Міжнародна підприємницька діяльність

      Функції міжнародного підприємництва  перегукуються з функціями національного  підприємництва, але визначаються в більш широкому спектрі дії:

• Санаційна функція – очищення міжнародного ринку від застарілих елементів та форм господарювання;
• Функція раціонального використання ресурсів;
• Мотиваційна – зацікавленість у підвищені ефективності виробництва;
• Інноваційна – генерування нових ідей, пошук нових видів діяльності;
• Соціальна – задоволення потреб споживача, забезпечення зайнятості, міжнародного поділу праці, надходження податків;
• Забезпечення гнучкості світового ринку за рахунок зміни обсягу та якості товарів в залежності від вимог споживачів та економічних процесів у світі.

    Отже, міжнародна підприємницька діяльність вважається науково-технічним, виробничим, торговельним, сервісним та іншим співробітництвом господарських суб’єктів двох або більше країн, що в сучасних умовах пов’язано з міжнародною торгівлею товарами і послугами та міжнародним рухом і використанням факторів виробництва. В ефективному здійсненні зовнішньоекономічної діяльності зацікавлені всі держави світу, оскільки це дає можливість прискорити економічний розвиток країн, що розвиваються та збільшити обсяг збуту товарів та послуг розвинутими країнами. Також з огляду на науково-технічний розвиток, міжнародна підприємницька діяльність дає поштовх для винайдення нових технологій, на основі кооперації зусиль та здобутків декількох країн. В екологічному плані така діяльність сприяє більш раціональному використанню корисних копалин та ефективнішій переробці відходів. Окрім цього, міжнародна підприємницька діяльність впливає на міжнародний поділ праці, створення світових ринків та розвиток міжнародних кредитів. Все це відбувається завдяки підприємствам, корпораціям, товариствам, холдингам, трестам і концернам розташованим по всьому світу. На цьому питанні зупинимось докладніше в наступному пункті. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ 

    У загальному спектрі у світі розрізняють  такі базові види бізнесу: малий, середній та великий.

    Малий бізнес - це підприємницька діяльність, яка є приватною власністю з невеликим числом співробітників і відносно низьким обсягом продажів. Малі підприємства, як правило управляються приватними корпораціями, партнерствами, або індивідуальними підприємцями. Правове значення "малого бізнесу" набувається залежно від країни і галузі, починаючи з менш ніж 15 співробітників ( у Європейському Союзі - від 50 співробітників). Малий бізнес звичний у багатьох країнах. Типовими прикладами є: магазини,(такі як пекарня або делікатеси), перукарні, адвокатські та бухгалтерські контори, ресторани, гостьові будинки, студії фотографії, дрібні виробництва, і онлайн-бізнес, такий як веб-дизайн та програмування та інші. Малий бізнес представляє найчисленніший шар дрібних власників, які внаслідок своєї масовості в значній мірі визначають соціально-економічний і частково політичний рівень розвитку країни. За своїм рівнем життя і соціальним положенням вони являють собою і безпосередніх виробників, і споживачів широкого спектра товарів і послуг одночасно [15, c.14].

    Середній бізнес  - це діяльність заснована на партнерській власності добровільно та офіційно зареєстрованій на базі асоціацій двох і більше осіб. Партнери створюють компанії, товариства та інші організації і стають співвласниками спільної власності.[7]

    Великий бізнес заснований на корпоративній формі власності. Корпорації існують, як незалежні юридичні суб'єкти, з відповідальністю акціонерів за зобов'язання фірми, які обмежуються внесеними грошовими коштами стосовно правових претензій до неї. Корпоративне підприємство, утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

    Взагалі, система видів міжнародних підприємств  дуже різноманітна та розгалужена, тому точно систематизувати їх досить складно, але реально. Отже, міжнародне підприємництво існує у  двох основних формах: спільне підприємництво, вільні економічні зони. Розглянемо спершу спільне підприємництво як найрозповсюдженішу форму.  
 

    2.1. Спільне підприємництво

    З погляду необхідності розв’язання завдань розширення міжнародної співпраці, поглиблення міжнародно-коопераційної взаємодії на рівні підприємницьких структур, загального підвищення ефективності економіки України та її більш повної інтеграції у світогосподарські зв’язки, з різноманітними організаційними формами спільного підприємництва пов’язані перспективи ефективного об’єднання різнонаціональних капітальних та інших ресурсів.

    Спільне підприємництво –– вид діяльності, що ґрунтується на співробітництві з іноземними партнерами (підприємствами, організаціям й, підприємцями) та на спільному розподілі прибутку і ризику від його здійснення. Воно виступає однією і з нових форм господарювання в нашій економіці, а також є різновидом прямого інвестування у випадках, коли вкладені інвестиції дають можливість брати участь в управлінні підприємством та стримувати дохід.

