Поняття та види юридичних осіб

Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція О.А. Красавчикова, який використав більш універсальний підхід, що дозволяло вести мову не тільки про державні, а й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична особа є правовою формою вираження певних суспільних відносин людей, об’єднаних єдиною метою. Звідси випливав висновок, що юридичною особою є організація, причому така, яка виступає не як сума індивідів, що її складають, а як певне соціальне утворення – система істотних соціальних взаємозв’язків, об’єднаних для досягнення поставлених цілей у єдине структурно і функціонально диференційоване соціальне ціле, яке має ознаки юридичної особи ¹⁰.

Втім наведена позиція  не отримала широкої підтримки у  радянській науці цивільного права.

У сучасних умовах зводити  проблему з’ясування сутності юридичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б помилкою, оскільки останні становлять лише незначну частину загальної сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними особами.

У зв’язку з цим логічно звернутися до тлумачення сутності юридичної особи в інших правових системах.

Сучасне поняття юридичної  особи у цивільному і торговому  праві розвинених країн характеризується як одне з найменш розроблених. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються найзагальнішими і дуже короткими формулюваннями. Тому у характеристиці поняття «юридична особа» важливе значення має саме з’ясування сутності останньої.

При обґрунтуванні правосуб’єктності  соціальних утворень усі теорії виходять з того, що юридична особа – це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов’язків. Проте методи обґрунтування наявності такої правосуб’єктності соціальних утворень у представників різних напрямів юридичної думки неоднакові ¹¹.

Найчіткіше визначилися  два концептуальних підходи: теорія фікції та теорія соціальної реальності.

Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням  її прихильників, корпорація як така не має власної волі. Тому спочатку вважалося, що вона не здатна вчиняти злочини і завдавати шкоди. Корпорація лише виражає волю держави, втілену в законі й акті про її створення. Теорія фікції фактично обґрунтовувала дозвільний порядок утворення юридичних осіб.

У подальшому зазначена  теорія була деталізована. Виникли  різні її модифікації. Наприклад, з’явилися теорії цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності, позитивістські і нормативістські теорії юридичної особи. Вони, власне, є варіантами теорії фікції.

Згідно з теорією  цільового майна права юридичної  особи не належать нікому. Вони передбачені лише для досягнення мети. що визначається призначенням майна.

Теорія інтересу, навпаки, виходить із того, що майно юридичної особи насправді належить тим індивідам, які ним користуються. Майно юридичних осіб служить інтересам певних осіб. Правосуб’єктність юридичної особи при цьому є не більш ніж юридико-технічною вимогою.

Теорія посадового й  товариського майна розглядала майно установи як посадове, таке. що належить правлінню, а не його користувачам. Майно спілок, на думку прихильників цієї теорії, вважалося спільним товариським майном його членів, а не індивідуальним майном кожного з них. У результаті ця теорія трактувала юридичну особу як персоніфіковане правове відношення.

Згідно з теорією  колективної власності юридична особа є не більш ніж засобом, призначеним для управління колективною  власністю, саме поняття «юридична  особа» ототожнюється з колективним майном, яким володіють численні об’єднання.

У XX ст. набули поширення  позитивістські та нормативістські  теорії юридичної особи. За вченням  прихильників позитивістської теорії, юридична особа характеризувалася  як створений об’єктивним правом центр застосування певного комплексу прав і обов’язків, а нормативістська теорія вважала юридичну особу лише персоніфікацією правових норм, предметом правосвідомості.

На відміну від теорії фікції та її модерних варіантів, реалістичні  теорії визнають юридичних осіб соціальною реальністю.

Їх прихильники виходять з факту реального існування  групових інтересів окремих індивідуумів, які в сукупності становлять основу для створення різного роду юридичних  осіб. Колективні інтереси мають первинний  характер. Право ж виконує похідні функції, що зводяться лише до оформлення цих інтересів. Наслідком реалістичних теорій, зокрема, стало положення про виникнення юридичних осіб у нормативно-явочному порядку.

Реалістичні теорії виникли  на базі органічної теорії, яка зображала юридичну особу як особливий визнаний правопорядком тілесно-духовний організм, що має власну душу, волю і діє за допомогою своїх органів. Реалістичні теорії, відкинувши біологічні крайнощі органічної теорії, розглядають юридичну особу як колективне утворення, що має волю і діє з метою забезпечення спільних інтересів своїх членів.

Певний інтерес становить  також теорія відокремлення власності від управління, хоча вона і мала обмежену мету – з’ясування сутності лише акціонерного товариства. Ця теорія набула поширення практично в усіх розвинених країнах.

