Порівняння економічних систем Франції та Білорусії

 Диверсифікація зовнішньоекономічних  зв’язків з країнами Західної  Європи, перш за все з Німеччиною, що призвело до додаткового ефекту розвитку, викликаного зниженням трансакційних витрат французьких фірм в межах Європейського Союзу, що призвело до необхідності координації зовнішньоторговельної політики у відповідності з існуючими в ЄС правилами. Франція домоглася визнання за колоніями, які збереглися після ІІ Світової війни статусу її заморських територій; на них також розповсюдилася дія структурних фондів Європейського Союзу.

 Проведення гнучкої соціальної  політики, яка ставила за мету зростання споживання, покращення демографічної ситуації, розширення внутрішнього ринку та формування високого рівня соціального забезпечення.

 Реалізація основних постулатів  політики “дирижизму” основними рисами якого стали: застосування прямих адміністративних методів втручання в економіку через контроль за цінами, емісія цінних паперів, велика кредитна діяльність держави; активна підтримка державного підприємництва, прямі державні інвестиції в галузі бізнесу тощо.

 Напряму з цією політикою  була пов’язана планова модель управління економікою, в основі якої знаходилась концепція “держава – планіфікатор”. Проте теорія і практика індикативного планування суттєво відрізняється від тих методів, що були використані в колишньому Радянському Союзі, а відтак досвід Франції щодо індикативного планування багато у чому заслуговує на докладне вивчення.

 Одразу після Другої світової  війни, у 1946 році генералом  де Голлем була започаткована  Рада з планування і створений  Генеральний комісаріат плану,  на які було покладено завдання щодо розробки та впровадження загальнонаціональних планів. Функції цих органів не один раз змінювалися, так само як цілі та тривалість дії планів соціально-економічного розвитку. Проте унікальність трансформації планово-індикативної моделі країни є неповторною серед країн-лідерів перш за все через її системний характер, особливо високу роль держави та розвинуту соціальну сферу. Ці особливості значною мірою відбиває етапність реалізації основних напрямків національних планів.

 З поч. 80-х років збільшилися темпи структурної перебудови економіки перш за все за рахунок укріплення позицій французьких компаній на світовому ринку, розвитку новітніх технологій та інвестування, проте амбітний восьмий план (1981-1984 рр.) не був реалізований і з часом замінений на проміжний. В його.

 Десятий (1989-1993 рр.), одинадцятий  (1993-1997 рр.) та дванадцятий (1998-2001 рр.) національні плани розвитку, були  зорієнтовані на долання найбільш  болючих для країн проблем:  лібералізацію економіки, надання  допомоги мігрантам та бідним верствам населення, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Ці плани координувалися з існуючими в Європейському Союзі механізмами та інструментами стимулювання, приміром Agenda-2000 (Порядок Денний-2000), які чітко встановлювали принцип компліментарності щодо надання системної допомоги з боку структурних фондів ЄС.

 Основні особливості індикативного  планування та його специфіку  в цій державі досить чітко  визначив чиновник Комісаріату  планування Б.Казе: “Французький  план ніколи не опускається до рівня підприємства”, а відомий економіст П.Боше чітко зазначив: “Французьке індикативне програмування – це гнучке планування, котре не передбачає встановлення громадської власності на засоби виробництва. Більше того, в рамках загальної перспективи зростання воно торкається лише деяких з цілей, які підпорядковані ринковим механізмам. Ці цілі встановлюються в межах цілої галузі, в середині якої фірми та підприємці користуються широкою свободою”.

 Виходячи з вище сказаного,  можна зробити висновок про те, що специфіка існування французької моделі індикативного планування (прогнозування) зумовлювалася передусім існуванням таких характерних рис:

1. Формуванням основного інституціонного  закладу – Комісаріату планування, який включав не тільки чиновників різного рангу, а й представників великих фірм та компаній, профспілок, університетських професорів, експертів, представників споживачів тощо, які були об’єднані у два види комісій: вертикальні та горизонтальні. Перші з них відповідали за провідні сектори французької економіки (промислове виробництво, транспорт, сільське господарство, сфера послуг). Горизонтальні комісії, як правило, спеціалізувалися на міжгалузевих проблемах, пов’язаних з особливостями фінансування економіки, наукових дослідженнях, регіонального розвитку тощо.

