Економічна ефективність використання землі та шляхи її підвищення у СВК ім. Б. Хмельницького

     Значну  частину виведених з інтенсивного обробітку земель (8-10 млн. га) передбачається використати під постійне залуження. Це у свою чергу вимагає від науково-дослідних установ УААН прискорення досліджень з обґрунтуванням технологій прискореного використання зонально адаптованих травостоїв із високою самовідновлюваною здатністю генофонду природних фітоценозів, масового переведення тварин на пасовищне утримання, а також заходів щодо поліпшення насінництва багаторічних трав, особливо стійких проти витоптування, посухостійких і солевитривалих для створення лук і пасовищ, залуження еродованих схилів та використання засолених земель. Регулювати надходження органіки в ґрунт можна також впровадженням науково—обґрунтованих сівозмін і використанням побічної рослинницької продукції. Потреба в органічних добривах за наявності у сівозміні 30% просапних і 20 — багаторічних трав становить 4,2 т/га, а при 50% просапних і 40 — зернових — 10 т/га. Заорювання 1т соломи озимої пшениці забезпечує нагромадження 0,2т/га гумусу. [12, C. 245]

     Головними чинниками стабілізації гумусу в ґрунті є: суттєве збільшення надходжень органічної речовини , в тому числі за рахунок побічної продукції; мінімізація обробітку ґрунту; хімічна меліорація; бобові культури; оптимізація співвідношення між просапними культурами та культурами суцільної сівби (сівозмінний фактор); захист від ерозії.

     Для стабілізації гумусного стану ґрунтів  потрібно збільшити обсяги застосування органічних добрив, оптимізувати співвідношеннями між просапними культурами суцільної  сівби, розширити посівні площі  багаторічних трав, мінімізувати обробіток ґрунту, проводити хімічну меліорацію (вапнування, гіпсування).

     Родючість ґрунту значною мірою залежить від  його агрофізичних властивостей (щільність, шпаруватість, вологість, в’янення, вологоємкість, гранулометричний та агрегатний склад, стійкість агрегатів протидії води тощо), які зазнають значного антропогенного впливу. При цьому механічний обробіток є провідним фактором дії на ґрунт. З одного боку, він ущільнюється внаслідок проходів сільськогосподарської техніки, а з другого — руйнуються агрегатні частинки, що призводить до погіршення майже всіх агрофізичних показників. Тому на ґрунтах, які найбільше ущільнюються, потрібно знижувати навантаження сільськогосподарської техніки. Проте мінімізацію обробітку слід проводити диференційовано під кожну культуру.

     Відповідно  до вітчизняних технологічних процесів вирощування сільськогосподарських  культур за сезон у полі виконують  від 5 до 30 операцій. Аналізуючи ймовірність  стану ґрунту за вологістю під  час проведення польових операцій, нескладно зробити висновок: із числа операцій, які необхідно здійснювати в стислі агротехнічні строки, тільки 5—10% у весняний і 70—75 — у літньо—осінній періоди виконують в оптимальних умовах, тобто при підвищеній або зниженій вологості ґрунту. Маса сільськогосподарських машин за останні 30 років збільшилася на 40—60%, а тракторів — у 2,3—3 рази. У зв’язку з цим тиск ходових систем на ґрунт зріс і до останнього часу перевищував допустимий за агротехнічними умовами в кілька разів. На сівбі й ранньовесняних роботах він повинен становити 50—80 кПа, на зораному полі — до 100 і польових транспортних роботах — до 150 кПа.

     Переущільнення  ґрунту відбувається не тільки в орному шарі, але й у підорному горизонті (на глибині 60—100 см), зберігаючи післядію протягом багатьох років. У зв’язку з тим, що максимальна глибина обробітку ґрунту не перевищує 30 см, зниження ефективної родючості під дією багаторазового ущільнення ходовими системами тракторів і сільськогосподарських машин має кумулятивний характер.

     На  ґрунтах, ущільнених ходовими системами тракторів, урожайність кукурудзи знижується на 45%, цукрових буряків — 50, соняшнику — на 35%.

     Застосування  у виробництві гумово—металевих гусениць типу РМГ—470—170, придатних  для використання на тракторах ХТЗ—153, ХТЗ—180Р, ХТЗ—200 та інших, а для колісних шин більших типорозмірів, подвоєних шин, широко профільних шин наднизького тиску дають змогу послабити ущільнювальну дію на ґрунт на 9—95%, витрати пального зменшити на 12—24%.

     Оптимізація технологічного процесу обробітку  ґрунту повинна ґрунтуватися на нових перспективних знаряддях, оперативній інформації про стан ґрунту на даному полі та чіткій кількісній моделі посівного шару та вирощуваної культури. Суміщення технологічних операцій при використанні комбінованих машин забезпечує зменшення проходів агрегатів і в результаті — зниження ущільнення ґрунту, економію пального та затрат праці.

