні; РВ – частина  сукупного суспільного продукту району (реґіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).

     Галузі  спеціалізації обраховують за допомогою  коефіцієнта локалізації, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва  продукції району (реґіону) на душу населення.

     Середньогалузевий відсоток обчислюється за формулою

     Kd = ,

     де n – число галузей у регіоні. Їх може бути будь-скільки : 2-10-15, кожна  з них виробляє певний відсоток валової  продукції (ВП) та утримує певну кількість  робітників (КР). Наприклад, коли галузей 15, то Р = 100% : 15 = 6,67%. Таким чином, до галузей спеціалізації даного регіону належать ті, у яких частка (di) вище середньогалузевого ( тобто 6,67%).

     di > Р 

     Коефіціент  душового виробництва (Kd) обчислюється за формулою:

     Kd = ,

     Де  Гр – показник галузі регіону ( валова продукція, кількість робітників, вартість основних фондів); Гк – показник галузі країни; Нр – населення регіону; Нк – населення країни. Ліва частка співвідношення характеризує розвиток галузі в регіоні по відношенню до країни; права – частку населення регіону – до всього населення країни. Коли Кd=1, ці частки однакові, що свідчить про рівномірний, пропорційний населенню розподіл даної галузі у регіоні.

     Якщо Kd >1, то означена галузь сконцентрована у регіоні більше, ніж у середньому по країні. Чим більше значення Кd, тим вищий рівень концентрації галузі на території.

     Коефіцієнт  локалізації (Кл):

     Кл = ,

     Де  Гр- показники галузі регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Гк –аналогічні показники  для країни; Пр – загальний показник промисловості регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Пк – аналогічний показник для промисловості країни.

     Ліва  частина співвідношення показує  частку галузі у промисловому виробництві  регіону, права – частку цієї ж  галузі у промисловості країни.

     Кл =1, коли обидві частини рівні, тобто коли частка галузі у промисловості регіону та країни однакові. Це означає рівномірну концентрацію галузі у регіоні ( наприклад, харчова промисловість).

     Якщо  Кл >1, то мова йде про вищу, ніж  середнє значення, концентрацію промисловості на території ( наприклад, чорна металургія в Донецько – Придніпровському регіоні). І така концентрація тим більша, чим більше значення Кл.

     Коефіцієнт  міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше  визначити його місце в товарообміні:

      , (4)

     де  Ввив.р – вартість продукції даної  галузі району (реґіону), що вивозиться за його межі; Ввир.р – загальна вартість продукції, що виробляється у районі (реґіоні).

     Для галузей спеціалізації Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).

     3. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

     З удосконаленням територіальної організації  продуктивних сил, збільшенням масштабів  виробництва і концентрації його на території зростає кількість  великих міжгалузевих і міжреґіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.

     Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з  реалізацією довготермінових цільових реґіональних проблем.

     М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.

     Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався  на лише як ланка у народногосподарському  ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв’язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.

     Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п’ять таких типів:

     1. ТВК переробної промисловості  з переважанням машинобудівного  та текстильно-промислового ЕПЦ.  Такі комплекси властиві високорозвинутим  реґіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.

     2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський – у Росії).

     3. ТВК енергетичної промисловості  з провідними паливно-енергопромисловими  ЕПЦ. Основою їхнього формування  є великі поклади твердого  палива (бурого й кам’яного вугілля,  сланців) з перевагою відкритого  способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький – у США, Донецький – в Україні).

     4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше  вони використовують продукцію  трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі – Прикарпатський, за рубежем – Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).

     5. ТВК промисловості, що переробляє  біологічну сировину. Тут маємо  індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий  та рибопромисловий ЕПЦ. 

     Останній  ЕПЦ увіходить до складу такої  форми територіальної організації  ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).

     Територіально-виробничий комплекс – об’єднання за певною народно-господарською  функцією підприємств, які мають  настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.

     Економічна  сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.

     Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості.

     ТВК – сполучення підприємств, для якого  територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

     – тривалості взаємозв’язків і ритмічності  виробничого процесу;

     – скорочення транспортних витрат;

     – раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для  маневрування ними;

     – створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

     На  думку В. Рудашевського, є три  типи ТВК залежно від набору функцій:

     1. Монопродуктові, що орієнтуються  на випуск одного основного  кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість – перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).

     2. Субпродуктові, у яких випуск  головної продукції супроводжується  виробництвом супутньої (наприклад,  Оренбурзький, Середньообський у  Росії).

     3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу  комплексного освоєння території  та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).