2. Основними інструментами впливу  на макроекономічну ситуацію  були: регулювання сукупного попиту  та сукупної пропозиції, проведення  політики “дорогих” чи “дешевих”  грошей, надання пільг, дотацій  та субсидій, підтримка державного сектору економіки (тим не менше після 70-х років її питома вага стала зменшуватися через невідповідність конкурентному законодавству).

3. Перерозподіл фінансово-економічних  ресурсів в інтересах розв’язання  загальнонаціональних проблем та  здійснення реформ. Посилення концентрації та централізації капіталу (у 90-ті роки розпочався процес децентралізації, який триває і зараз).

 Успішність здійснення соціальної  політики та модернізація соціальної  інфраструктури стала можливою  лише за умов централізованого планування та фінансування з боку уряду.

 Введення системи контрактів  між центральним урядом та  місцевим, укладання “квазіконтрактів”  між приватним підприємством  та представниками державної  адміністрації призвело до синергізму  в реалізації широкомасштабних проектів, в яких були зацікавлені і державні, і приватні структури.

 Високий рівень оподаткування  дозволяє, з одного боку, акумулювати  фінансові ресурси та більш  справедливо їх розподілити і  перерозподіляти, з другого –  висуває Францію на друге місце  в світі (після скандинавських країн) за кількістю та розмірами податків, що, зрозуміло, відштовхує потенційних інвесторів. Так, приміром, за даними Г.П.Чернікова (2002) тільки соціальні відрахування в країні є вищими за Німеччину та Великобританію на 7%, за Японію на 13%, за США на 15%.

 Імплементація французької  моделі планування та дирижизму  на європейський рівень. Багато  у чому існуюча зараз модель  Європейської Комісії та інших  євроструктур, розробка діючого  в ЄС семирічного плану розвитку, створення структурних фондів та проведення соціальної, регіональної та аграрної політики зумовлені тим, що Франція хоче бачити в європейських наднаціональних системах управління такі форми, які є найбільш зіставними з основними складовими її національної моделі. [9]

Білорусь

У Республіці Білорусь одержала розвиток соціально орієнтована модель економіки, що передбачає високу регулювальну активність держави в соціальній сфері. Ця модель припускає підтримку соціа­льно значимих сфер економіки, вирівнювання доходів, допомогу незаможним громадянам, інвалідам, безробітним та ін.

Білоруська економічна модель заснована  на переході до соціально орієнтованої регульованої ринкової економіки змішаного  типу, що грунтується на різноманітті форм власності. Соціальний захист у  такій економіці в основному спирається на державні фінансові джерела, частково - на корпоративні.

На початковому етапі трансформаційних перетворень економіки спостерігалося різке зниження виробництва валового внутрішнього продукту. Цей аспект, багато в чому взаємозалежний з необхідністю відновлення матеріально-технічної бази виробництва, визначив актуальність активізації інвестиційної політики. В даний час державна економічна політика націлена на створення сприятливого інвестиційного клімату, в тому числі для залучення іноземних інвестицій. їхня частка поки невелика - 5% від усього обсягу інвестицій.

Білорусь досягла дуже високих  і стійких темпів економічного зростання  в порівнянно з іншими країнами СНД, домоглася успіхів у боротьбі з інфляцією, а отже, має всі  можливості для зниження ставки банківського відсотка і застосування інших заходів мотивації ділової активності. Інфляція в Білорусі в 2005 р. була на рекордно низькому рівні за весь період ринкових перетворень, оскільки приріст цін становив усього 8%1. (таблиця 4.1) Інфляційні процеси на сучасному етапі соціально-економічного розвитку країни носять в основному структурний характер, при якому зростання оплати праці приводить до випереджального зростання цін і тарифів на трудомісткі платні споживчі послуги, до адаптації структури економіки до нових умов. У прогнозному періоді очікується закріплення цієї позитивної тенденції з поступовим скороченням зростання цін

 

Таблиця 4.1

 

Стимулювання інноваційного процесу  для національної економіки стає життєво важливим стратегічним завданням через її експортну орієнтацію. Особлива увага останнми роками приділяється розвитку технопарків. Передумовою цьому є наявність розвинутої науково-технічної бази для проведення досліджень і розробок у різних областях теоретичних і прикладних знань. У республіці функціонує близько 300 наукових організацій. Міжнародне визнання одержали розробки білоруських вчених у галузі лазерної і ядерної фізики, ядерної енергетики, порошкової металургії, оптики, програмного забезпечення, біотехнології та ін.

