Культура народів Стародавнього Сходу

     Останній  сплеск розквіту культури Стародавньої Індії відбувається в IV ст., коли вона об'єднується в міцну державу під владою династії Гупта.

     Ведична релігія, брахманізм і буддизм. Веди, священні тексти арїїв, уславлюють богів, що уособлюють сили природи: Індра - бог грози, Агні - вогню, Ушас - світанку, Сур'я - сонця, Яма - смерті та ін. Відлуння давнього тотемізму простежується у культі корови як священної тварини.

     Веди — це і звернення до богів, і гімни, і магічні заклинання. Складалися Веди як синтез арійських і місцевих вірувань, увібравши уявлення про тисячі богів. Спочатку їх навіть не записували, побоюючись, що неправильна вимова і невідповідні записи священних текстів розгнівають Богів.

     За  опрацювання текстів Вед узялися  брахмани, каста жерців, яка відповідала за виконання ритуалів. Брахмани вважали всі інші класи населення «худобою богів», гідною лише для того, аби приносити жертви. На ґрунті ведичної релігії утворюється брахманізм, який стає панівною релігійною системою на початку І тис. до н.е.

     Висунуто  було вчення про поділ людей на варни (кольори), тобто на різні класи, здебільшого за кольором шкіри. Вчення про варни освячувалось брахманізмом, пов'язувалося з уявою давніх індійців про загробне життя та переселення душ. Індійці вважали, що людина складається з тіла та душі, вона після смерті стає перед судом, який зважує її погані та добрі вчинки, зроблені протягом життя. Гарні вчинки визначаються ретельним виконанням обов'язків, призначених для кожної варни (карма). Якщо людина протягом життя порушувала їх, вона засуджена на нижчі перевтілення. Тому, якщо людина важко працює, голодує та бідує, це означає, що її душа в минулому належала грішникові.

     Віра  в переселення душ (реінкарнація) давала змогу піднятися над своєю  варною. Якщо людина заслуговувала  на це, то в майбутньому житті вона могла не тільки залишитися людиною, а в нагороду — потрапити до вищої варни та бути щасливою і багатою. Отже, раби та бідняки не можуть скаржитися.

     Отож, основна маса людей в Індії підлягала важкому соціальному й расовому гніту, а індуїзм посилював цей тягар.

     Ситуація мала два виходи: повне звільнення почуттів й створення культу насолод («Камасутра» — навчальний посібник з сексуального життя — типовий продукт цієї ситуації) та повний аскетизм, зречення чуттєвих потягів і бажань; і сьогодні в Індії чимало мандрівних садху («святих»), які роками не миються, не розчісуються або ж надовго застигають у неприродних позах, практикуючи елементи йоги.

     У VI ст. виникає та швидко поширюється нова песимістична релігія — буддизм, яка звертає своє вчення до всіх людей, незалежно до якої варни вони належать.

     За  переказами, засновник вчення Сіддхартха Гаутама був сином князя, що жив в Індії в VI ст. до н.е. Намагаючись з'ясувати, звідки в світі зло й страждан ня, він залишає палац, дружину та сина, і сім років мандрує по країні, шукаючи вчителя, який би пояснив йому причини страждання. За цей час він переконався, що ніхто цього не знає, і почав шукати шляхів звільнення від страждань. Він знаходить цей шлях: не потрібно нічого прагнути, ні до чого бути прив'язаним, навіть до свого життя. Нірвану Гаутама відтак трактує як кінцеву мету цього процесу, як стан повного заспокоєння, вищого ступеня щастя.

     По  досягненні нірвани Гаутама починає  називатися Буддою (тобто «просвітленим»). Подальше своє життя він присвячує проповіді вчення про подолання стражданнь.

     Буддизм одразу ж поширився серед нижчих варн, тому що, на відміну від брахманізму, стверджував рівність людей. Він  звертався до всіх варн, закликаючи особистість до самовдосконалення, відречення від мирських спокус, і люди, розчаровані в брахманізмі, масово пішли в буддійські общини.

     Також буддизм поширився у Південно-Східній та Центральній Азії, Китаї, Японії, перетворившись на світову релігію.

     Наука та освіта. Індія з давніх-давен відрізнялась високорозвиненою наукою, багатою повчальною та навчальною літературою, освітніми традиціями.

     У III тис. до н.е. була сформована найдавніша індійська писемність — протоіндійське письмо. За ведійської доби поширюється санскрит — граматично та літературно оброблена мова індоаріїв. Водночас існує дравідійська писемність та література місцевого населення.

