Кримінальна відповідальність за незаконне володіння транспортним засобом

План

Вступ

1. Об’єкт злочину і дискусійні питання його визначення.
2. Юридична характеристика суб’єкта незаконного заволодіння транспортним засобом.
3. Кримінологічна характеристика суб’єкта незаконного заволодіння транспортним засобом.
4. Кваліфікуючі ознаки незаконного заволодіння транспортним засобом.
5. Незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене повторно.
6. Вчинення незаконного заволодіння транспортним засобом організованою групою.
7. Незаконне заволодіння транспортним засобом, що завдало значної або великої матеріальної шкоди.
8. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 289 КК.
9. Практика розвинених країн щодо питання кваліфікації незаконного заволодіння транспортним засобом

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Питання боротьби з незаконними  заволодіннями транспортними засобами займає важливе місце в боротьбі зі злочинністю. Адже таке заволодіння  може призвести до людських жертв, пошкоджень транспортних засобів, дорожніх споруд і комунікацій, знижує безпеку руху. Понад 20 відсотків викрадень автотранспорту, причому здебільшого з тяжкими  наслідками, скоюється неповнолітніми, у зв’язку з чим цей злочин набуває ще більшої суспільної небезпеки. Тому дана проблема потребує підвищеної уваги і ефективності боротьби як з боку органів внутрішніх справ  України, так і з боку суспільства.

Суспільна небезпечність  незаконного заволодіння транспортними  засобами обумовлюється неконтрольованим використанням джерел підвищеної небезпеки, що нерідко спричинює вчинення інших  транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчиняють особи, які не мають водійського посвідчення, перебувають у стані сп'яніння (від 70 до 80 відсотків винних скоюють  заволодіння в нетверезому стані), не мають необхідних навичок водіння, не володіють технічними особливостями  транспортних засобів. Ці особи, як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні функції керування  транспортним засобом, особливо при  складній дорожній обстановці, адже незаконне заволодіння, як правило, проводиться в екстремальних умовах: зловмисник вимушений діяти поспішно, здебільшого йому доводиться переховуватись від переслідування, рухатись з не ввімкнутими світловими приладами, ігнорувати сигнали світлофора, не виконувати вимог дорожньої розмітки і знаків, не витримувати безпечну швидкість, порушувати інші правила дорожнього руху, попередньо не переконавшись в технічній справності транспортного засобу. Як свідчить статистика 2003 року з 596218 тис. зареєстрованих злочинів на незаконне заволодіння транспортними засобами припадало 6085 випадків, з них на автомобілі - 4366.

За ст. 289 КК кваліфікується незаконне заволодіння транспортними  засобами автомобілів усіх видів, мотоциклів, тракторів та інших самохідних машин. Найчастіше предметом цього злочинного посягання є механічні транспортні засоби зазначені у примітці до ст.289 КК. Відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна передбачена ст. 278 КК. Таким чином, існує потреба в удосконаленні як самої норми, так і практики її застосування, а отже й судового її тлумачення, а також приведення до загального знаменника цілого ряду питань. Щоб розібратись з усім цим, треба перш за все розглянути, що являє собою склад зазначеного злочину.

1.  Об’єкт злочину і дискусійні питання його визначення

Відомо, що « об'єкт злочину – це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин ».

В теорії кримінального права  думки науковців розділились  щодо визначення об’єкта злочину  незаконного заволодіння транспортним засобом. Деякі автори вважають, що незаконне заволодіння транспортними  засобами має один безпосередній  об'єкт, але визначають щодо нього  різні суспільні відносини: «безпека експлуатації транспортних засобів», «громадський порядок», «громадська  безпека», «система суспільних відносин, що регламентують права власності»,  « безпека життя і здоров'я людей», тощо. Так, наприклад В.О. Навроцький вважає, що основним безпосереднім об'єктом злочину є контрольоване використання транспортних засобів, перелічених у примітці до ст. 286 КК.”

 Контрольоване використання  транспорту, як об'єкт пояснюється  тим що самовільне незаконне  заволодіння транспортними засобами  у багатьох випадках скоюється  особами у стані алкогольного  сп'яніння, при відсутності прав  на керування транспортом. Але  трапляються й такі випадки  коли незаконне заволодіння транспортними  засобами скоюється особами   які добре володіють правилами  дорожнього руху і реальної  загрози безпеці руху не виникає.