 

Політика стимулювання інновацій  у Республіці Білорусь здійснюється шляхом:

■    фінансування проектів з  фонду фундаментальних досліджень та інноваційних фондів;

■    надання податкових пільг  на прибуток організацій, що направляється  на реконструкцію і технічне переозброєння виробництва;

■    фінансування і субсидування з державного бюджету базових  і стратегічно важливих галузей  і виробництв.

 

Політика стимулювання інновацій  у Бєларусі принесла визначні результати:

■    збільшується число організацій, що виконують дослідження і розробки (у 2005 р. на 18% порівнянно з 1998 р.);

■    частка персоналу, зайнятого  дослідженнями і розробками, в  структурі зайнятого населення  становила 0,7%1;

■     зросла результативність наукових досліджень - за десятилітній період кількість поданих заявок на винаходи зросла на 29%, збільшився відсоток виданих на них патентів - до 71% у 2005 р. Значна увага приділяється активізації державної політики в сфері зайнятості. Рівень офіційно зареєстрованого безробіття в економіці (1,5%) нижчий середнього рівня економічно розвинутих держав, а відповідний показник за даними вибіркового обстеження домашніх господарств (6,5%) незначно перевищує прийнятний рівень. Сучасні статистичні вишукування Національного бюро економічного аналізу США визначають розмір рівня безробіття, що не прискорює інфляцію, (NAIRU) у 5-6 %. [2]

 

5. Грошово-кредитна та банківська система

Франція

 

Найважливішу роль у регулюванні  діяльності кредитних установ держави  відіграють Міністерство економіки  і фінансів Франції та Банк Франції, котрі очолюють кредитну систему.

 До функцій Банку Франції входить:

 випуск банкнот і розмінної  монети;

 збереження валютних резервів  і золотих запасів;

 збереження активів державних  установ і фінансування уряду  шляхом купівлі казначейських  векселів;

 збереження ресурсів кредитних  установ і їх кредитування;

 здійснення грошово-кредитного  регулювання.

Головний офіс Банку Франції, де зосереджені його центральні підрозділи, розташований у Парижі. Оперативна діяльність здійснюється через розгалужену мережу філій (212 установ), до функцій яких належить випуск банкнот в обіг, обслуговування і консультування клієнтури, організація клірингових розрахунків.

 Інструменти грошово-кредитної  політики Банку Франції:

- визначення обліїсової політики;

- регулювання норм обов'язкового резервування;

- здійснення операцій на відкритому ринку;

- встановлення обов'язкових нормативів.

Сучасна грошово-кредитна система  Франції характеризується наявністю  жорсткої системи регулювання і  нагляду за банківською діяльністю, високою часткою державних і напівдержавних кредитних установ, високим різнем розвитку і концентрації банківської справи, різноманітністю форм організації кредитних інститутів і виконуваних ними функцій.У Франції функціонує дворівнева грошово-кредитна система.

 На першому рівні знаходиться центральний емісійний банк — Банк Франції.

 На другому рівні — комерційні  банки і спеціалізовані кредитно-фінансові  установи.

 Особливість організації французької  грошово-кредитної системи полягає  в тому, що у країні в законодавчому порядку відсутній розподіл кредитних інститутів на банківські і небанківські, проте законодавчо закріплена різниця між кредитними установами — які мають право приймати вклади до запитання і терміном до двох років і які такого права не мають.

 До кредитних інститутів, котрі не мають права приймати вклади до запитання, належать установи споживчого кредиту, лізингові, іпотечні компанії, установи житлового кредиту, факторингові компанії та ін. Загальна структура грошово-кредитної системи Франції представлена на мал. 5.1

 

 

Мал. 5.1 Загальна структура грошово-кредитної системи Франції.

 

Згідно із національним законодавством, під дію закону про банки (1984 р). підпадають декілька категорій кредитних  установ. Серед них універсальні банки, банки взаємного кредиту, ощадні й пенсійні каси, каси муніципального кредиту, фінансові компанії, спеціальні кредитні установи.

 До універсальних комерційних  банків Франції належать депозитні  та ділові банки. Депозитні  банки — універсальні комерційні  банківські установи, які здійснюють усі види банківських операцій. Серед депозитних банків переважну більшість становлять державні депозитні банки.

До найбільших депозитних банків належать "Креді Агрікьоль" (Credit Agricole), ""Креді  Леоне*', "'Креді Насьоншгь", "Креді  Ком-мерсьяль де Франс". ""Креді Ендюстріель є Коммерсьяль" та "Со-сьєте Женераль".