На думку її авторів, сучасні великі корпорації перетворилися  в установи, які виконують подвійні функції. Вони управляють власністю і одночасно є організаторами економічного життя країни. Завдяки наявності великої кількості розкиданих по всій країні держателів акцій, що втратили фактичний контроль над своїми капіталами, у рамках корпорацій сталося відокремлення власності від управління нею. Управління власністю зосередилося в руках керуючих корпораціями, які завдяки цьому набули самостійної економічної влади над власністю. Власність на засоби виробництва у її речовому вираженні, що використовується корпораціями, більше не знаходиться у приватній власності окремих осіб. Акціонери є лише власниками паперів – акцій. Корпорації стали квазіпублічними організаціями, що здійснюють народний розподіл виробленого ними продукту на підставі затраченої праці при збереженні інституту приватної власності.

Отже, можна зазначити, що найбільш придатною для пояснення сутності юридичної особи видається теорія соціальної реальності (якщо розглядати соціальну реальність як феномен, що виникає на підґрунті і для реалізації норм природного права). Такий підхід адекватно відображає сучасне розуміння природного права фізичних осіб об’єднуватися в організації і таким чином захищати та реалізовувати свої права у різних сферах діяльності, насамперед у цивільних відносинах. Держава може впливати на створення та діяльність таких об’єднань лише з урахуванням цих обставин і не може забороняти створення організацій, які не посягають на громадські інтереси, що трактуються як спільні інтереси індивідів.

 

2. Поняття, суть та ознаки юридичної особи

Природним суб’єктом  права є фізична особа. Водночас в цивільних відносинах беруть участь і організації, учасниками яких виступають фізичні особи.

Для того, щоб та чи інша організація могла бути учасником  цивільного обігу, тобто могла набувати цивільних прав та обов’язків, захищати свої права, вона повинна бути визнана  суб’єктом цивільного права – юридичною особою.

Інститут юридичної  особи – це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення ¹².

Інститут юридичної особи з’явився як форма задоволення громадських потреб в централізації капіталу для реалізації значних господарських проектів, а також з метою захисту різних корпоративних інтересів.

Організація, яка не відповідає певним, встановленим ознакам, прав юридичної особи не набуває, а отже, не є суб’єктом цивільного права.

Суб’єктами цивільних правовідносин поряд з громадянами є також юридичні особи – об’єднання громадян. Кожна фізична особа, вступаючи до об’єднання, передає йому частину своїх прав і обов’язків, в результаті чого об’єднання, яке бере на себе ці права і обов’язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується заінтересованість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб. Ще активнішу участь держава бере у створенні юридичних осіб публічного права. Вони створюються з метою ефективнішого і раціональнішого використання державного та громадського майна. Зрозуміло, що держава, територіальні чи регіональні громади не можуть управляти всіма належними їм цінностями. Закріплюючи майно за окремими підприємствами, установами та організаціями, держава, територіальні громади, як власники, дозволяють їм управляти цим майном, розпоряджатися грошовими коштами, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надають їм статус суб’єктів цивільного права ¹³.

Згідно зі ст. 80 ЦК України, юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді ¹⁴.

Отже, ЦК України не дає визначення поняття «юридична особа». Натомість, ст. 80 ЦК України, яка має назву «Поняття юридичної особи», містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді ¹⁵.

Таким чином, тут маємо  лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути  створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну  правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов’язки від свого імені;

4) вона може бути  позивачем і відповідачем у  суді.

Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:

• організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб’єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;
• майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;
• можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов’язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов’язань тощо;
• здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака). Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільним процесуальним правом ¹⁶.

Всі перелічені ознаки юридичної  особи тісно пов’язані між  собою.

Отже, юридична особа – це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. В доктрині радянського цивільного права традиційно вважалося, що юридична особа має спеціальну правоздатність, тобто кожна юридична особа може здійснювати лише таку діяльність, яка передбачена її статутом чи відповідним положенням. У вітчизняному цивільному законодавстві відповідно до сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного декларується принцип універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 ЦК). Водночас окремі види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії) – займатися медичною практикою, капітальним будівництвом, наданням охоронних послуг та ін.

Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.

Залежно від підстав  класифікації розрізняють такі органи юридичної особи: 

1. одноособові (директор, ректор, начальник) та колегіальні (правління, рада, колегія); 
2. ті, що обираються, та ті, що призначаються; 
3. керівні та структурні, залежно від повноважень ¹⁷.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак  юридичної особи – таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов’язаннями.

Для аналізу поняття «юридична особа» повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об’єднань, філій і представництв, які не є суб’єктами цивільного права ¹⁸.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним  чином організаційно і структурно  оформленого соціального утворення – організації.

Традиційно у цивілістичній  літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності ¹⁹.

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

 Організаційна єдність  закріпляється у статуті юридичної  особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов’язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст. ст. 143, 151, 154 ЦК України) ²⁰.