Інші вчені поділяють  безпосередній об'єкт незаконного  заволодіння транспортними на головний та додатковий, висловлюють різні  точки зору як з питання про  те, які суспільні відносини складають  безпосередній об'єкт даного злочину, так і про те, які суспільні  відносини належать до головного, а які до додаткового об'єкта. Адже незаконне заволодіння транспортними засобами, як і багато інших злочинів, завдають шкоди декільком групам суспільних відносин, тому це діяння посягає не лише на один об'єкт (громадський порядок, громадську безпеку чи безпеку руху механічних транспортних засобів). Професори  М. Й. Коржанський з В.А. Мисливим приділяють увагу не лише безпосередньому, а й додатковий об’єкту. Вони зазначають, що «Основний безпосередній об'єкт цього злочину - безпека руху та експлуатації транспорту, додатковий - здоров'я, життя громадян та відносини власності”. На мою думку досить логічною є думка В.І. Єгорова, який зазначає, що «головним безпосереднім об'єктом незаконного заволодіння транспортним є право власності, а додатковим - порядок використання транспорту як джерела підвищеної небезпеки”, адже право власності, на відміну від безпеки руху та експлуатації транспорту, порушується завжди, зокрема при пересуванні на них там, де відсутні інші транспортні засоби (у полі, лісі, безлюдних відкритих місцевостях), або при незаконному заволодінні транспортним засобом досвідченою особою, яка має кваліфікацію водія. Власник при цьому позбавляється можливості використовувати право власності, яке передбачено законом, тобто порушуються врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпоряджання майном (ст. 316, 317 ЦК України). На основі вищевикладеного вважаю за необхідне погодитись з думкою професора В.І. Єгорова, який доводить, що безпосереднім об'єктом злочину слід визначати не суспільні відносини у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, а суспільні відносини у сфері власності. Адже, наприклад, вряд чи можна погодитись, з тим, що незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене водієм-професіоналом у тверезому стані, який дотримується правил дорожнього руху, загрожує суспільним відносини у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.

Незаконне заволодіння транспортним засобом завжди порушує права  власника автотранспортного засобу щодо користування і розпоряджання майном, тобто посягає на основні складові права власності. При цьому, вчиняючи незаконне заволодіння транспортним засобом, винний усвідомлює порушення ним прав власника та незаконне використання чужого майна. Конституція України у п. 4 ст. 13 проголошує, що держава  забезпечує  захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну  спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Актуальним є погляд Ю. Іванова, який вважає, що стаття, що регламентує  відповідальність за незаконне заволодіння  транспортними засобами має бути вміщено у ту главу КК України, яка встановлює відповідальність за посягання на власність. Треба врахувати  специфічність предмета злочину - транспортний засіб як джерело підвищеної небезпеки, а також те, що це діяння спрямоване не лише на остаточне заволодіння  цим засобом, так і на тимчасове  його використання.

Норми кримінального законодавства, які встановлюють відповідальність за транспортні злочини, мають бланкетні  диспозиції. При такому способі описування ознак злочину їх неможливо повністю визначити без глибокого вивчення нормативних актів, що належать до інших  галузей права. Предмет злочинів неможливо визначити, якщо перед  цим не звернутися до п. 13 Правил дорожнього руху ( затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. №1306 і введені вдію з 1 січня 2002), де дано поняття механічного транспортного засобу. До останніх належать транспортні засоби, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми (крім транспортних засобів, робочий об'єм двигуна яких не  перевищує 50  куб. см.),  а  також тролейбуси  та  інші транспортні  засоби  з  електродвигуном потужністю понад 3 кВт. Мопеди та велосипеди з підвісним двигуном, з робочим об'ємом до 50 куб. см. не належать до механічних транспортних засобів і не реєструється у ДАІ. Більш детального роз’яснення щодо поняття «механічних транспортних засобів» у Правилах дорожнього руху нема. Але під «самохідними машинами» слід вважати пасажирські й вантажні трамваї та тролейбуси, а також шляхові, будівельні, збиральні, сільськогосподарські та спеціальні самохідні машини (екскаватори, грейдери, автокрани, автонавантажувачі тощо).

2.  Юридична характеристика суб’єкта незаконного заволодіння транспортним засобом

Суб’єкт злочину є обов’язковим елементом всіх складів злочинів. Відповідно до ст. 18 КК суб’єктом злочину  визнається фізична осудна особа, яка  вчинила злочин у віці, з якого  може наставати кримінальна відповідальність.

З цього законодавчого  визначення можна зробити висновок, що суб’єкт злочину характеризується такими ознаками: 1) це особа фізична; 2) осудна; 3) що досягла певного віку. Саме такими ознаками цей елемент  складу визначається й більшістю  вчених - криміналістів.Це ознаки так званого загального суб’єкта злочину, які є обов’язковими для будь-якого складу злочину.

