Цивільне право

– обґрунтовується  необхідність створення такого правового  механізму, який би дозволив спадкоємцям  четвертого, п’ятого, шостого ступенів споріднення  реалізувати своє право на спадщину. За відсутності спору між спадкоємцями чи іншими зацікавленими особами пропонується надати нотаріусу право вчиняти таку нотаріальну дію, як встановлення факту родинних зв’язків між особами, які претендують на спадщину, і спадкодавцем;

– аргументується необхідність усунення відмінності  у правовому становищі фактичного подружжя із подружжям, яке перебуває  у зареєстрованому шлюбі. Оскільки у сімейному праві законодавець не лише став на шлях легалізації фактичних  шлюбів, а і надав особам, які  перебувають у фактичному шлюбі  правового захисту (на набуте за час  фактичного шлюбу майно поширюється  режим спільності майна, особи набувають право на утримання у випадку непрацездатності чи на час догляду за неповнолітньою дитиною), доцільно урівняти фактичне подружжя, визнане таким у судовому порядку, з подружжям, яке перебуває у шлюбі, зареєстрованому в органах РАЦС, і у спадкових правах;

Удосконалено:

– концепцію принципів  спадкового права, як підгалузі цивільного права, з огляду на їх природу, специфічну сутність і органічний взаємозв’язок та прояв. До принципів спадкового права автор відносить:

1) свободу волевиявлення  спадкодавця і спадкоємців;

2) універсальність  спадкового правонаступництва; 

3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;

4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;

5) державно-правову  охорону інтересів непрацездатних  родичів і членів сім’ї заповідача;

6) сімейно-родинний  характер спадкування;

– доктринальне визначення поняття заповіту, як особистого розпорядження  фізичної особи стосовно належного  їй майна та зобов’язань, яке набуває  чинності після смерті, складене в передбаченій законом формі і посвідчене зазначеною в законі особою;

– доктринальне визначення поняття спадкоємця, згідно з яким спадкоємцями за заповітом і за законом  є фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, особи, які були зачаті за життя спадкодавця  і народжені після його смерті, або які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій;

– доктринальне визначення поняття місця відкриття спадщини. Доведено, що оскільки місцем постійного проживання особи, яка відбуває покарання  у виді довічного позбавлення  волі, є виправно-трудова колонія  максимального рівня безпеки, то місцем відкриття спадщини після такої особи, повинно вважатися місцезнаходження такого закладу;

– положення щодо необхідності законодавчого закріплення  ознак фактичних шлюбних відносин, які суд повинен приймати до уваги, з тим, щоб випадкові зв’язки  чоловіка та жінки не стали підставою для виникнення права на спадщину. Такими ознаками можуть бути:

а) співжиття протягом останніх п’яти років;

б) публічне виявлення  подружніх відносин перед третіми особами;

в) спільне виховання дітей.

Дістало подальший  розвиток:

– положення про  періодизацію становлення спадкового права в Україні з 1917 р. по 2006 р. в п’ять основних етапів. Визначальну роль у правовому регулюванні спадкових відносин зайняли відповідно:

а) Декрети РНК  Української РСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

б) Цивільний кодекс УРСР 1922 р., що певною мірою відновив успадкування приватної власності, встановив межу майна, яке може успадковуватися, та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;

в) Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та визначив черговість закликання до спадщини;

г) Цивільний кодекс УРСР 1963 р., що розширив свободу заповіту, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні та зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;

д) Цивільний кодекс України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності  заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповідальних розпоряджень та коло об’єктів спадкового правонаступництва;

– положення про  необхідність розрізняти принципи спадкового права і його функціональні засади (внутрішньогалузеві принципи окремих  інститутів і субінститутів спадкового права), які не відіграють самостійної  ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До останніх належать такі положення як таємниця заповіту, охорона спадкового майна, відшкодування  витрат особам, які доглядали спадкодавця тощо;

– визначення місця  спадкового права в системі цивільного права. Спадкове право як підгалузь цивільного права нерозривно пов’язане з правом власності і є похідним від нього, оскільки саме право власності визначає характер і обсяг об’єктів спадкового правонаступництва. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України через свої специфічні завдання. Тому при формуванні системи навчального курсу цивільного права було б логічним і послідовним вивчення спадкового права в одному блоці з речовим правом;

– положення, що спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності і інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Усе, що людина змогла за життя набути, віднайти і зберегти, повинно в порядку правонаступництва переходити до її нащадків;

– положення щодо правової природи спільного заповіту подружжя, як особливого фідуціарного правочину. Обґрунтовано необхідність визнання заповіту нікчемним при розірванні шлюбу або при визнанні одного із подружжя в судовому порядку недієздатним. Довірчий характер правочину, значний час, який може сплинути від моменту укладання заповіту до відкриття спадщини, зумовлює необхідність надати вдівцю (вдові) право на таку форму самозахисту цивільних прав як зміна чи скасування заповіту;

– доктринальне визначення свободи заповіту, під якою автор розуміє надання фізичній особі права на свій розсуд в межах, встановлених законом, розпорядитися майном на випадок смерті, визначити коло спадкоємців і умови, на яких може бути ними  отримана спадщина, обтяжити їх дорученнями в межах спадкового майна, в будь-який час змінити, скасувати чи скласти новий заповіт та визначені форми і межі реалізації свободи заповіту;

– положення, що спадковий  договір за своєю природою і суттю є інститутом зобов’язального, а не спадкового права, що зумовлює необхідність його розміщення в книзі “Зобов’язальне право”, після договорів довічного утримання і ренти у відповідній главі, як самостійного цивільно-правового договору в системі договірного права; 

– положення, що об’єктом спадкового правонаступництва можуть виступати і окремі особисті немайнові  права, які належали автору твору.