    Конкретний  сенс, який вкладається в термін «спільне підприємництво», може варіюватися залежно від підходів до проблеми, господарських цілей, які ставлять його засновники та учасники. Учасники спільного підприємництва можуть мати різні завдання: виконувати тільки обмежений перелік робіт або формулювати спільні, єдині цілі комерційної діяльності, відігравати активну участь у ньому (відповідаючи за менеджмент та за весь або певний спектр питань функціонування підприємства) або мати відносно пасивну роль (беручи тільки фінансові зобов’язання). Коли кажуть про спільне підприємництво, можуть мати на увазі сукупність зобов’язань (можливо, лімітованих у часі, залежно від терміну реалізації проекту) щодо досягнення погодженої господарської мети або наявність певних виробничих структур, потужностей, матеріальних об’єктів, які функціонують на території певної країни так або майже так, як і її національні господарські структури.

    Мотивація безпосередніх партнерів базується на узгодженні їхніх виробничо-економічних, маркетингових, екологічних та іміджевих інтересів. Мотивація формування і функціонування МСП як форми реалізації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумовлюється:

    1) зниженням питомих інвестиційних  ресурсів і підприємницького  ризику;

    2) розвитком підприємницького потенціалу конкретного суб'єкта господарювання;

    3) реалізацією переваг меншої вартості основних чинників виробництва і насамперед можливістю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту товарів, можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків.

    Найбільш  типовою моделлю спільного підприємництва є узгодження та координація процесу виробництва, відповідно до яких відбувається обмін вузлами та деталями з наступним складанням готової продукції на підприємстві одного або двох партнерів. Подібна модель відносин за своєю внутрішньою логікою передбачає як мінімум розв’язання таких завдань, як взаємна адаптація виробничих програм, систем менеджменту та технологічних процесів, уніфікація стандартів, використання єдиних методик проектування, однакових або подібних вузлів і деталей.

     Виділяють такі види спільного підприємництва:

1. Ліцензування (франчайзинг) - коли фірма (ліцензіар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензант) на зарубіжному ринку, пропонуючи права використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Ця форма спільного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензанта. Відбувається практично те ж, що при звичайній купівлі пакету акцій зарубіжного підприємства. Ліцензант ніколи не стає повним власником товарного знаку, а лише має право його використовувати на період виплати щомісячних внесків. Така діяльність дає можливість ліцензіару швидше вийти на новий ринок, а ліцензіату - використати ліцензію в інтересах власного бізнесу;
2. Підрядне виробництво - коли фірма заключає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який може виготовляти товари, реалізацією яких займається вказана фірма. Цей вид спільного підприємництва передбачає більш тісну залежність між учасниками. Вступаючи у силу такі фактори як дотримання термінів поставок, необхідної якості товару тощо;
3. Управління за контрактом - коли фірма передає зарубіжному партнеру ноу-хау у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію одержаних управлінських послуг;

    4.          Спільне підприємство, яке розглянемо детальніше, оскільки воно виступає як основний вид.

Спільні підприємства (СП) – це підприємства, статутний капітал яких формується шляхом об’єднання майна та капіталу його засновників (серед них можуть бути чужоземні юридичні особи та громадяни). Засновники спільно провадять господарську діяльність, керують виробництвом, розподіляють прибутки та ризики.[енциклопедія] Перш за все, необхідно розглянути, як поняття спільного підприємництва з’явилося в українському законодавстві.

    Спільне підприємство ототожнювалося із підприємством, заснованим на змішаній формі власності, і залежно від того, хто виступав його засновниками можна було виділити такі види спільних підприємств: національні спільні підприємства, створені шляхом об’єднання майна різних власників (держави і громадянина; адміністративно-територіальної одиниці і юридичної особи тощо); спільні підприємства, створені за участю іноземних суб’єктів. Зазначений Закон (із наступними змінами і доповненнями) регулював відносини, пов’язані із створенням і діяльністю підприємств, і після здобуття Україною незалежності.

    Але зміст поняття „спільне підприємство” в законодавстві України зазнавало змін і на сьогодні спільними визначаються лише ті підприємства, які засновані за участю іноземних суб’єктів. Підприємства, які створені на основі поєднання майна, яке є власністю різних українських суб’єктів права власності, належать до категорії підприємств, заснованих на змішаній формі власності. Враховуючи класифікацію, надану Господарським кодексом, спільні підприємства можуть бути віднесені до виду підприємств, заснованих на змішаній формі власності, оскільки вони також створюються шляхом поєднання майна різних форм власності. Однак ці поняття не слід ототожнювати, оскільки спільні підприємства становлять особливу групу таких підприємств – серед їх засновників обов’язково має бути іноземний суб’єкт.

