Кримінальна відповідальність за незаконне володіння транспортним засобом

Іноді на практиці зустрічаються  випадки так званого «подвійного  проникнення», коли спочатку винний проникає в сховище, а потім у приміщення або навпаки. У таких ситуаціях  злочин слід визнавати закінченим з  того моменту, коли транспортний засіб  був виведений не лише з приміщення, але й з іншого сховища, на території  якого воно розташоване (або навпаки).

На нашу думку, у діях співучасників  є ознаки лише замаху на незаконне  заволодіння транспортним засобом  з використанням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, але не закінченого  злочину, оскільки об’єктивна сторона  посягання не одержала свого повного  розвитку.

Інша оцінка схожим діям дана у вироку, винесеному апеляційним  судом Харківської області. Г. вирішив  незаконно заволодіти транспортним засобом з метою покататися. Проходячи  біля магазину, винний побачив припаркований  автомобіль ВАЗ-21011 і вирішив ним  заволодіти. Для цього він, розбивши скло, проникнув у транспортний засіб, зламав замок запалювання, але не встиг запустити двигун, тому що на шум вийшов співробітник відділу  державної служби охорони К., який охороняв магазин та прилеглу до нього територію. Для приховання незаконного заволодіння транспортним засобом Г. вистрілив в охоронця, внаслідок чого К. було заподіяно смерть. Після цього винний зник з місця вчинення злочину, не довівши умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом до кінця.

Суд правильно кваліфікував дії Г. як замах на незаконне заволодіння  транспортним засобом із застосуванням  насильства, небезпечного для життя  чи здоров’я потерпілого; умисне вбивство у зв’язку з виконанням особою службового або громадського обов’язку  та з метою приховати інший  злочин; виготовлення й носіння вогнепальної зброї без передбаченого законом  дозволу.                                                                           

7. Незаконне заволодіння транспортним засобом, що завдало значної або великої матеріальної шкоди.

Посилення відповідальності за незаконне заволодіння транспортним засобом, що завдало значної (ч. 2 ст. 289 КК) або великої (ч. 3 ст. 289 КК) матеріальної шкоди, пов’язане зі шкодою, що заподіюється злочином власнику транспортного засобу.

Зазначимо, що в першій редакції ст. 289 КК ці кваліфікуючі ознаки були сформульовані  законодавцем по-іншому, ніж зараз. У частині 2 ст. 289 КК вказувалося  на завдання значної матеріальної шкоди потерпілому. У новій редакції слово «потерпілий» виключено, що слід визнати правильним.

В теорії кримінального права  поняття потерпілого і його видів  трактується по-різному, але на законодавчому  рівні — у КПК України — воно поки що обмежено лише фізичною особою (хоча в проекті КПК потерпілим пропонується визнавати й юридичну особу).

Тому раніше для кваліфікації вчиненого за ознакою завдання злочином значної матеріальної шкоди потерпілому  потрібно було, щоб така шкода заподіювалася  саме фізичній особі. Проте транспортний засіб як предмет цього злочину  може належати як фізичній, так і юридичній особі. Тому при кваліфікації цього посягання виникали певні труднощі. Так, якщо умисел винного був спрямований на незаконне заволодіння транспортним засобом фізичної особи у значному розмірі, а фактично транспортний засіб належав юридичній особі, то вчинене повинно було кваліфікуватися за спрямованістю умислу винного як замах на незаконне заволодіння транспортним засобом із завданням значної матеріальної шкоди потерпілому (ст. 15 і ч. 2 ст. 289 КК). І навпаки, якщо умисел винної особи був спрямований на незаконне заволодіння транспортним засобом юридичної особи, а останній належав фізичній особі, якій злочином завдано значної матеріальної шкоди, то вчинене повинно було кваліфікуватися за спрямованістю умислу за ч. 1 ст. 289 КК (за відсутності інших кваліфікуючих ознак). Таким чином, виключення з ч. 2 ст. 289 КК терміну «потерпілий» не буде створювати подібних проблем.

Частина 3 ст. 289 КК містила  кваліфікуючу ознаку вчинення злочину  щодо транспортного засобу, вартість якого в 250 разів перевищує неоподатковуваний  мінімум доходів громадян (далі — НМДГ). Так, у перші роки дії КК 2001 р. розмір НМДГ становив 17 грн. Відповідно вартість такого транспортного засобу становила 4250 грн. (17 х 250). Це означало, що на практиці незаконне заволодіння майже будь-яким транспортним засобом кваліфікувалося за ч. 3 ст. 289 КК за вказаною кваліфікуючою ознакою. При цьому санкція ч. 3 ст. 289 КК була на той момент дуже суворою — від десяти до п’ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Слід також зазначити, що посилення відповідальності за вчинення цього злочину пов’язувалося  не з розміром заподіяної шкоди, а  з вартістю транспортного засобу, які не завжди співпадали. Якщо посягання  вчинялося з метою покататися, доїхати до певного місця, перевезти  вантаж тощо, то вартість транспортного  засобу істотно не впливала на ступінь  суспільної небезпечності вчиненого.