     Незважаючи  на те що ґрунтовий покрив України  представлений на 67,7% чорноземами, які  вважаються достатньо родючими від  природи, у дійсності вони не забезпечують високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. Лімітуючим фактором залишається низька забезпеченість їх рухомими поживними речовинами.

     Враховуючи, що рівень застосування мінеральних  добрив на сучасному етапі дуже низький, а врожай формується переважно за рахунок природної родючості ґрунтів, відбуваються деградаційні процеси — збіднення їх на рухомі поживні речовини. Баланс у 1996—2000 роках уже від’ємний за всіма елементами живлення (76,7 кг/га). При високій врожайності від’ємний баланс зростатиме. Так, у 2001 році він становив — 114 кг/га NPK. Для відтворення родючості ґрунтів потрібно щорічно вносити з органічними та мінеральними добривами 3,5—4 млн.т поживних речовин.

     Ґрунти  України значно диференціюються  за вмістом мікроелементів. Чорноземи недостатньо містять рухомого цинку (0,2 мг/кг ґрунту), що знижує врожайність і якість кукурудзи, цукрових та кормових буряків. Мало забезпечені міддю торфові, дерново—підзолисті й дерново—карбонатні ґрунти. Майже 8,2 млн. га орних земель містять мало рухомого кобальту (кислі ґрунти Полісся, опідзолені — Лісостепу, а також буро—підзолисті та гірськолучні ґрунти Карпат). Дефіцит молібдену спостерігається в чорноземах, дернових, дерново—підзолистих і сірих лісових ґрунтах. У сумі вони становлять майже 15 млн. га. Слабо забезпечені рухомими формами бору дерново—підзолисті та ясно—сірі й сірі лісові ґрунти Полісся та Лісостепу. Для підвищення вмісту мікроелементів у ґрунтах потрібно налагодити виробництво мікродобрив і відновити виробництво добрив з добавками мікроелементів.

     Одним із найважливіших напрямів поліпшення режиму ґрунтів є широке науково  обґрунтоване застосування місцевих сировинних ресурсів особливо фосфоритів та глауконітів. На кислих ґрунтах фосфоритне борошно  не поступається суперфосфату.

     Кислі ґрунти займають майже 4,5 млн. га орних  земель. Вони поширені переважно на Поліссі, в Лісостепу, на Прикарпатті  та Закарпатті. Кисла реакція ґрунтового середовища у цих регіонах — лімітуючий фактор одержання високих урожаїв  і призводить до погіршення його якості, а також негативно впливає на екологічний стан довкілля внаслідок посиленої рухомості забруднювачів (радіонукліди, важкі метали тощо). Для нейтралізації кислої реакції кислі ґрунти необхідно вапнувати. При мінімальній нормі вапна (2,5—3 т/га) щорічна потреба у вапнякових матеріалах становить понад 4 млн. т.

     Засолені  та солонцеві ґрунти займають близько 2,7 млн. га орної землі. Площа зрошуваних солонцюватих земель сягає 700—800 тис. га, щорічна потреба в гіпсуванні солонцевих ґрунтів — 160—200 тис. га, а гіпсових матеріалів необхідно 1100—1300 тис. т. [13, C.156]

     При відсутності належного контролю за рівнем забур’яненості на посівах  сільськогосподарських культур  у зоні Лісостепу бур’яни здатні поглинати з ґрунту сполуки мінерального живлення в найдоступніших формах: азоту — 160—200 кг/га; фосфору — 55—90; калію — 170—250 кг/га. Навіть за середнього рівня забур’яненості посівів бур’яни за вегетаційний період виносять із ґрунту від 60 до 120 мм продуктивної вологи, якої часто не вистачає, що обмежує рівень продуктивності посівів культурних рослин, особливо в зонах Степу і Східного Лісостепу.

     Існує проблема забуряненості. Внаслідок такого комплексного негативного впливу бур’янів зниження продуктивності посівів сільськогосподарських культур від їхньої спільної вегетації може досягти 20—50% можливого рівня врожайності (посіви суцільного способу сівби), до 40—80% і більше (широкорядні посіви).

     Одним з основних способів боротьби з бур’янами  є сівозміни. Чергування культур  і пов’язаних з їхнім вирощуванням систем обробітку ґрунту дає змогу ефективно контролювати кількість небажаної рослинності у посівах. Крім боротьби з бур’янами, сівозміни виконують важливу функцію нагромадження в ґрунті вологи, органічних та інших поживних речовин, сприяють очищенню його від патогенів і шкідників, підвищенню врожайності культур та поліпшують агрегатний стан ґрунту. Це свідчить, що в сучасних умовах навіть за відсутності ресурсного забезпечення можна ефективно використовувати природну родючість землі і деякою мірою підвищувати її за рахунок науково обґрунтованого маніпулювання культурами у межах сівозмін.