    Законодавство розмежовує спільні підприємства і залежно від розміру участі іноземного капіталу у його статутному фонді. Так, відповідно до статті 116 Господарського кодексу підприємство, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Прямим стовідсотковим інвестуванням визначено вкладання капіталу в створення за кордоном підприємств із повним контролем їх виробничої, фінансової та маркетингової діяльності. Для таких підприємств законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Для спільних підприємств, у статутному фонді яких частка іноземного інвестора становить менше 10 відсотків, таких обмежень не передбачено.[11]

     В Україні СП може бути:

     1) засноване іноземним інвестором  з українськими юридичними чи  фізичними особами;

     2) створене у результаті придбання  іноземним інвестором частки  участі (акції) у діючому підприємстві без іноземної інвестиції;

3) створене у  результаті придбання українськими  юридичними чи фізичними особами  частки у діючих підприємствах  із стовідсотковою іноземною інвестицією. [6, c. 216]

    У світі щорічно реєструються понад 5000 спільних підприємств. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках.

    У міжнародній практиці відомо чотири головні типи СП, які пов’язані з рухом інвестиційного капіталу. Ними є:

• акціонерне товариство - це, як правило, капіталістичні підприємства, засновані на паях. Щоб отримати право на створення такого товариства, його грюндери, тобто засновники (зазвичай, це великі капіталісти), повинні попередньо зібрати відповідну грошову суму. Конкретний розмір цього капіталу, порядок затвердження статуту і вся процедура заснування акціонерних товариств регулюються законодавством кожної країни. Акціонерні компанії поділяються на відкриті і закриті. Акції відкритого товариства можуть переходити від однієї особи (фізичної, юридичної) до іншої без згоди решти акціонерів, тобто вільно продаватися та купуватися всіма бажаючими і котируватись на фондових біржах. Акції закритого товариства переходять від однієї особи до іншої лише за згодою більшості акціонерів, тобто вони не надходять у вільний продаж і не котируються на фондових біржах. Головна особливість акціонерного товариства - вільне обертання його цінних паперів на відкритому ринку цінних паперів. Тому їх часто називають громадськими, хоча за своєю сутністю це приватні підприємства [9, c. 186-188] ;
• товариство з обмеженою відповідальністю - об’єднання осіб, які беруть участь у діяльності фірми, причому відповідальність кожного з учасників за зобов’язаннями цієї фірми обмежується його внеском до статутного фонду підприємства в однаковій для всіх учасників пропорції до суми внеску. Називаючи цей вид товариства "товариством з обмеженою відповідальністю", не мається на увазі обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного фонду (розмір якого має становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства) . Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу;
• командитне товариство - різновид господарської організації у сфері виробництва та торгівлі, учасники якої поділяються на таких, що беруть на себе ризик щодо діяльності підприємства усім своїм майном (як правило, йдеться про одного такого учасника) та командитистів або вкладників, які відповідають за зобов’язаннями тільки внесеним ними капіталом та отримують відповідну частку прибутку. Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть. Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів (учасникам з повною відповідальністю) з управління справами товариства[18, c 146 - 153];
• холдинг – акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних організацій (банків, підприємств) з метою здійснення контролю над їхніми операціями. Підприємства, що входять в холдинг можуть буди формально незалежними. Розрізняють чистий та змішаний холдинги. Чистий холдинг – це компанія, в функції якої входить тільки контроль. Змішаний холдинг – компанія крім контролю може займатися різними видами внутрішньо фірмової діяльності, наприклад поставками, продажами. Холдинги утворюються для певної мети. Це, як правило, завоювання нових секторів ринку та зниження витрат. Обидва ці фактори підвищують вартість компанії, її капіталізацію і для досягнення цієї мети необхідна ефективна робота всієї системи, а не тільки компанії, що управляє. Холдингові компанії можуть створюватися, наприклад, за допомогою послідовного приєднання або отримання контролю над компаніями, які об'єднані одним видом бізнесу (хімічна, харчова промисловість, с / г тощо). Другий шлях утворення холдингових компаній - це об'єднання підприємств єдиного технологічного циклу (від сировини до готової продукції). Значна кількість холдингових компаній утворилося і шляхом "розподілу" великих компаній при їх реструктуризації;
• офшорні компанії - компанії в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. Цей вид спільних підприємств досить багатогранний і складний, тож розглянемо його докладніше.