Встановлення в діянні особи всіх ознак складу злочину  є єдиною й достатньою законною підставою  для притягнення її до кримінальної відповідальності за ст. 289 КК і призначення  їй покарання. Однак за певних умов особа, що вчинила цей злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Питанням покарання і  звільнення від кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння транспортним засобом присвячено останній розділ дисертації.

8.  Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 289 КК

Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є покарання  за вчинений винним злочин. Але боротьба зі злочинністю не обмежується лише застосуванням покарань. У ряді випадків, коли реалізація кримінальної відповідальності є нераціональною або недоцільною, держава відмовляється від засудження та кримінального переслідування винних осіб.

Перш, ніж характеризувати  звільнення від кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння транспортним засобом необхідно коротко розглянути питання про те, що являє собою  кримінальна відповідальність і  звільнення від неї.

У кримінальному законі відсутнє визначення кримінальної відповідальності. У науці ж кримінального права  щодо цього питання немає єдиної точки зору. На думку одних авторів, кримінальна відповідальність є  реальним застосуванням санкції  кримінально-правової норми. Інші вчені  вважають, що кримінальна відповідальність — це обов’язок особи, яка вчинила злочин, понести визначені законом обмеження та позбавлення. Треті ототожнюють кримінальну відповідальність із кримінально-правовим відношення. Висловлено також думку, що кримінальна відповідальність — це засудження особи від імені держави за вчинений нею злочин.

Виходячи з цього, заяву  можна було б вважати добровільною і в тому випадку, коли вона зроблена на досудовому слідстві за таких обставин, коли винний зрозумів неминучість свого  викриття у вчиненні злочину та вирішив  удатися до відповідних «хитрощів» у вигляді «добровільної» заяви (з наступним поверненням транспортного засобу власнику та відшкодуванням завданих збитків). Таке рішення навряд чи можна визнати правильним.

На нашу думку, добровільну  заяву в правоохоронні органи про вчинення злочину (юридичний  факт, що за наявності інших умов припиняє відповідні кримінально-правові  відносини) винний має зробити тільки в певний проміжок часу. Початковим моментом при цьому є вчинення особою злочину, передбаченого ст. 289 КК, а кінцевим моментом, на наш погляд, доцільно визнати порушення кримінальної справи щодо такої особи органом, наділеним законом правом на порушення  кримінальної справи.

Виходячи з цього, пропонуємо de lege ferenda доповнити відповідною  вказівкою ч. 4 ст. 289 КК: «Звільняється  від кримінальної відповідальності судом особа, яка вперше вчинила  дії, передбачені цією статтею… але  добровільно заявила про це правоохоронним органам до порушення кримінальної справи щодо неї …».

На наш погляд, термін «добровільно» характеризує не лише повідомлення правоохоронним органам  про вчинений злочин, але й повернення винним транспортного засобу власнику, а також відшкодування збитків.

 Винний повинен добровільно повернути транспортний засіб власнику.

Це означає, що особа самостійно вирішує повернути транспортний засіб, яким вона незаконно заволоділа, відповідній особі.

Звертає на себе увагу та обставина, що в ч. 4 ст. 289 КК міститься  припис повернути транспортний засіб  винятково власнику. Така позиція викликає сумніви. Сам законодавець, визначаючи в п. 1 примітки до цієї статті поняття незаконного заволодіння транспортним засобом, встановив, що він може бути вилучений у власника чи користувача.

Виходячи з цього, вважаємо, що винний має повернути транспортний засіб тій особі, у якої його було вилучено, тобто власнику чи користувачу. Адже злочинець може й не знати, кому належить право власності на транспортний засіб, але чітко усвідомлювати  де, звідки й коли він незаконно  заволодів транспортним засобом. Не слід забувати й про те, що особи  часто володіють і користуються транспортними засобами на підставі довіреності, виданої власником. Встановлення ж і повернення транспортного  засобу самому власнику буде в цьому  випадку не лише вкрай проблематичним, але й нераціональним, коли протиправне  вилучення вчинене у правомірного користувача.

