Духовна культура українського народу

ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 

ТРАДИЦІЙНА  ОБРЯДОВІСТЬ 

Сімейні обряди та звичаї

 Спосіб  внутрішнього життя людини традиційного суспільства містив у своїй основі ємке поняття ладу, тобто порядку, гармонії в усьому. Його дійовість досягалася за допомогою регламентації усіх сфер життя, котре проходило у певній циклічності: або за річним календарем, або за стадіями розвитку людини та її сім'ї. Кожна важлива подія у системі такої циклічності акцентувалася певними символічними діями: обрядами, ритуалами та святами — найважливішими складовими народної духовної культури. Обряд — це сукупність традиційних умовних дій, котрі в образно-симврлічній формі виражають усталені зв'язки людей з природою та поміж собою; сукупність обрядів, пов'язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій переважно культового змісту, становить ритуал; урочисте ж відзначення знаменних подій, яке включає розважальні елементи та деякі обрядові дії, — це свято.

 Відповідно  до циклічності процесу життєдіяльності  людей склалися окремі типи свят та обрядів. Основних з них два: сімейні й календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, календарна ж — у житті природи або трудовій діяльності людей, котра, як правило, підпорядковувалася сільськогосподарському трудовому календарю. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.

 Сімейна обрядовість становить систему  свят, обрядів та ритуалів, якими  відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті; крім того, вони закріплюють про неї пам'ять і після смерті. У цьому плані сімейна обрядовість глибоко філософічна, оскільки, встановлюючи духовний зв'язок між поколіннями, вона наповнює життя оптимістичним змістом.

 У сімейній обрядовості сплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких сягає різних історичних епох із притаманними кожній з них соціальними, правовими, морально-етичними, релігійними нормами і уявленнями. Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов'язані з магічними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна поділити на спонукальні — призначені забезпечити щастя сім'ї, багатство, плодючість і здоров'я людині — та запобіжні — спрямовані на захист людини або родини від злих сил. Із розвитком раціональних знань магічний аспект цих обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворювалися на традиційні розваги. Разом із появою нових обрядових дій та символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їхній зміст певним чином змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.

 Найбільш  рельєфно зазначена закономірність виявляється в основних обрядах  сімейного циклу: родильних, весільних та поховально-поминальних.

 Родильні  обряди, що супроводжують народження дитини та її прилучення до свого роду, поділяються на чотири основних моменти: власне народження; очищення матері та повивальної бабки; прийняття новонародженого до роду і громади; соціалізація дитини. Це проявляється через послідовний ряд взаємопов'язаних обрядів: народин, очищення, ім'янаречення, обрання 'кумів, провідок, зливок, хрестин, похрестин, пострижин.

 Родильна  обрядовість належить до числа особливо делікатних сфер, і тому вона найбільш ретельно обставлялася магічними діями  та обереговими знаками. Особливо це стосувалося першого етапу народин, коли місце пологів зберігалось у таємниці, а коло дійових осіб обмежувалося до трьох: породіллі, баби-повитухи та чоловіка породіллі. Традиційним місцем пологів була комора чи лазня, або й поле: дітей, що народилися на ниві, називали житничками. Про пологи намагалися не говорити нікому, навіть повитуху запрошували в останній момент. Повивальна бабка (в різних регіонах України вона мала різні назви: баба-бранка — на Правобережжі, баба-пупорізка — на Наддністрянщині, баба — в Поліссі тощо) завжди обиралася з числа найповажніших жінок села і була, як вважали, пов'язана з магічними силами.

 У процесі  народин постійно вдавалися до магічних дій. Коли пологи були важкими, повитуха наказувала відчинити всі замки, повідкривати двері, вікна, скрині, порозстьобувати коміри сорочок, навіть просила відчинити царські ворота в церкві, а потім обкурювала породіллю зіллям. Найдосвідченіші повитухи використовували і раціональні прийоми народної медицини: вони вправно робили породіллі масаж, компреси з навару льону, розтирання маслом, вигрівання гарячим зерном. Приймаючи роди, баба намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру: хлопцеві, «аби господарем був», пуповину відсікали на сокирі, а дівчинці, «щоб доброю пряхою була», — на гребені. Одночасно вона застосовувала і оберегові прийоми: обкурювала дитину димом, у рукав сорочки, в яку завертали новонародженого, клала вузлик з печиною (шматочком глини від печі), кусень хліба з салом або сіль та свічу; ще один такий же вузлик кидала на перехресті доріг із словами: «На тобі, чорте, плату!»

 Коли  утаємничені процедури завершувалися, давали певний знак: або вивішували на високій жердині сорочку породіллі, або, як це прийнято у верховинців  Карпат, стріляли з рушниці чи розпалювали багаття. Для сусідів та родичів це слугувало сигналом, що можна провідати пoрoділлю, — такі провідування називалися обвідками (одвєдками). За звичаєм, приходили лише заміжні жінки з невеличкими подарунками «на зубок» — пирогами, ласощами.

 Одвідки іноді поєднували з обрядовою купеллю, якій надавали великого значення, — адже вона мала і гігієнічні, і оберегові функції, пов'язані з водою. Аби дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя».

 Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм прилучення до домашнього вогнища та роду. Вшанування новонародженого та частування породіллі повитухою й близькими сусідами мало назву родин. Головною дійовою особою на родинах була повитуха: вона накривала стіл і приймала гостей. За традицією, не можна було приходити на родини з пустими руками, тому йшли з дарунками: полотном для пелюшок та обрядовою їжею. Вшановуючи породіллю, бажали їй та її дитині щастя, здоров'я: «Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі і в оборі всього було доволі». Вшановували і повитуху: чоловік породіллі частував її хлібом-сіллю та підносив подарунки.

