Порядок дослідження та оцінки доказів у цивільному процесі

Найчастіше у цивільному процесі  зустрічається почеркознавчі, товарознавчі, будівельно-технічні, судово-психіатричні експертизи. Особлива роль експертизи зросла після прийняття нового Сімейного кодексу. Зокрема правельно зазначає професор З. Ромовська, що «в сучасних умовах основним доказом батьківства буде висновок судово-генетичної експертизи».[11,с.262]

Таким чином, проведення експертизи- процесуальна дія, яка відрізняється від інших тим, що проводиться спеціалістом у формі дослідження наданих йому судом об’єктів і матеріалів, котрі вже зібрані і приєднані до справи як процесуальні джерела доказів. Стаття 1 Закону «Про судову експертизу» дає своє визначенння поняття судової експертизи- це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи.

Дослідження висновку експерта регулюється ст. 189 ЦПК. Поданий експертом письмовий висновок оголошується в судовому засіданні. Для роз’яснення і доповнення висновку експертові можуть бути поставлені запитання. Першою, як і при допиті свідків, запитання експертові ставить особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, потім інші особи, а після – суд. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першими ставлять запитання експертові позивач і його представник. Суд також має право з’ясовувати суть відповідей експерта на запитання осіб, які беруть участь у справі.

Висновок експерта є  одним із джерел доказів. Оскільки висновок не має наперед встановленої сили, він підлягає обов'язковій оцінці суб'єктами доказування. Метою оцінки є встановлення можливості використання даного висновку як джерела фактів, на яких ґрунтується вирішення справи' по суті, і водночас самих цих фактів як доказів.

Одним із компонентів  перевірки висновку експерта є перевірка  дотримання процесуального порядку одержання (виявлення, фіксації, вилучення, упаковки) досліджуваних речових доказів, документів, зразків. Порушення порядку вилучення досліджуваних об'єктів і добору зразків може викликати сумніви у допустимості висновку експерта, оскільки є сумнівною належність таких об'єктів до розслідуваної події, і походженні зразків від конкретного об'єкта, що перевіряється.[7, c.53-60]

Особливу складність становить оцінка достовірності  висновку експерта. Її прийнято розглядати з боку формального і змістового. Формальний бік полягає в аналізі поданного на дослідження матеріалу; вихідних даних, одержаних особами, які призначили експертизу; відповідності за кількістю і повнотою відповідей експерта поставленим питанням; береться до уваги стаж роботи експерта, його науковий ступінь тощо. Змістовий бік оцінки достовірності висновку експерта містить вивчення компетентності експерта; наукової обгрунтованості застосованих заходів і методів дослідження; рівня застосованих методик дослідження з точки зору сучасних досягнень науки і техніки; логічності умовиводів експерта; повноти і ґрунтовності проведеного дослідження; правильності виведених експертом ознак і переконливості обґрунтування переваги співпадаючих ознак над розбіжностями; відповідності даних, одержаних під час дослідження і описаних у дослідницькій частині висновку, підсумковому висновку. Для вирішення справи найбільшу цінність мають однозначно позитивні або негативні висновки, якими встановлюється наявність або відсутність певних фактів. Для розяснення висновку експерту можуть бути поставлені питання.

Новий ЦПК, встановлюючи такий порядок, по суті робить необхідним участь у процесі кваліфікованих представників (адвокатів, юрисконсультів тощо). Але реальна практика засвідчує, що не у кожній справі беруть участь адвокати, юрисконсульти. А це неминуче змусить суд бути більш активним, ніж це закладено в Кодексі, а нерідко і відступати від ролі процесуального спостерігача, якого переконують в істинності фактів, що ним розглядаються. Якщо у справі беруть участь учасники, які не мають юридичної підготовки, не володіють відповідним арсеналом доказування, методиками допиту свідків і експертів, то процесуальна активність суду неминуче зростатиме.