Отже, ч. 4 ст. 289 КК слід доповнити  вказівкою на те, що транспортний засіб  має бути повернуто власнику чи користувачу цього транспортного засобу.

Крім того, на практиці не виключені випадки, коли винним знищується транспортний засіб або приводиться  в такий стан, при якому він  повністю втрачає свою цінність і  не може бути використаний за призначенням, а також коли він протиправно  вилучається у винного (угон транспортного  засобу, який вже було угнано). Чинна  редакція ч. 4 ст. 289 КК не дозволяє звільнити  особу в подібних випадках від  кримінальної відповідальності. Вважаємо, що в цих ситуаціях (при дотриманні інших умов) винний також має бути звільнений й від кримінальної відповідальності.

З урахуванням цього пропонується в ч. 4 ст. 289 КК після слів «повернула транспортний засіб власнику чи користувачу» додати слова: «(при реальній можливості це зробити)».

 Винний повинен добровільно повністю відшкодувати завдані збитки.

Збитки є різновидом понесеної  власником (користувачем) транспортного  засобу матеріальної шкоди, втрати і  витрати майнового характеру, які  перебувають у причинному зв’язку  зі вчиненим злочином і можуть бути виражені в грошовому еквіваленті.

Як правило, їх утворюють  витрати з ремонту транспортного  засобу, вартість пально-мастильних матеріалів, амортизаційний знос. При неможливості повернути транспортний засіб розмір збитків установлюється, виходячи з  його вартості на момент вчинення злочину.

Ми приєднуємося до позиції  тих авторів, які вважають, що до збитків, які підлягають відшкодуванню  винним, належать не лише прямі матеріальні  збитки, але й упущена вигода. Такий підхід відповідає чинному  законодавству (ч. 2 ст. 22 ЦК) і судовій  практиці.

Так, про необхідність відшкодування  доходів, які потерпілий не одержав, мова йде в абз. 2 п. 36 постанови  ПВС України від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах  про корисливі злочини проти  приватної власності» .

Збитки за загальним правилом можуть бути відшкодовані як самим  винним, так і іншими особами, зокрема  батьками чи близькими родичами.

Про надмірну суворість санкцій  ст. 289 КК свідчить і судова практика. Її вивчення показало, що суди використовують всі передбачені КК способи пом’якшення  відповідальності винних осіб.

Так, відповідно до даних, отриманих  в результаті вивчення матеріалів 486 кримінальних справ, реальне позбавлення  волі призначене 54% винних, а 46% осіб звільнені  від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК). При цьому тільки 65% осіб із тих, які були засуджені до реального  відбування покарання, воно призначене в межах санкції статті. Іншим 35% винних було призначене покарання  більше м’яке, ніж передбачено законом (ст. 69 КК). Серед тих, хто був звільнений від відбування покарання з випробуванням, у межах санкції воно призначено 78% осіб; до 22% винних застосовувалася  ст. 69 КК.

Призначаючи більш м’яке  покарання, ніж передбачено законом, суди найчастіше призначають покарання  у виді позбавлення волі нижче  від найнижчої межі, встановленої в санкціях ст. 289 КК (90% випадків). Перехід  до більш м’якого виду основного  покарання застосовується досить рідко (10% випадків).

При цьому важливо відзначити, що при призначенні покарання  в межах санкцій різних частин ст. 289 КК, воно визначається в переважній більшості випадків ближче до нижчої межі.

Ще Монтеск’є стверджував, що «у країнах, де покарання не жорстокі, вони справляють на розум громадян враження настільки ж сильне, як найжорстокіші покарання в інших  країнах». Водночас, як справедливо  зазначалося в юридичній літературі, покарання не повинне бути й безпідставно м’яким, а бути розумним і доцільним.

З огляду на це законодавець в редакціях ст. 289 КК від 22 вересня 2005 р. та від 15 квітня 2008 р. пом’якшив  покарання за відповідний злочин. Тим самим покарання за це посягання  стало відповідати покаранням за однорідні з ним злочини та ступеню його реальної суспільної небезпечності.

Санкція ч. 1 ст. 289 КК передбачає як альтернативні покарання штраф, обмеження волі та позбавлення волі. Проведене дослідження показало, що суди рідко застосовують штраф, часто  віддаючи перевагу призначенню покарання  у виді позбавлення волі. У той  же час абз. 3 п. 2 постанови ПВС  України «Про практику призначення  судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 рекомендує судам  обговорювати питання про призначення  покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, якщо санкцією передбачаються більш  м’які види покарання .