     Як  уже зазначалося, в Україні продовжується  реформування соціальних відносин на селі та агропромислового виробництва. Для їх ефективного здійснення необхідна сучасна нормативно—правова база. Система управління земельними ресурсами нашої держави характеризується багатьма недоліками і передусім, що управління розпорошено між окремими міністерствами й відомствами. Мінагрополітики “відповідає” за сільгоспугіддя, Держлісгосп — лісові землі, Держводгосп — землі водного фонду, а є ще комітети з геології надр, земельних ресурсів, Міністерства транспорту, оборони та інші, які мають свою відповідальність. Нині вже завершений початковий етап земельної реформи, близько 50% земель знаходиться у приватному володінні (точніше, в орендному використанні). В цих умовах повинні існувати чіткі закони з метою регулювання земельних відносин. Разом із тим доводиться констатувати, що законодавча база неповна, суперечлива, у ній не вистачає багато підзаконних актів. До того ж закони погано реалізуються, оскільки не містять механізмів реалізації, а їх фінансування переважно не передбачається.

     В існуючій системі управління земельними ресурсами України відсутня надвідомча структура, яка б контролювала правильне використання землі. При земельному реформуванні, оформленні прав власності на землю, передачі землі в оренду якість ґрунтів враховується недостатньо або взагалі ігнорується. Держава, відмовившись від монополії на земельну власність, одночасно відмовилася від контролю за станом ґрунтів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки 

     Отже, на основі вище викладеного можна  зробити висновок,що  впродовж останніх років відбувається постійна трансформація земельного фонду. Скорочується площа сільськогосподарських угідь, зростає площа лісів і забудованих земель, значно погіршується якісний стан земельного фонду. Збільшується площа еродованих земель, знижується родючість грунту, в ньому зростає дефіцит поживних речовин, що негативно позначається на сільськогосподарському виробництві. Виходять з ладу гідротехнічні споруди, магістральні та розподільчі канали, меліоративні системи, що призводить до заболочення і підтоплення земель.

     Серед матеріальних умов, необхідних для  життя і виробничої діяльності населення, земля займає особливе місце. Вона зі своїми ґрунтами, надрами, лісами, водними екосистемами, в наслідок прикладання до неї живої і уречевленої праці, стає основною продуктивною силою. Місце і роль землі в галузях матеріального виробництва різні.

     У сільському господарстві земля є  основним засобом виробництва і  головною продуктивною силою, завдяки своїй родючості, тобто здатності забезпечувати рослини всіма необхідними поживними речовинами, обмеженості в розмірах, просторовості. Земля вимагає особливого підходу до організації її використання. Маючи обмежені розміри, вона є предметом конкуренції різних галузей господарського комплексу.

     Характерною особливістю землі є її родючість, тобто спроможність забезпечувати врожайність сільськогосподарських культур, рівень якої залежить як від природних властивостей самих грунтів так і від розвитку культури землеробства та екологічних умов. Родючість – це продукт тривалого економічного, екологічного та історичного розвитку як самої землі так і сільськогосподарського виробництва. Родючість визначається здатністю ґрунту нагромаджувати й утримувати вологу та забезпечувати нею рослини, нагромаджувати і трансформувати поживні речовини в доступній для рослин формі, а також забезпечувати доступ кисню в зону кореневої системи рослин, тобто здійснювати аерацію. Проте ці визначальні для родючості ґрунту фактори ніколи не бувають однаковими і мають різне співвідношення між собою, що безпосередньо позначається і на рівні родючості.

     Досягнутий  у сільськогосподарських підприємствах  рівень ефективності використання землі  нині низький. У багатьох з них знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості грунтів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаних джерел

1. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-Ш.
2. Закон України „Про меліорацію” із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 січня 2006 року N 3370-IV, від 9 лютого 2006 року N 3421-IV, від 4 червня 2009 року N 1444-VI.

     3. Постанова Верховної Ради Української РСР „ Про земельну реформу”( Із змінами, внесеними згідно із Законом    N 3180-XII ( 3180-12)  від 05.05.93, ВВР, 1993, N 26, ст.277, Постановами ВРУ N 1492-IV (1492-15 ) від 17.02.2004, ВВР, 2004, N 19, ст.286 ).

     4.Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник.  2-е вид., доп. і перероблене. - К.: КНЕУ, 2006. – С. 664.