 Найважливішим моментом родильної обрядовості  був звичай прилучення новонародженого до громади, який нерідко поєднував декілька обрядових дій: ім'янаречення, хрестини та обмивання (зливання), хоча ці обряди могли виконуватися і окремо. Звичай ім'янаречення пов'язувався з переконанням, що гарно обране ім'я має сприяти щастю та добробуту немовляти. Відтворював він і усталені норми моралі та звичаєвого права, нерідко проявляючись через відповідні символи: наприклад, дитині, що народжувалась поза шлюбом, давали негарне ім'я.

 Звичай  хрестинного обіду базувався  на бодай і умовній участі в ньому всіх мешканців села, символізуючи тим самим причетність новонародженого до громади. Головними дійовими особами у ньому виступали кум і кума, котрі сприймалися не просто як хрещені батьки, а як представники громади, посередники між громадою та батьками дитини. Останній статус кумів мав особливе значення, адже згідно з усталеними уявленнями всі причетні до народження дитини — породілля, повитуха й навіть чоловік породіллі — є «нечистими» і тому не можуть брати участі у хрестинах. Прилучення дитини до таїнства хрещення могли здійснювати тільки куми.

 Аби зняти з породіллі та повитухи «нечистоту», влаштовували очищення (зливки), що мали обов'язково відбутися у  перші дев'ять днів. Для цього  повитуха рано-вранці приносила непочатої води, до якої додавали вівса, хмелю, конопляного сім'я, дубової тріски. На долівку клали сокиру (коли новонароджений був хлопчиком) або прядку (коли немовля — дівчинка), породілля правою ногою ставала на сокиру і здіймала правицю, на яку баба-бранка лляла воду, з лівої ж руки породілля виливала трохи води. Далі руки міняли, проробляючи таку процедуру тричі, а відтак всі ці дії повторювала й повитуха. Після обряду повитуха, породілля з немовлям на руках і всі присутні жінки тричі обходили довкола столу. Закінчувався обряд частуванням, під час якого породілля мусила сидіти на кожусі вовною догори, аби вберегтися від нечистої сили. Те, що це робилося після хрестин — головної церковної дії, що убезпечувала дитину і породіллю, наочно демонструє релігійний дуалізм — поєднання народних і християнських вірувань.

 Цикл  родильної обрядовості завершувався обрядом похрестин (очередин, продирин) — прийомом гостей на честь дитини. «Продирати оченята дитині» приходили найближчі родичі та знайомі, котрі, за звичаєм, клали дитині гроші, а по закінченні частування везли на бороні до корчмн бабу-повитуху.

 У сімейній обрядовості українців було прийнято відзначати пострижини — річницю від дня народження дитини. На цей ювілей запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух, садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (обрубуванням, рубанням), бо колись дійсно виконувався сокирою, причому двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в; рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану.

 Дівочий різновид пострижин — обряд  заплітання (у Закарпатті він проводився через п'ять років після народження) — урочисте плетення навхрест перших кісок. Для цього обряду батьки запрошували хрещену мати, якій дарували калача та хустку.

 Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Це одно з тих явищ національної культури, яке найбільшою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права. Відгомоном давнього умикання, наприклад, стали такі складові весілля, як збирання весільної дружини та весільний похід по молоду, свідченням колишньої купівлі-продажу молодої є перейми, викуп коси тощо. У весільній звичаєвості закодовані й прадавні цінності матріархату. По суті, лише у весільних діях виявляється колишній пріоритет жінки: адже саме вона зустрічає весільний поїзд молодого, виряджає молодих до вінчання, вбирає дочку-наречену'у вінок, веде молодих на посад, зустрічає та благословляє наречених після вінчання.

 Українська  весільна обрядовість поділяється  на три взаємопов'язаних цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів включає ряд обрядів: передвесільний — сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір; власне весілля — запросини, обдарування, посад молодих, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезву, рядження; післявесільний — хлібини, свашини та гостини.

 Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Історично склалися три основних варіанти сватання: найбільш архаїчний, пов'язаний з умиканням молодої; сватання дівчини до парубка; «класичне» сватання дівчини через старостів молодого.

 Сватання  з умиканням добре описане  Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини.

 Другий  варіант сватання — дівчини до хлопця — мав у XVI—XVIII ст. в Україні значне поширення і відбувався двома шляхами: сватанням самої дівчини і сватанням хлопця свахою дівчини. До самостійного сватання дівчина вдавалася переважно тоді, коли хлопець її ошукав. У такому випадку дівчина приходила до хати хлопця і, звертаючись до нього, казала: «Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою і матиме дбайливого господаря. Прошу тебе, одружися зі мною». Таке ж прохання вона адресувала батькам парубка. Коли сватання відбувалося за допомогою свахи дівчини, та вела «класичну» для своєї ролі розмову про куницю та мисливця або про красну дівицю та доброго молодця: «Йду з далекої сторонушки, не рідної, але від родичів красної дівиці. Знемагає її серденько по доброму молодцю; вона сохне в самотності, мов трава на горючому піску...»

 Традиційне  сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося  у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас  Шевченко: «Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

 Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала  старостам принесений ними хліб, а  молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «вхопив  гарбуза» чи «облизав макогін». Аби  уникнути сорому через відмову, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, щоб зберегти це в таємниці. На Гуцульщині, де більше турбувалися про майновий стан молодих, напередодні сватання робили обзорини — оглядали їхнє господарство. Подібні обряди мали поширення і в інших районах України, щоправда, вони проводилися після сватання, якщо воно було успішним. Основне призначення цих обрядів (вони ще мали назви оглядин чи переглядин) — обговорити умови весілля.