Форми територіальної організації продуктивних сил

     Поява ТВК зумовлена або комплексною  переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.

     Необхідність  створення програмно-цільових ТВК  постає тоді, коли:

     а) у стислі терміни треба розв’язати велику реґіональну проблему, задля  чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;

     б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів  багатьох територіальних і галузевих  органів керування.

     Програмно-цільовими  є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування

     Портово-промисловий  комплекс (ППК) – це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор’я, взаємопов’язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об’єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв’язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв’язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

     ППК утворюються у контактній зоні «суходіл-море»  й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії 

     Основні типи ППК:

     – океанічний, зорієнтований переважно  на природно-ресурсний потенціал  Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марґанцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв’язки;

     – морський (прибережний), пов’язаний з  освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);

     – приморський, зорієнтований переважно  на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це – освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі  Канади, Аляски США).

     В світі існує багато портово-промислових  комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У  розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні  зв’язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.

     Найбільшим  у світі є ППК на базі Європорту  у Роттердамі, що має вантажооборот  близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його хінтерланд поширюється  не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн–Майн–Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.

     У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.

     В Японії найбільший ППК сформований  на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка  генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).

     Нью-Йоркський  ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сирої  нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.

     Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот  якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей  морський порт кожні 10 хвилин приймає  вантажне, вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.

     На  атлантичному узбережжі Аргентини  ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.

     Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів – створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння реґіональному промисловому розвитку.

     Науково-технологічна зона – це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.

     Такі  зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від  великого наукового чи культурного  центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.

     Перша така зона була створена в США неподалік  від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону – кремнію (Si) і отримала назву «Сіліконова долина». Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Айленд та інші.

     Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.

     Такий парк заповнюється великою кількістю  сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості  конкретного реґіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні.

     В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений  науково-технологічний парк «Шоссе–128»  з виробництва міні-комп’ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші.

     В Європі вони створені у Великій Британії – навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп’ютерні  технології; в Единбурзі; в «коридорі  М-4» між Лондоном та Брістолем.

     У Франції таких парків налічують  понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс  під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного  попиту. Є ще «Дорога високої технології», «Техноузбережжя» та інші.

     В ФРН технопарки з’явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший – «Ізар Веллі» на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять  понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.

     В Італії найбільшим технопарком є «Новус Ортус» на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.

     Країни  НІС також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного  виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп’ютерів тощо. поріч із столицею Тайваню – Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп’ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в країнах НІС нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.

     Технополіс  – центр впровадження досягнень  науки і техніки. Це, як правило. нове місто, в якому запроваджуються  у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

     В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції – м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.

     На  відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов’язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.

     Такі  технополіси вже є у США  та країнах ЄС. У США у 80-х роках  було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму «технополіс». Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.

     Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних  зон дасть можливість:

     – максимально зблизити науку та виробництво  і, таким чином, значно підвищити  ефективність використання досягнень  НТП;

     – сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;

     – рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;

     – розвивати у технополісах безвідходні  виробництва, розробляти та впроваджувати  досконаліші методи очищення, застосовувати  екологічно чисті матеріали й  джерела енергії.

     «Мозковий центр» технополісу не лише сприятиме  створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію  у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних  та організаційно-економічних консультацій («ноу-хау»).

     У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса – Миколаїв – Херсон, Львів – Івано-Франковськ – Чернівці.

     Однією  з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони.  
 
 
 
 

     4. ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ 

     Економічний район – це територіально цілісна  частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

     – спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);