Міжнародна підприємницька діяльність

    Важливу роль ТНК відіграють в розвитку економік країн, що розвиваються. При цьому  ТНК розвивають промисловість цих  країн, надають доступ до своїх фінансових ресурсів і технологій, підготовку спеціалістів, а також сприяють просуванню національної продукції країн, що розвивають на зовнішній ринок. Але з іншого боку, ці країни стають сировинним придатком ТНК, сюди вивозиться екологічно шкідливе виробництво, що змушує здійснювати з боку цих держав різноманітні форми контролю за діяльністю ТНК.

    Отже, поділ міжнародних корпорацій на транснаціональні і багатонаціональні  в якійсь мірі умовний, оскільки головне  не в тому, капіталу скількох країн належить головна компанія, а в тому, наскільки глобальною є її діяльність, інвестування та одержання прибутку. В цьому зв'язку слід мати на увазі, що під ТНК прийнято розуміти не будь-яку фірму, що має якийсь підрозділ за кордоном, а лише велику корпорацію, яка робить істотний вплив на міжнародний ринок товарів і факторів їх виробництва. 

    2.3. Вільні економічні  зони

    Вільні  економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою формою міжнародного підприємництва. Вільні економічні зони (ВЕЗ) міцно увійшли у світову господарську практику та діють у різних державах. Зараз у світі, по різним даним, від 400 до 2000 ВЕЗ, але до них не можна віднести ні одну українську, оскільки ті утворення, які в Україні називаються "вільними економічними зонами", не задовольняють міжнародні вимоги, які виставляються до такого роду зонам.

    ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього ХХ століття, а у 70-ті роки вони вже набули значного поширення та сучасного виду. Ще 1 січня 1970 року, одна з перших у світі, Південна Корея прийняла закон про утворення вільної економічної зони. Там зазначалося, що вільна економічна зона є частиною території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території по відношенню до права імпорту і відповідних податків і не підлягають звичайному митному контролю. Товари, ввезені на територію зони, не декларуються, а існуючий порядок лише полегшується, але не скасовується. Цим законом була створена ВЕЗ в прибережних районах Південної Кореї, котра стала одним з лідерів “азіатського дива”, трохи потьмянілого на ґрунті світової фінансової кризи останніх років. Сьогодні термін «вільна економічна зона» широко використовується у всьому світі.

    Зона  є не адміністративно-політичним, а  господарським утворенням, тому її межі і конфігурація визначаються виходячи з економічної доцільності. Розміри можуть складати від декількох квадратних кілометрів до території всієї країни. Якщо межі зони співпадають з адміністративною територією, то керівництво її діяльністю покладається на місцеву владу. Інакше за рахунок засобів підприємств, місцевих і центральних органів управління створюється спеціальна адміністрація.

    У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — передусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвинутих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюються на розташовані поблизу регіони та окремі підприємства, а певні типи та різновиди таких зон починають частково виконувати функції більш розвинутих.

     Основними передумовами створення та ефективного функціонування ВЕЗ в Україні є вигідне географічне розташування нашої держави, розвиненість її зовнішньоекономічних зв’язків, наявність природнокліматичних умов, значних трудових та природних ресурсів, відповідного науково-технічного потенціалу і транспортної інфраструктури. Також потрібно відмітити, що в нашій країні світовий досвід створення вільних економічних зон застосовується лише частково. Якщо в іноземній практиці подібні зони є невеликими територіальними анклавами, майже не пов’язаними з національним ринком, то в Україні вони проектуються скоріше як засіб вирішення не стільки зовнішньоекономічних, скільки внутрішньогосподарських завдань. З 1 січня 2000 року на території України діють такі вільні економічні зони:

    1. На території Волинської області  терміном на 20 років створена  спеціальна економічна зона «Інтерпорт  Ковель» площею 56,77 га.

    2. Спеціальний режим інвестиційної  діяльності створено на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області на 30 років.

    3. На території пріоритетного розвитку  у Волинській області строком  на 30 років.

    4. На території м. Харкова на 30 років.

    5. В Житомирській області на 30 років .

    6. На 30 років на території пріоритетного розвитку Автономної Республіки Крим.

    7. На 30 років створено спеціальну економічну зону «Миколаїв» у м. Миколаєві на території суднобудівних підприємств та наближених до них територій. .

    8. На 25 років створили вільну економічну зону «Порто-франко» на території Карантинного молу Одеського морського торгового порту.

    9. Створено «Курортополіс Трускавець» на 20 років.

