Цивільне право

Спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності, оскільки забезпечує особу певними статками і вивільняє час для удосконалення особистості. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності й інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України із-за своїх специфічних завдань, відповідно, спадкове право доцільно вивчати безпосередньо після розділу III ЦК “Речові права і право власності”.

Смерть спадкодавця  є підставою для виникнення певних прав та обов’язків не лише для спадкоємця, а й для інших осіб, які так чи інакше причетні до спадкування: відказоодержувачів; виконавців заповіту; кредиторів і боржників спадкодавця; державних органів, які зобов’язані вжити заходів для охорони спадкового майна, управління ним та для інших осіб. Згадані вище особи, як і спадкоємець, можуть виступати суб’єктами спадкових правовідносин.

Спадкодавець не може вважатися носієм суб’єктивних прав та обов’язків, оскільки зі смертю він втрачає правоздатність, відповідно, припиняється і його можливість перебувати в будь-яких конкретних правовідносинах.

З метою спрощення встановлення процедури батьківства необхідно внести зміни як у СК України, який визначає порядок походження дітей, так і в ст. 1222 ЦК України. Відповідно, до спадкоємців слід відносити як осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, так і осіб, які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Право на спадщину є одним із основних конституційних прав фізичної особи, у зв’язку з  цим висувається пропозиція щодо внесення змін у Конституцію України  та приведення її у відповідність  до новітніх конституцій європейських країн. Право успадкування визначене  як конституційне право громадянина  у конституціях Республіки Білорусь, Республіки Болгарія, Естонської Республіки, Республіки Македонія, Республіки Молдова, Республіки Угорщина, Республіки Хорватія, Російської Федерації, Словацької Республіки, Чеської Республіки та інших держав.

Право на спадщину необхідно закріпити в ч. 5 ст. 41 Конституції України: “Право на успадкування гарантується”.

У підрозділі 1.2. “Принципи спадкового права” аналізуються поняття та система основних засад спадкового права. Принципи спадкового права – це керівні засади, на яких відбувається регулювання спадкових відносин.

Наявність специфічних  принципів регулювання спадкових  правовідносин дає можливість виокремити спадкове право як досить-таки автономну  підгалузь цивільного права.

Запропонована наступна концепція системи принципів  спадкового права: 1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємців; 2) універсальність спадкового правонаступництва; 3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом; 4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом, який полягає в тому, що спадкоємці однієї черги спадкують у рівних частках; 5) державно-правова охорона інтересів непрацездатних родичів і членів сім’ї заповідача; 6) сімейно-родинний характер спадкування.

Наведені засади спадкового права є принципами приватного права, але це не виключає наявності публічних інтересів. У стабільності норм спадкового права зацікавлені не лише громадяни, а й держава в цілому, оскільки приватні інтереси в даному випадку тісно пов’язані з мораллю суспільства і безпекою держави в цілому. 

Від принципів спадкового права, як підгалузі цивільного законодавства, слід вирізняти його так звані функціональні положення (принципи) спадкового права, які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До них слід віднести принцип таємниці заповіту, охорони спадкового майна, відшкодування витрат особам, які здійснювали догляд за спадкодавцем чи зазнали витрат у зв’язку з його похованням тощо.

Підрозділ 1.3. “Основні етапи розвитку законодавства про спадкування” містить аналіз основних етапів становлення і розвитку спадкового законодавства України з 1917 р. по 2006 р.

Глибокі історичні  корені спадкування зумовлюють не лише потребу констатації досягнень  цивілістичної доктрини і практики минулих років, а й докладне вивчення історії розвитку та становлення  основних інститутів спадкового права, ретельного обговорення аргументів наших попередників, без чого не можна об’єктивно створити загальнотеоретичну базу проблем, які будуть досліджуватися.

Основні етапи розвитку і становлення спадкового права  післяреволюційного періоду в Україні дисертант пов’язує із наступними нормативними актами:  

а) Декретами РНК  Української РСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

б) Цивільним кодексом УРСР 1922 р., що відновив успадкування приватної  власності, встановив межі спадкового майна з метою перешкодити  нагромадженню великих коштів у  приватних осіб та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;

в) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та встановив черговість закликання до спадщини;

г) Цивільним кодексом УРСР 1963 р., що розширив свободу заповідальних  розпоряджень, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні, а також зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;

д) Цивільним кодексом України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності  заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповіту та коло об’єктів спадкового правонаступництва, скасував особливий правовий режим спадкування  предметів домашньої обстановки і грошових вкладів і є наслідком реформування цивільного законодавства періоду становлення України як незалежної держави.

У підрозділі 1.4. “Спадщина як об’єкт спадкового правонаступництва” досліджується поняття та зміст об’єкту спадкового правонаступництва. Об’єктом спадкового правонаступництва є спадщина, тобто майно, яке переходить у порядку спадкування. Спадкове майно не завжди збігається з майном, яке перебувало у володінні чи навіть у власності спадкодавця. Тому в теорії цивільного права і в практичній діяльності нотаріальних та судових органів велике значення має точне визначення меж спадкової маси.