На підставі наведених вище висновків дисертантом вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також становлять наукову новизну. Пропонується доповнити ч. 2 ст. 1220 ЦК “Відкриття спадщини”, ст. 1222 ЦК “Спадкоємці”, ст. 1224 “Усунення від права на спадкування”, ст. 1234 “Право на заповіт”, ст. 1241 “Право на обов’язкову частку у спадщині”, ст. 1242 “Заповіт з умовою”, ст. 1243 “Заповіт подружжя”, ст. 1247 ЦК “Загальні вимоги до форми заповіту” частинами 4-6; ст. 1249 ЦК “Посвідчення нотаріусом секретних заповітів”, ст. 1256 ЦК “Тлумачення заповіту”, ст. 1265 “П’ята черга спадкоємців за законом”, Закони України: “Про авторське право і суміжні права”, “Про нотаріат”, “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

Теоретичне та практичне  значення одержаних результатів  дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:

– у науково-дослідній  сфері: сформульовані та викладені  положення, узагальнення, висновки і  рекомендації можуть стати основою  для подальших наукових розробок в теорії цивільного і спадкового права;

– у сфері правотворчості: висновки та пропозиції, сформульовані  у дисертації, можуть використовуватися  для подальшого вдосконалення ЦК України, Закону України “Про нотаріат”, інших актів цивільного законодавства, які регламентують спадкові правовідносини і діяльність органів нотаріату;

– у навчально-методичній роботі: узагальнені і викладені  в дисертації положення можуть використовуватися  при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з курсу цивільного та спадкового права.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні  положення дисертації обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри  цивільного права і процесу КНУВС.

Результати дослідження використовуються дисертантом в науково-педагогічній діяльності, в тому числі при читанні курсу “Цивільне право України”, спецкурсів “Спадкове право України” та “Нотаріат”, які викладаються в Київському національному університеті внутрішніх справ України.

Окремі положення  дисертації були предметом обговорення  на міжнародних та республіканських наукових та науково-практичних конференціях: “Всеобщая Декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине (м. Луганськ, 16 – 17 квітня 1999 р.); “Україна – поступ в майбутнє” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); ”Становлення правової держави: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 р.); “Проблеми права на зламі тисячоліть” (м. Дніпропетровськ, 13 – 14 лютого 2001 р.); “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи (м. Тернопіль, 22 лютого 2002 р.); “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства“ (м. Донецьк, 5 квітня 2002 р.); “Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 25 квітня 2002 р.); “Актуальні проблеми реформування правової системи Російської Федерації“ (м. Бєлгород, 25 – 26 квітня 2002 р.); “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (м. Хмельницький, 14 – 15 травня 2002 р.); “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (м. Івано-Франківськ, 3 – 4 жовтня 2002 р.); “Проблемы унификации гражданского законодательства России, Белоруссии и Украины в связи с образованием единого экономического пространства“ (м. Бєлгород, 2 – 3 березня 2004 р.); “Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України” (м. Київ, 12 – 13 травня 2004 р.); “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті європейської інтеграції (м. Київ, 21 – 22 квітня 2006 р.).

Публікації. Основні  наукові положення та результати дисертації знайшли відображення у 66 працях, у тому числі – монографії, 25 статтях, які опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також матеріалах та тезах наукових, науково-практичних конференцій. Окремі положення дисертації відображено в підручниках та навчальних посібниках з цивільного права, а також у науково-практичних коментарях Цивільного кодексу України, співавтором яких є дисертант.

Cтруктура роботи  обумовлена метою та предметом  дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, поділених на сімнадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 415 сторінок, з них основного тексту – 367 сторінок. Список використаних джерел налічує  567 найменувань і займає 48 сторінок. 

 

 

                            ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок із науковими програмами, ступінь розробленості теми, визначається мета та основні завдання дослідження, його методологічна основа, об’єкт та предмет дослідження, формулюються положення, що відображають наукову новизну, розкривається практичне значення і апробація одержаних результатів та їх впровадження.

Розділ 1. “Загальні  положення про спадкування” складається  із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Основні поняття спадкового права” розглядаються загальні поняття спадкового права, зазначається, що спадкове право, як і право власності, опосередковує динаміку майнових відносин, і включає в себе елементи речового права.

Спадкування –  це комплекс самостійних, проте водночас взаємопов’язаних між собою правовідносин: правовідносин, що виникають із факту відкриття спадщини; прийняття чи відмови від неї; правовідносин, що виникають відносно охорони спадкового майна; щодо виконання заповіту тощо. Головною рисою спадкових правовідносин, яка дозволяє відмежовувати їх від інших цивільних правовідносин, є те, що вони виникають у зв’язку з переходом майна від однієї особи до іншої і зумовлені єдиною причиною – смертю власника.

Як підгалузь цивільного права, спадкове право являє собою сукупність однорідних і предметно пов’язаних цивільно-правових інститутів, які регламентують порядок та умови переходу майнових, а в деяких випадках і особистих немайнових прав та обов’язків померлого громадянина до інших осіб. Ознаками спадкового права виступають: перехід майнових прав і обов’язків померлого громадянина до його правонаступників; межі правонаступництва, зміст прав і обов’язків, які переходять у порядку правонаступництва, порядок правонаступництва визначається законодавцем; правонаступника призначає правопопередник, а за відсутності його волевиявлення – законодавець. Водночас, спадкове право регулює і суспільні відносини, які за сутністю не можна безпосередньо віднести до спадкових, наприклад, порядок і умови складання заповіту, його зміни чи скасування.