Цивільне право

Законодавець штучно обмежує останню волю громадянина, оскільки позбавляє його можливості у спільному заповіті розпорядитися  всім своїм майном, що суперечить одному з основних принципів спадкового права – принципу свободи заповіту. Після смерті одного із подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до іншого з подружжя, який його пережив і нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті, що порушує принцип відкликання заповіту. Особа, на користь якої складено заповіт, після смерті одного із подружжя може поводити себе негідно проте заповідач позбавлений права скасувати заповіт. З іншої сторони спільний заповіт подружжя не може не обмежувати права обов’язкових спадкоємців, які набули їх вже після складання спільного заповіту.

Заповіт подружжя належить до фідуціарних правочинів. Після смерті подружжя іншому подружжю має бути надано право змінити чи скасувати заповіт на загальних підставах, у тому числі призначити й іншого спадкоємця.

Якщо після визнання одного із подружжя недієздатним, інше подружжя розірве з ним шлюб, то заповіт подружжя, повинен автоматично втрачати свою чинність.

У підрозділі 2.4. “Заповідальні розпорядження” досліджується зміст понять підпризначення спадкоємця, заповідальний відказ, заповідальне покладання.

За своєю правовою природою заповідальний відказ – це односторонній правочин, оскільки вчинення його не вимагає погодження не лише із відказоодержувачем, а й зі спадкоємцем, який лише виконуватиме його. Заповідальний відказ як особливе розпорядження заповідача, природно, має місце лише у разі складання заповіту. Тому, якщо заповіту немає, спадкоємець за законом ніколи не обтяжується заповідальним відказом. Останній може бути як складовою частиною заповіту, так і єдиним розпорядженням заповідача, тобто власне заповітом. Перелік дій, які заповідач може зобов’язати вчинити спадкоємця, не є вичерпним, і спадкодавець може вимагати від спадкоємця на користь відказоодержувача будь-яких дій майнового характеру, звичайно, за умови, що вони не суперечитимуть закону, моралі та будуть здійсненними.

Предмет заповідального відказу має бути конкретним, визначеним (час, місце, спосіб здійснення, особа  відказоодержувача), щоб зміст і межі відказу не викликали сумніву ні у спадкоємця, ні у відказоодержувача, а його виконання не суперечило закону.

У підрозділі 2.5. Спадковий договір” досліджується правова природа, умови укладання та зміст спадкового договору. Попри цілком схвальну ідею законодавця – розширити межі здійснення прав громадян, правові засоби, до яких удався законодавець, не відповідають поставленій меті. Сумнівним є розміщення спадкового договору в Книзі шостій “Спадкове право”, оскільки сам законодавець, визначаючи види спадкування в ст. 1217 ЦК України, згадує лише про спадкування за заповітом або за законом. Якщо ж спадковий договір не належить до видів спадкування, то відсутні підстави для відведення йому місця серед норм, які регламентують спадкові правовідносини.

За своїм змістом  спадковий договір передбачає набуття певних прав і обов’язків ще за життя відчужувача, що суперечить правовій природі спадкування, оскільки набуття і здійснення спадкових прав можливе лише за неодмінної умови – смерті спадкодавця. Виконання спадкового договору після смерті відчужувача за певних обставин може бути досить проблематичним, оскільки відсутній правовий механізм його реалізації. Покладення на нотаріуса обов’язків щодо контролю за виконанням спадкового договору має декларативний характер. Існування інституту спадкового договору не може не  обмежувати права певних осіб на обов’язкову частку спадщини.

Дисертант вважає доцільним змінити легальну назву спадкового договору і розмістити його після договорів довічного утримання і ренти, розглядаючи як самостійний договір у системі цивільного права, оскільки, на відміну від наведених договорів, мета відчужувача полягає не в набутті від одержувача утримання за життя, а у вчиненні одержувачем певних, визначених дій майнового чи немайнового характеру за плату у вигляді певного майна.

Розділ 3. “Спадкування за законом” складається із трьох  підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Спадкоємці за законом першої черги” з’ясовуються правові підстави спадкування спадкоємцями цієї черги. Домінуючою ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв’язків осіб, які претендують на одержання спадщини, із померлим. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем: чим ближче ступінь споріднення, тим більше можливостей у родича спадкодавця стати його спадкоємцем.

За своїм характером правовідносини, які пов’язані із поверненням конфіскованого майна або виплатою компенсації членам родини померлої особи, яка реабілітована відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, є не спадковими, а деліктними, і повинні регламентуватися, відповідно, не нормами спадкового права, а нормами деліктного права. Обов’язок повернути майно реабілітованої особи чи відшкодувати його вартість виникає у держави не у зв’язку зі смертю такої особи, а пов’язаний безпосередньо із заподіянням шкоди такій особі і неможливості потерпілому цю шкоду відшкодувати. Ця обставина зумовлює потребу внесення відповідних змін в Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, шляхом заміни поняття „спадкоємці першої черги” на поняття „родичі першого ступеня споріднення та подружжя”.