     Індійцями була створена десятинна система числення (із застосуванням нуля) і чимало математичних термінів, які вживаються й сьогодні (синус, корінь, цифра та ін.).

     Індійський астроном Аріабхата висловив припущення, що Земля має форму кулі і навіть зробив спробу обчислити її окружність.

     Пам'яткою  юридичної думки Стародавньої Індії є книга «Велика Артхашастра» (автором вважають сановника на ім’я Чанакья) — науковий посібник з основних принципів права.

     У Стародавній Індії сформувалася й одна з найбільш значних у  світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Паніні та інші вчені, сформувалася навіть теорія художньої літератури. Існували теоретичні посібники («Поетичні прикраси» Бхамахи та ін.).

     І сьогодні в Індії велику популярність має аюрведа — наука про довголіття, яка зародилася тут ще в сиву давнину. Давньоіндійські лікарі вивчали якості трав, вплив клімату на здоров'я людини, значну увагу приділяли особистій гігієні та дієті. Високого рівня досягла давньоіндійська хірургія: у трактатах згадуються 300 різних операцій та 120 хірургічних інструментів. Давньоіндійські медики вміли оперувати катаракту, робили кесарів розтин, здійснювали пластичні операції.

     Освіта  в Стародавній Індії тривалий час мала форму мнемоніки (заучування текстів напам'ять). Потрібні тексти (граматику Паніні, словник санскритських  синонімів тощо) учням диктував учитель. Учні заучували їх напам'ять. У перші  століття нашої ери в країні з'явилися вищі школи, у яких вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найдавніший університет було засновано в Наланді (згорів 655 р.), у ньому навчалося близько восьми тисяч студентів та викладало понад півтора тисячі викладачів. Конкурс тут становив чотири-п'ять осіб на місце.

     Все це дає змогу сказати, що індійська  культура була однією з найрозвинутіших культур давнини. Про це ж свідчить і той факт, що про чимало відкриттів, зроблених індійцями, європейська наука дізналася лише в Новий час (XV-XVII ст.), заново відкривши їх для себе.

     Мистецтво та література. Культура Мохенджо-Даро та Хараппа (III тис. до н.е. - середина II тис. до н.е.) відома, передусім, завдяки виробам ювелірного та прикладного мистецтва. Серед них — численні печатки з витонченою різьбою, які свідчать про подібність культур Стародавньої Індії та Месопотамії. Мотиви легенди про шумерського героя Гільгамеша зображені на печатках, де вирізьблено фрагмент боротьби між людиною-буйволом та рогатим тигром або сутичку героя з двома тиграми.

     У період хараппської цивілізації були дуже популярними теракотові статуетки. Найпопулярніші з них — фігурки Великої Матері, які символізували матір-землю. На них позначені прикраси, підкреслені химерні зачіски.

     У Мохенджо-Даро знайдена велика кількість  керамічних виробів, які були розписані чорною фарбою по червоному тлі. На посудини наносили орнамент з зображенням тварин і рослин (подібні візерунки збереглися в індійському мистецтві й сьогодні).

     У Стародавній Індії існувала багата релігійна, наукова та художня література численними мовами Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність трактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

     Найдавніше  літературне слово Індії представлене Ведами. Це, як ми вже згадували, сакральні (священні) тексти, що доносять до нас  духовний досвід аріїв. Веди містять  гімни богам, ритуальні формули  та магічні заклинання.

     У І тис. до н.е. Веди отримали своєрідне й вагоме продовження, причому вже в художньому (а не сакральному) епосі: поемах «Махабхарата» і «Рамаяна», які повно та яскраво висвітлюють міфологію Індії та стародавнє життя краю у нерозривній єдності. В цих творах поетичні описи природи та побуту давніх індійців переплітаються з фантастичними подвигами міфологічних героїв, які діють поряд з богами, духами та демонами. Об'єднує ці два твори образ бога Крішни (Вішну), який втілюється то у візничого героя Арджуни, доносячи йому волю богів, то у царевича Раму.

     У буддійській літературі чільне місце  серед книг буддійського канону посідають поетична книга афоризмів Будди — «Дхаммапада» та «Джатаки» — розповіді про перевтілення Будди в минулих життях, сповнені живого побутового гумору.

     Твори образотворчого мистецтва кінця II - середини І тис. до н.е. не збереглися, хоча Веди містять згадки про розквіт живопису, музики та архітектури в найдавніші часи.