Якщо експерт виклав письмово і підписав роз'яснення  і доповнення до висновку, то вони приєднуються до справи. Такі доповнення і роз'яснення  повинні бути оголошені судом або експертом.[8, c.286]

Під час дослідження доказів є можливою участь спеціаліста, який може надавати усні консультації або письмові роз’яснення (висновки), з приводу яких йому також можуть бути поставлені запитання по суті.[2]

Введення такої процесуальної фігури, як спеціаліст- це крок до гармонізації українського законодавства з європейською практикою. Стаття 190 ЦПК передбачає, що під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або роз'ясненнями спеціалістів. Процесуальне становище спеціаліста за Кодексом 1964р чітко не було врегульовано, його присутність і необхідність очевидною. Наприклад, суд має право провести огляд і дослідження письмових доказів у місці їх зберігання. Але для «дослідження» документів нерідко потрібна участь відповідних спеціалістів у сфері бухгалтерського або податкового обліку. Це не експертиза. Адже тут не дотримується спеціальна процесуальна форма, не проводяться спеціальні досліди, експерименти тощо. Суду надається науково-технічна допомога. Таких спеціалістів іменували в судах «свідками». Ці дії називають фактичною процесуальною діяльністю, яка має. Місце в тих випадках, коли зміни процесуального закону не встигають за розвитком суспільних відносин. Фактична поява такого роду відносин сприяла закріпленню норми про спеціаліста в новому ЦПК. [8, c.286-287]

Порядок допиту спеціаліста  такий же, як і порядок допиту експерта. Тобто допит проводиться відповідно вимога ст.189 ЦПК та вимог Закону України «Про судову експертизу».

Після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий з’ясовує у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, чи не бажають вони дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи.

Вислухавши додаткові пояснення  і вирішивши заявлені при цьому клопотання, або за відсутності таких, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до наступної частини судового засідання – судових дебатів.

Якщо під час судових дебатів  виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі.

Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення, якщо під час ухваленння рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. У цьому випадку досліджуються докази, які потребують додаткової перевірки.

ОЦІНКА ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Процесуальним правом передбачена  така діяльність суду, як оцінка доказів. Для того щоб рішення суду було законним та обгрунтованим суд повинен  додержуватися таких принципів  процесу, як незалежність суду та його суддів і підкорення їх тільки закону, рівність сторін перед законом та судом, гласність, забезпечує прийняття законного та обгрунтованого рішення.

Для прийняття рішення суттєве  значення має правельна оцінка доказів, їх об’єктивний розгляд в сукупності. Якщо в конкретній справі суд не встановив повно і вірно фактичні обставини по справі, права і обов’язки сторін, то не можна прийняти і закону дію.

 «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.»-схоже судження можна зустріти не тільки в цивільному судочинстві, а й в кримінальному (ст.67КПК) і господарському (ст.43ГПК). Це є цілком зрозумілим, оскільки, оцінка доказів, можна стверджувати, є кінцевим етапом вирішення справи по суті в будь-якому процесі. Але жоден процесуальний кодекс не містить конкретного визначення, що собою являє оцінка доказів. [2, 4,5]

Теорія дає таке визначення: «Оцінка доказів – розумова, пізнавальна діяльність суду, що полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів і здійснюється за його внутрушнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності на підставі принципів судочинства: верховенства права; законості; рівності усіх учасників процесуперед законом і судом; змагальність сторін.»       [ 9, c.85]

Суб’єктами оцінки доазів є і учасники процесу, зокрема сторони та їх представники. Оцінку вони висловлюють у своїх виступах в дебатах, у клопотаннях та письмових поясненнях. Але вирішальну , владну оцінку доказів дає лише суд, який оцінює належність , допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний їх зв’язок у сукупності. Результат оцінки доказів суд наводить в рішенні, де вказує таож мотиви їх прийняття чивідмови у прийнятті.

Оцінка доказів здійснюється відповідно до законів (правил, постулатів) логіки. Вона включає такі елементи,як аналіз, синтез, порівняння. Під час оцінки доказів здійснюється уявне моделювання досліджених обставин та причинно-наслідкових зв’язок. Водночас процесуальне право встановлює низку принципів оцінки доказів.[10, c.837].

Суд вільний в оцінці доказів. Ніяки докази не мають заздалегіть встановленої сили (ч2ст.212ЦПК, ч2ст.67КПК, ч2ст.43ГПК). Свобода в оцінці доказів гарантується законом.

Оцінка здійснюється за внутрішнім переконанням. На формування внутрішного переконання істотно впливає світогляд судді, важливим елементом якого є правосвідомість, яка допомагає правельному розумінню і тлумаченню норм права, які підлягають застосуванню.

Оцінка має грунтуватися на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Мається на увазі, що оцінка здійснюється обєктивно, повно і безпосередньо. Під об’єктивністю розуміють відсутність зацікавленості суду  у справі, за древнім принципом, що ніхто не може бути суддею у власній справі . Це у свою чергу дозволяє суду розглядати докази всебічно. Оскільки суд не зацікавлений у вирішенні спору, то він досліджує і оцінює докази як зі сторони позивача, так зі сторони відповідача, а не з позицій однієї сторони. Повний- це, в першу чергу, наявність у справі достатньої кількості доказів, необхідних для висновку у справі, та їх оцінка у сукупності. Безпосередність означає, що суд дає остаточну оцінку і він повинен сам особисто дослідити всі докази, для того щоб самостійно встановити обставини обставини справи та постановити рішення у справі.