Оскільки законодавець став на шлях поваги до прав фактичного подружжя і в сімейному праві  практично урівняв права жінки  та чоловіка, які не перебувають  у шлюбі між собою, проте тривалий час проживають однією сім’єю, з  майновими правами жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі, зареєстрованому  в органах РАЦС, то доцільно внести відповідні зміни до норм, що визначають правове положення осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах і в ЦК України, а саме – визнати спадкові права не лише за подружжям, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі а й за особами, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Водночас, необхідно законодавчо закріпити ознаки фактичних шлюбних відносин, які суд повинен приймати до уваги, із тим, щоб випадкові зв’язки в тих чи інших формах не стали підставою для виникнення спадкових правовідносин.

Такими ознаками можуть бути: факт спільного співжиття  протягом не менше п’яти останніх років; взаємна матеріальна підтримка; публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; спільне виховання дітей.

Факт перебування  у фактичних шлюбних відносинах має встановлюватися судом. За відсутності зареєстрованого шлюбу фактичне подружжя повинно закликатися до спадкування як спадкоємець першої черги.

У підрозділі 3.2. “Спадкоємці за законом другої, третьої, четвертої та п’ятої черги” увага зосереджена на ознаках, яким повинні відповідати спадкоємці наступних черг.

Чинне законодавство  не містить визначення поняття не лише “член сім’ї”, а й “сім’я”  взагалі, хоча від правильного застосування цього терміну  в кожному конкретному випадку залежить не лише обсяг і характер суб’єктивного права, а й саме існування цього права (на житлове приміщення, аліменти, пенсію, страхову суму, пільги тощо). Відсутність законодавчого поняття “член сім’ї” зумовлює, по-перше, відсутність чіткого розуміння поняття “спадкоємець четвертої черги”, що не може не спровокувати численні судові спори, коли ті чи інші спадкоємці або і зовсім сторонні особи, будуть наполягати на визнанні їх членами сім’ї в судовому порядку. Водночас законодавець формулює юридичні ознаки сім’ї. Це союз двох або більше осіб, які: 1) повинні проживати спільно; 2) пов’язані спільним побутом; 3) мають взаємні права та обов’язки.

П’яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. Закон має бути не лише справедливим, але й зрозумілим. Пересічний громадянин не має уявлення, що до родичів шостого ступеня споріднення належать – діти двоюрідних правнуків і правнучок (двоюрідні праправнуки і праправнучки), діти його двоюрідних племінників і племінниць (троюрідні онуки і онучки) та діти двоюрідних дядька та тітки (троюрідні брати та сестри). Вказівка на ступінь родинних зв’язків при визначенні черг спадкоємців за законом, у складі якої родич закликається до спадкування, необхідна для того, щоб родичі спадкодавця не помилялися при встановленні ступеня родинності і не вважали себе ближчими родичами до спадкоємця, ніж вони є в дійсності. Реалізація спадкоємцями п’ятої черги права на спадщину буде пов’язана з перешкодами суто практичного характеру. наприклад, щоб довести спорідненість троюрідних сестер (за жіночою лінією), спадкоємець має надати нотаріусу свідоцтво про своє народження та свідоцтво про шлюб, свідоцтва про народження, шлюб та смерть матері, баби, двоюрідної баби, двоюрідної тітки, троюрідної сестри (і це за умови, що ніхто із згаданих осіб не розривав шлюб і не укладав новий).

У зв’язку з  цим необхідно створити такий  правовий механізм, який дав би змогу  спадкоємцям – далеким родичам, реально реалізувати своє право  на спадщину. Ми вважаємо доцільним, за наявності безспірних доказів родинних зв’язків між спадкодавцем і особою, яка претендує на спадщину, та відсутності заперечень з боку інших зацікавлених осіб, право встановлювати факт наявності родинних зв’язків між спадкодавцем і особою, яка звертається із заявою про прийняття спадщини, надати органам нотаріату. Нотаріус посвідчує факт, що фізична особа є живою, факт перебування її в певному місці, тотожність з особою, зображеною на поданій нею фотокартці. Аналогічно, за наявності наведених умов, нотаріус повинен мати право і встановлювати факт родинних зв’язків.

Законодавець змінив свій концептуальний підхід до питання щодо забезпечення інтересів утриманців і практично усунув їх від спадкування, оскільки право на спадщину вони набувають лише за умови відсутності у спадкодавця перших чотирьох черг спадкоємців. За таких обставин право утриманців на спадщину набуває декларативного характеру. Зміст спадкування за законом полягає в тому, що законодавець за відсутності заповіту моделює поведінку померлої особи щодо розпорядження належним їй майном. І зрозуміло, що до числа спадкоємців за законом повинні потрапити найближчі і найдорожчі для спадкодавця особи. Проте і до утриманця спадкодавець своє ставлення висловив чітко й однозначно ще за життя: утриманець отримував від нього допомогу, яка була постійним і основним джерелом існування протягом не менше 5 років.

Ми вважаємо, що непрацездатні утриманці померлого, за відсутності осіб, які повинні за законом їх утримувати, повинні аліментуватися за рахунок спадкового майна спадкоємцями, які отримали спадщину.