     Архітектура Стародавньої Індії велична та неповторна. Індійський храм був спочатку місцем лише релігійних ритуалів, які урізноманітнювала поведінка священних тварин, що жили при святилищі. В часи конкуренції з буддизмом храми стали багато оздоблювати скульптурою та живописом. Над храмом звівся прикрашений рельєфами широкий конусоподібний шпиль (гопурам). Тут стали розігрувати сцени з «Махабхарати» й «Рамаяни»; зазвучала музика, з'явився танець; богів зображали актори в розшитих золотом шатах і блискучих від самоцвітів вінках; «реалістичними» були жахливі маски демонів; пози танцюристів та їхні жести являли німу, але сповнену змістовності пантоміму. Вражає Храм Сонця, покритий зверху до низу рельєфами, що ілюструють «Камасутру».

     Поширення буддизму зумовило нове піднесення монументальної архітектури — будівництво культових пам'ятників нового типу: ступ (релікваріїв), стамбг (колон) та чайтья (храмів, висічених у скелі).

     Ступи — споруди із цегли та каменю, будувалися на круглій основі. Купол ступи символізував небо. Вершину її прикрашав кубічний релікварій із кришталю або дорогоцінного металу (золота та ін.). Над релікварієм піднімався стрижень, увінчаний куполами, що зменшувалися у висоту: він символізував духовне піднесення Будди, щаблі пізнання на шляху до нірвани. Ступи будували в місцях, пов'язаних з діяльністю Будди та буддійських святих, і призначалися вони для збереження священних реліквій.

     Найбільш  рання та цінна пам'ятка архітектури цього типу — ступа в Санчі, споруджена в III ст. до н.е. В І ст. до н.е. ступа була розширена та обнесена кам'яною огорожею з чотирма воротами, які орієнтувались на чотири сторони світу — південь, північ, захід, схід. Огорожа ніби відокремлювала священну територію від мирської суєти.

     Стамбга — кам'яний стовп, прикрашений скульптурою (найчастіше - символічної тварини). Стамбги також споруджували в місцях, пов'язаних з історією буддизму. На стовпах вирізьблювали написи, принципи буддизму. Таким чином, стамбги, як і ступи, повинні були поширювати вчення буддизму.

     Найвідоміша зі стамбг, споруджених за Ашоки, — стамбга в місті Сарнатг. Ця колона увінчана фігурами чотирьох левів, які оберігають чотири сторони світу. На спинах левів — колесо, що символізує вічне повернення, вічне повторення всього. Леви тримають у пазурах квітку лотоса пелюстками донизу, що є символом чистих поривань.

     У період правління Ашоки починається  також будівництво буддійських печерних храмів чайтьїв, які вирубують у скелях. Чайтьї — це прямокутні зали з напівкруглим завершенням навпроти входу, де пізніше почали ставити статую Будди. Чайтьї прикрашали колонами, за якими розміщували статуї богів, людей, тварин (слонів та коней), а також різьбою по каменю та живописом. Ці печерні храми символізували самотнє життя Будди, який закликав відійти від суєтного світу. Після смерті Будди його послідовники стали засновувати монастирі, які належали до ансамблю чайтья.

     З цього типу культових споруд найкраще зберігся храмовий комплекс в Аджанті, що складається з 29 печер, висічених з III ст. до н.е. по VII ст. н.е. Аджантські печери відомі своїми розписами, які вкривають стіни та стелі внутрішніх приміщень. Тут - зображення тварин, птахів, квітів, міфологічних героїв та подій із життя Будди, побутові сцени. Розписи вражають різноманітністю тем і сюжетів, а також майстерністю та фантазією художників. Для приладу можна сказати, що на стінах Аджанти зображено кілька сотень жінок, але серед них не знайти двох з однаковою зачіскою. У живописі Аджанти переважають людські естетичні ідеали, що не властиве для сакрального мистецтва давнини.

     Особливу  увагу при розписі приділяли  не тільки передачі емоційного стану, але й кольору. Тут існували свої закони: вибір кольору залежав від того, які фігури потрібно було зобразити. Богів та царів, наприклад, завжди зображали лише білою фарбою, але цією фарбою не можна було змальовувати персонажів, що втілюють зло. Розписи Аджанти свідчать про високий рівень розвитку образотворчого мистецтва в Індії, своєю майстерністю вони продовжують захоплювати й наших сучасників.