Під час оцінки доказів суд керується  законом. Тут, на мій погляд, пояснення зайві, бо мова йде про принцип законноті.

«Правильному застосуванню закону завжди передує процесуальна діяльність зі встановлення підстав виникнення, зміни або припинення суб’єктивних прав і обов’язків сторін, тобто зі встановлення юридичних фактів. Процес пізнання включає в себе як встановлення фактів, з якими сторони пов’язують винекнення, зміну або припинення їх права, так і правову оцінку встановлених судом фактів. Спір сторін у позовному провадженні найчастіше зводиться до встановлення або заперечення фактів, які мають правове значення у справі.

Якщо в конкретній справі суд  не встановив повно і вірно  фактичні обставини по справі, права  і обов’язки сторін, тобто істини, то не можна прийняти і законну дію. Істинним називають судження, в якому правильно відображається об’єктивна реальність. Під істинною в цивільному процесі розуміється вірне судження суддів про дійсно фактичні обставини по справі в їх правовій оцінці. Встановлення фактів передує акту застосування норм права. Істина народжується у спорі. Методом досягнення істини у цивільному процесі виступає змагальність сторін в умовах рівноправності.»

М.К.Треушнікова не є прихильником позиції, що в суді встановлюється істина. Якщо з цієї цитати виключити слова  про істину, то все інше правильно  відображає процес судового розгляду. Викинувши все зайве, ми одержемо те, що потрібно для цивільного процесу. Тут зайвим є введення поняття істини. Під істиною її апологети розуміють вірне судження суддів про дійсні фактичні обставини справи. «Вірні судження суддів» - це і той суб’єктивний елемент, який дозволяє стверджувати, що у справі народжується істина. Тобто ми завжди маємо «об’єктивну істину» із суб’єктивним елементом. Бо в кожному судовому рішенні присутній фактор людини. Без цього фактора в суді обійтись неможливо. Без введення поняття істини в судовий процес обійтись можна. Конституція України наголошує, що ми повинні «усвідомлювати свою відповідальність перед Богом», а отже не перебирати на себе те, що є Божим промислом, є прерогативою Господа. Намагання досягти істину закладено в природі людини. Цього достатньо. М.К.Треушников та інші апологети «об’єктивної істини» стверджують, що альтернативою «об’єктивної істини»може бути «формальна істина», досягнення якої приписують своїм науковим противникам. Ряд авторів наголошує, що в суді встановлюється відносна істина, а абсолютнана істина складається з відносних істин.                 [8, c.315-317]

Я цілком погуджуюсь з тим, що поняття  істини є філософською категорією, а право повинно користуватися лише однозначними і безспірними поняттями, щоб уникнути в подальшому різних трактувань однієї і тієї самої норми. Дійсно при оцінці доказів і вирішені справи по суті завжди присутння певна суб’єктивність, бо оцінює і вирішує людина, а це впершу чергу особистість з своєю індивідуальною правосвідомістю і лише потім суддя. Зрозуміло, що людина здатна помилятися в силу різних обставин, тому будь-яким процесуальним законом в тому числі і цивільним передбачено інститут перегляду судових ухвал та рішень. Саме процедура оскарження і буде забезпечувати об’єктивну оцінку доказів .

ВИСНОВОК

Проаналізувавши порядок дослідження  і оцінки доказів, я дійшла висновку, що дана процедура в цивільному законодавстві  досить детально регламентована порівняно  з Цивільним процесуальним кодексом 1964р. та іншими процесуальними законами.

Досліджуючи поняття доказів та їх видів можна стверджувати, що законодавче закріплення поняття  доказів забезпечує єдине, офіційне, юридичне визначення. В науковій літературі немає гострих суперечок з приводу ст.57ЦПК, яка дає визначення доказам. Але є деяке не визначення стосовно тереотичного розподілу видів доказів, оскільки практично і юридично визначені такі види, як пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків; показання свідків; письмові та речові докази; висновок експерта. З поняттям докази дуже тісно пов’язане поняття доказування. Саме в процесі доказування і відбувається дослідження, а в кінцевому результаті оцінка доказів.