    Також на території України діють ВЕЗ «Славутич», СЕЗ «Закарпаття», «Сиваш», СЕЗ у Львівській, Луганській, Донецькій областях[19]. Але в останній  колишній  президент Віктор Ющенко скасував пільги в березні 2005 року. Тепер президент Віктор Янукович пообіцяв донецькому губернатору відновити вільні економічні зони і території пріоритетного розвитку. [17]

    За  оцінками іноземних спеціалістів, сьогодні нараховується близько 3000 вільних  економічних зон, у яких створено майже 3 млн. робочих місць. Вільні економічні зони можна класифікувати наступним чином:

    – вільні економічні зони, які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;

    – вільні економічні зони як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних регіонів;

    – вільні економічні зони, в яких поєднуються характеристики перших двох зон.

    У міжнародній практиці налічується  понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного  функціонального типу. Залежно від  мети, об'єктивних можливостей, місця  країни у світовому господарстві розрізняють різноманітні моделі ВЕЗ:

1. Вільні торговельні зони, що забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.
2. Комплексні зони, які мають широке коло завдань і використовують елементи різних видів зон.
3. Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) режим банківській і страховій справі.
4. Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експортно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподаткування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створення — виробництво експортної продукції.
5. Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного режиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони розміщені, сучасними товарами.
6. Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземного менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси. Приділимо їм більше уваги.

    Технополіс  — це територіальний науково-промисловий  комплекс або конгломерат науково-академічних, навчальних, дослідно-конструкторських закладів, промислових підприємств та ін. з розвинутою та динамічною системою виробничого постачання, комунікацій, об’єктів інфраструктурної мережі, який створюється за чіткою функціональною ознакою з метою розвитку в найсприятливіших умовах високотехнологічного, соціально необхідного, конкурентоспроможного, екологічно чистого виробництва, підготовки висококваліфікованих фахівців. У світі налічується понад 300 технополісів, у тому числі понад 50 - у Франції, 30 – в Німеччині, по 20 – у США та Японії.  У країнах СНД їх найдоцільніше створювати у ВЕЗ.

    Від традиційного способу концентрації виробництва у вигляді регіональних індустріальних центрів технополіси відрізняє обов’язкова висока наукомісткість, а також мала матеріало- та енергоємність виробництва, орієнтованого виключно на нові види технологічно прогресивної продукції. У практичному плані найбільш придатними для створення технополісів є мікрорайони, що утворювались або спеціально створюються навколо високотехнологічних виробництв чи таких навчальних закладів, як університети та технологічні інститути. Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні органи. [1 c. 553-554] 

    Важливою  рисою технополісів є створення  атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил людини, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку технополісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторонами технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; створення єдиної матеріально-технічної бази.

    Завдання  розвитку технологічних парків значно складніше розв’язувати країнам, що розвиваються та перебувають на етапі системної трансформації своїх економік. Таким країнам не під силу здійснити повномасштабні капіталовкладення та забезпечити максимально широку мережу подібних структур, що вимагає найповнішого урахування національних умов.

    Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва.

    Прикладом технополісу в Україні є Харківський інститут монокристалів. Це — один з тих вітчизняних центрів науково-виробничої діяльності, які не тільки перебувають в авангарді світового технологічного прогресу з окремих його напрямів, а й намагаються піднести пов’язане зі своєю науковою діяльністю вітчизняне виробництво (зокрема, виробництво надчистих монокристалів) до такого рівня, який забезпечує високу міжнародну конкурентоспроможність, розширення експорту продукції, що виробляється.[1, c. 565]

    Компанії, які вкладають кошти в будівництво  технополісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політику прискореної амортизації (30% для устаткування протягом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриманням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкладень у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями.  Крім того, надаються пільги режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць.

    Розвиток  технополісів має багато позитивних наслідків. З метою реалізації поставлених цілей створюються нові інститути і фонди для залучення і виховання талановитої молоді, венчурним компаніям надають кредити під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повертаються). Технопарки потенційно можуть відігравати роль своєрідних каталізаторів розвитку економіки на окремих ділянках, передусім на вирішальних напрямах НТП. За допомогою технополісів можливе перетворення відносно відсталих регіонів на більш розвинуті, «розвантаження» надто урбанізованих центрів, мегаполісів, створення нових робочих місць у тих периферійних зонах, де є надлишкова робоча сила. Вони в змозі забезпечити кращий рівень національного виробництва та товарного наповнення ринку. Технопарки є засобом радикального поліпшення кадрової підготовки, створюють якісно нове і технологічно ефективніше середовище соціально-економічного розвитку. Технологічні зони можуть розглядатися як безпосередній інструмент поліпшення умов міжнародної економічної діяльності за всіма її основними напрямами, а також як ключові показники відкритої економіки України[1, c. 563-564].