Кримінальна відповідальність за незаконне володіння транспортним засобом

Вважаємо, що покарання у  вигляді штрафу за незаконне заволодіння  чужим транспортним засобом є  досить ефективним і здатне досягти  цілей, закріплених у ч. 2 ст. 50 КК. Однак діапазон між нижчою й вищою  межами цього покарання, встановлений у санкції ч. 1 ст. 289 КК (від 1000 до 1200 НМДГ), є занадто малим. На нашу думку, вищу межу штрафу має бути підвищено  до 2000 НМДГ, що підвищить його ефективність, дозволивши суду більшою мірою індивідуалізувати  це покарання. Незважаючи на це, на практиці зустрічаються випадки, коли суди не враховують стан сп’яніння як обставину, що обтяжує покарання, ніяк не мотивуючи при цьому своє рішення, що є порушенням вимог законодавства.

9. Практика розвинених  країн щодо питання кваліфікації незаконного заволодіння транспортним засобом

Якщо звернутись до досвіду  розвинутих країн, то там ми не знайдемо відмінності об’єктів посягання  між незаконним заволодінням транспортним засобам і, наприклад, крадіжкою, які  виступають злочинами проти власності. Так, наприклад, у США в 1992р. був  прийнятий Закон «Про боротьбу з  угоном автомобілів”. Цей закон  спрямований на посилення відповідальності за автомобільні крадіжки, а саме: за ввезення і вивезення вкрадених  автомобілів, за їх володіння та користування, торгівлю, за зміну номерних знаків та зовнішнього вигляду автомобіля. У тексті закону слова «угон” і «крадіжка” використовуються як слова синоніми.

Кримінальне законодавство  Німеччини відносить § 248 b «Незаконне використання транспортного засобу” до розділу «Крадіжка і незаконне заволодіння майном”, тобто, до відносин у сфері власності.

У Великобританії будь яке  використання транспортного засобу без дозволу власника або іншої уповноваженої особи розцінюється як замах на власність і кваліфікується як крадіжка.

Кримінальний кодекс Іспанії  встановлює, що ст. 244 «Про викрадення і  угон засобів пересування” відноситься  до злочинів проти власності і  соціально-економічного порядку, тобто, посягає на право власності.

До речі, в Росії правонаступницею ст.215³ КК СРСР, яка передбачала відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами, стала ст. 166 КК Росії «Неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети викрадення”, яка міститься у п'ятій главі «Злочини проти власності”.

Висновок

Розглянуті проблеми визначення об’єкту незаконного заволодіння  транспортним засобами в Україні  є надзвичайно дискусійним, адже таке заволодіння може призвести  до людських жертв, пошкоджень транспортних засобів, дорожніх споруд і комунікацій, знижує безпеку руху, порушує майнові  права громадян. Понад 20 відсотків  викрадень автотранспорту, причому  здебільшого з тяжкими наслідками, скоюється неповнолітніми, у зв’язку  з чим цей злочин набуває ще більшу суспільну небезпеку. Тому дана проблема потребує підвищеної уваги  і ефективності боротьби як з боку органів внутрішніх справ України, так і з боку суспільства.

Суспільна небезпечність  незаконного заволодіння транспортними  засобами обумовлюється неконтрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко спричинює вчинення інших  транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчиняють особи, які не мають водійського посвідчення, перебувають у стані сп'яніння (від 70 до 80 відсотків винних скоюють  заволодіння в нетверезому стані), не мають необхідних навичок водіння, не володіють технічними особливостями  транспортних засобів. Ці особи, як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні функції керування  транспортним засобом, особливо при  складній дорожній обстановці, адже незаконне заволодіння, як правило, проводиться в екстремальних умовах: зловмисник вимушений діяти поспішно, здебільшого йому доводиться переховуватись від переслідування, рухатись з не ввімкнутими світловими приладами, ігнорувати сигнали світлофора, не виконувати вимог дорожньої розмітки і знаків, не витримувати безпечну швидкість, порушувати інші правила дорожнього руху, попередньо не переконавшись в технічній справності транспортного засобу. Аналіз ст.289 КК України і практика її застосування свідчить, що при кваліфікації незаконного заволодіння транспортними засобами допускається різне тлумачення окремих, вжитих законодавцем понять, що призводить до різнобою у слідчій та судовій практиці, неоднакового вирішення задач, що постають. Таким чином, існує потреба в удосконаленні як самої норми, так і практики її застосування, а отже й судового її тлумачення, а також приведення до загального знаменника цілого ряду питань.

Успішне виконання покладених на ОВС завдань щодо боротьби зі злочинністю, особливо з незаконним заволодінням транспортними засобами, залежить не тільки від професіоналізму  правоохоронців, а й від точного  і зрозумілого закріплення норм кримінального права. Тож, дискусійне питання про місце незаконного  заволодіння транспортними засобами в структурі Кримінального кодексу  України залишається відкритим.

Список  використаної літератури

1. Андрющенко І. М. Об’єкт незаконного заволодіння транспортним засобом: транспортна безпека чи власність? / І. М. Андрющенко // Право і безпека. – 2004. – № 3’2. – С. 29–32.
2. Конституція України. –К.: Українська Правнича Фундація, 1996. –с 5.
3. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. –К.: Каннон, 2001. – 739-742 с.
4. М.І. Коржанський, В.А. Мисливий „Кваліфікація автотранспортних злочинів”. –К.:  Правова думка, -1996р., - 52-53 с.
5. Закон по борьбе с угоном автомобилей  в США. // Борьба с преступностью за рубежом. –М., - 1993 р. - №3 – 15-17 с.
6. М.И. Коржанський « Кваліфікація злочинів» -К. - 1998р.
7. М.И. Коржанський, В.А. Мисливий « Кваліфікація автотранспортних злочинів». Київ 1996р.
8. Право України №5 1998р. Іванов Ю. «Місце незаконне заволодіння транспортними в кримінальному законодавстві на сучасному етапі».