Питання про осудність  особи, тобто її здатність під  час вчинення злочину усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними, виникає при незаконному  заволодінні чужим транспортним засобом рідко. Це пояснюється певною складністю об’єктивної сторони  досліджуваного посягання, що передбачає досить напружену психічну діяльність при вчиненні злочину. Не зупиняючись  на детальному розгляді цього питання, вкажемо лише, що коли психічний  стан особи викликає сумніви в  здатності нею усвідомлювати  свої дії та керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, відповідна експертиза має бути проведена.

Вік, з якого може наставати  кримінальна відповідальність, — це встановлений у кримінальному законі календарний період часу, що пройшов від народження особи до часу вчинення нею злочину й характеризується певним психофізичним станом суб’єкта.

Відповідно до ст. 22 КК кримінальна  відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК, може наставати  з 16 років, а злочинів, передбачених частинами 2 і 3 ст. 289 КК — з 14 років.

На нашу думку, встановлення кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 289 КК, з 16 років  не можна визнати правильним. Насамперед звертає на себе увагу непослідовність  законодавця при вирішенні цього  питання.

Так, за законодавством, що було чинним раніше, кримінальна відповідальність за угон транспортних засобів без  мети крадіжки (ст. 215³ КК 1960 р.) могла наставати з 16 років. Вчені, які досліджували цю проблему, висловлювали обґрунтовані пропозиції знизити вік кримінальної відповідальності за посягання до 14 років, аргументуючи це тим, що злочин є досить поширеним серед підлітків 14- і 15-річного віку й у багатьох випадках супроводжується порушенням правил дорожнього руху, внаслідок чого заподіюється шкода життю та здоров’ю людей. Крім того, безкарність цієї категорії осіб, а також труднощі доведення на практиці мети угону використовувалися злочинними групами для вчинення розкрадань транспортних засобів.

При цьому характерно, що у багатьох випадках незаконного  використання транспортного засобу для поїздки винні не справлялись  з керуванням, внаслідок чого наступали  дорожньо-транспортні пригоди.

Ще однією категорією осіб, яка викликає розбіжності серед  учених щодо визнання їх суб’єктами незаконного  заволодіння транспортним засобом, є члени сім’ї та близькі родичі власника чи користувача транспортного  засобу.

Більшість авторів вважає, що ці особи не повинні відповідати  за незаконне заволодіння чужим  транспортним засобом, якщо вони використовують його для поїздки. Пояснюють вони це тим, що «згадані особи виходять у своїй поведінці з дійсного або передбачуваного права на користування транспортним засобом», «мають право ним користуватися» і т. д. Крім того, О. І. Коробєєв, М. Й. Коржанський і В. А. Мисливий розширюють цей перелік і особами, яким власник  дозволяв колись користуватися транспортним засобом.

Насамперед слід зазначити, що за рамки цього кола осіб повинні  вийти ті члени сім’ї та близькі  родичі власника чи користувача, які  мають юридичні права на відповідний  транспортний засіб.

Зокрема, подружжя відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України, а також ч. 3 ст. 368 ЦК України є  співвласником усього майна (включаючи  й транспортний засіб), набутого за час шлюбу, якщо інше не встановлено  законом або договором (режим  спільної сумісної власності). Статтею 175 Сімейного кодексу встановлений режим спільної сумісної власності  батьків і дітей на майно, набуте ними за рахунок їх спільної праці  або спільних коштів, що належать їм на праві спільної сумісної власності. Крім того, згідно з ч. 4 ст. 368 ЦК України  майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти  членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено  договором, укладеним у письмовій  формі. Такі особи через те, що є  співвласниками транспортного засобу, не можуть бути суб’єктами злочину, передбаченого  ст. 289 КК, і саме про цю категорію  осіб говориться в п. 18 постанови  ПВС України від 23 грудня 2005 р. № 14.

Невизнання ж суб’єктами розглядуваного злочину всіх інших  родичів, а тим більше знайомих, яким власник чи користувач раніше дозволяв користуватися транспортним засобом, є досить спірним.

На нашу думку, статус членів сім’ї, близьких родичів і знайомих власника чи користувача транспортного  засобу при заволодінні відповідним  транспортним засобом без дозволу  останніх мало відрізняється від  статусу осіб, що мають за характером роботи доступ до транспортного засобу, пов’язаний з їх обслуговуванням  або охороною (механіки, слюсарі, охоронці тощо). Такі особи мають лише доступ до транспортного засобу, однак не мають щодо нього ніяких прав.

Вважаємо, що подібні ситуації свідчать не про те, що близькі родичі та члени сім’ї потерпілого не повинні визнаватися суб’єктами незаконного заволодіння транспортним засобом. На нашу думку, у таких випадках потрібно надати можливість самому власнику чи користувачу транспортного засобу вирішувати питання про необхідність притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності. Саме так вирішується  це питання у кримінальному законодавстві  деяких зарубіжних країн.