У підрозділі 3.3.”Спадкування за правом представлення. Зміна черговості” аналізуються підстави спадкування за правом представлення, умови та межі зміни черговості. Спадкування за правом представлення не є самостійною підставою спадкування, а вважається лише особливим порядком закликання до спадкування спадкоємців за законом.

Відповідно, спадкування  за правом представлення має місце: а) лише щодо осіб, які зазначені в законі; б) спадкоємці за правом представлення є безпосередніми правонаступниками і нікого не представляють; в) ці спадкоємці не відповідають за боргами особи, замість якої вони закликаються до спадщини.

При спадкуванні  за законом законодавець має на меті визначити гіпотетичну волю спадкодавця, і, враховуючи ймовірність його близьких відносин саме з найближчими родичами, відповідно будує абстрактну модель черговості без урахування особливостей стосунків, які складаються між  спадкодавцем і спадкоємцями за законом  у конкретній сім’ї. Якщо ж через  різні обставини спадкодавець не зміг належним чином чи способом оформити заповіт (недієздатність, похилий вік, психічний розлад), спадкоємці за законом можуть реалізувати дійсну волю спадкодавця, відійти від формальної черговості, яка передбачена законодавством, і поділити спадщину таким чином, як цього бажав би спадкодавець.

У контексті ст. 1259 ЦК України слово “опікувалася”  законодавець вживає дещо в незвичному розумінні. У цьому випадку йдеться  не про опіку у звичайному її розумінні, а про надання звичайних фактичних  послуг особі, яка перебувала в безпорадному стані і потребувала сторонньої допомоги: у приготуванні їжі, прибиранні квартири, пранні білизни тощо. Поняття “матеріально забезпечувала” необхідно розуміти як надання такої матеріальної допомоги, яка була основним засобом до існування, так і оплату комунальних послуг, ліків, набуття необхідних особистих речей хворому тощо.

Щодо поняття  “тривалий час”, то воно належить до оціночних категорій і суд, який розглядатиме справу, повинен визначатися  з його змістом, виходячи із засад  розумності та справедливості. На нашу думку, це має бути строк, не менший року, оскільки саме з такою тривалістю перебування на утриманні законодавець свого часу пов’язував виникнення права на спадщину в утриманця.

Розділ 4. “Здійснення  права на спадщину” складається  з п’яти підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Час і місце відкриття спадщини” досліджуються підстави, за наявності яких законодавець пов’язує виникнення права спадкування. Саме з часом та місцем відкриття спадщини пов'язане встановлення таких істотних обставин, як: коло спадкоємців; строк для прийняття спадщини чи відмови від спадщини; склад спадкового майна; закон, яким треба керуватися, а також можливість спадкоємців здійснити надані їм спадкові права та звернутися за свідоцтвом про право на спадщину; потреба вжити заходів для охорони спадкового майна тощо.

У ЦК України законодавець не дає відповіді на питання, коли ж відкривається спадщина після смерті особи, яка була посмертно реабілітована. 

Цю прогалину  частково усуває Закон України від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Вважаємо доцільним викласти ч. 1 ст. 1220 ЦК України у такій редакції: “Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою в судовому порядку або після її посмертної реабілітації”. Відповідно ч. 2 ст. 1220 ЦК України набуде такого вигляду: “Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою судом, або день прийняття рішення Комісії у справах по реабілітації (вироку суду) про посмертну реабілітацію особи”.

Місце відкриття  спадщини визначається з метою локалізації  спадкових правовідносин, забезпечення їх територіальної прив’язки до певного нотаріального округу. За вчинені злочини до довічного позбавлення волі за станом на грудень 2006 р. в Україні засуджено 1 361 особу, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях максимального рівня безпеки. За таких обставин ми вважаємо, що місцем проживання наведеної категорії осіб є саме населений пункт, де розташована виправна установа, в якій особа відбуває покарання, а для безпритульної особи – лікувально-соціально установа, в якій перебуває безпритульна особа.

У підрозділі 4.2. “Прийняття та відмова від спадщини” аналізуються умови здійснення права на спадкування. Право на прийняття спадщини є суб’єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надається альтернатива: прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Диспозиція ст. 1268 ЦК України побудована таким чином, що створює презумпцію прийняття спадщини спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і без подання заяви про її прийняття. Визначальною умовою у цьому випадку є не мотиви, якими керується “потенційний спадкоємець”, який залишається проживати у житловому приміщенні, а об’єктивний факт – факт проживання. Вперше у законодавстві з’явилася презумпція, за якою малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, що звільняє суд, як свідчить судова практика, від необхідності поновлювати строк для прийняття спадщини, і змушує нотаріусів більш відповідально ставитися до питання про видачу свідоцтва про право на спадщину. Редагування потребує ст. 1269 ЦК України, яка визначає процедуру подачі заяви про прийняття спадщини. Треба зазначити, що заява подається до нотаріальної контори саме за місцем відкриття спадщини. Таке доповнення чіткіше визначить обов’язки спадкоємців й усуне зайві труднощі практичного характеру.