Автор досліджує особливість спадкування окремих об’єктів – житлових будинків, земельних ділянок, автотранспортних засобів, майна, набутого від держави на пільгових умовах, зброї, спеціальних засобів самооборони, об’єктів права інтелектуальної власності. Різні правові режими окремого майна обумовлюють необхідність регламентації особливості процедури його успадкування безпосередньо в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Дисертант пропонує зобов’язати державних нотаріусів на вимогу спадкоємців укладати договір на управління спадщиною.

У ЦК України немає  норм, які безпосередньо регламентували б специфіку спадкування у  сфері інтелектуальної власності. На об’єкти авторського права  законодавець поширив загальний  режим спадкування, обмежившись  вказівкою у ст. 1219 ЦК України про те, що до складу спадщини не входять права та обов’язки, які нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема особисті немайнові права. Пропонується переглянути редакцію статей 14 і 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, які визначають можливість спадкування майнових і особистих немайнових прав автора.

Оскільки авторське  право – особливий об’єкт спадкового права, пропонується при спадкуванні  за законом надавати спадкоємцям, які  протягом п’яти років проживали  разом із спадкодавцем однією сім’єю, переважне право перед іншими спадкоємцями на спадкування належних спадкодавцю виключних авторських прав щодо кожного твору в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.

Розділ 2 “Спадкування за заповітом“ складається з п’яти  підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття заповіту та умови його дійсності” з’ясовується правова природа та умови укладання заповіту, пропонується визначення заповіту як особистого розпорядження фізичної особи щодо її майна і зобов’язань, складене в передбаченій законом формі і посвідчене особами, зазначеними у законі, яке набуває чинності після її смерті, Заповіт повинен відповідати як загальним умовам дійсності правочину, так і спеціальним, наявність яких обумовлена його специфікою: між укладанням заповіту і настанням правових наслідків може пройти значний час і право на спадщину можуть набути окремі категорії спадкоємців за законом, умови заповіту можуть стати нездійсненними, об’єкт заповідального розпорядження – вилученим з обігу та ін.

Дисертант вважає, що право складати заповіт повинно бути надано виключно повнолітній особі. Складання заповіту вимагає спеціальної дієздатності, яка має бути пов’язана не із штучним наданням дієздатності, а саме із досягненням повноліття. Стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи залежить саме від віку. Тому особа, якій надається повна дієздатність до досягнення повноліття, спадкової дієздатності має бути позбавлена через недосягнення встановленого вікового цензу. Перешкоди суто практичного характеру створюватиме і відсутність паспорту, оскільки нотаріус буде позбавлений можливості встановити особу, яка виявить бажання укласти заповіт. Таємниця заповіту не дає можливість неповнолітньому отримати кваліфіковану допомогу. Надане особі право має цінність лише тоді, коли ним можна реально скористатися. В іншому випадку, це право не лише втрачає свою цінність, а і взагалі позбавлене сенсу.

У підрозділі 2.2. “Форма заповіту” аналізуються способи, за допомогою яких заповідач фіксує своє волевиявлення, спрямоване на укладання заповіту.

Новітнє цивільне законодавство України намагається  максимально спростити форму  правочину, водночас законодавець визначає форму окремих із них і передбачає негативні наслідки, пов’язані з її порушенням.

Форма заповіту встановлена  законом і має імперативний характер. Так, у ст. 1247 ЦК України “Загальні вимоги до форми заповіту” передбачено, що заповіт складається у письмовій формі і має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 – 1252 ЦК. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить у собі волю заповідача, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. У даному випадку форма заповіту є одним із елементів фактичного складу, з яким закон пов’язує його існування взагалі. Форма правочину являє собою безумовно конститутивний елемент. При такому значенні форми правочину її недотримання і зумовлює його недійсність. Водночас, ст. 219 ЦК допускає легалізацію судом навіть усних заповітів. Дисертант вважає за доцільне, щоб норма, яка дозволяє суду визнавати дійсним правочин, укладений із недотриманням обов’язкової нотаріальної форми, одержала свій подальший розвиток щодо заповіту у Книзі шостій “Спадкове право”, в якій її зміст має більш детально визначати порядок та умови легалізації такого заповіту судом. Пропонується доповнити ст. 1247 ЦК України “Загальні вимоги до форми заповіту” частинами 4-6 такого змісту:

“4. Громадянин, який перебуває у стані, що загрожує його життю і позбавлений можливості посвідчити заповіт відповідно до правил ч. 3 цієї статті, може викласти свою останню волю щодо майна у простій письмовій формі в присутності двох свідків.

5. Заповіт, укладений  за надзвичайних обставин, підлягає виконанню за умови підтвердження його судом за заявою зацікавленої сторони, поданої до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

6. Заповіт, укладений  у простій письмовій формі, втрачає силу, якщо протягом семи днів з того часу, коли відпали обставини, що перешкоджали його посвідченню нотаріусом чи іншою посадовою (службовою) особою, його не буде посвідчено відповідно до правил ч. 3 цієї статті”.

У підрозділі 2.3. “Види заповітів” досліджуються такі різновиди заповіту як секретний заповіт, заповіт з умовою та заповіт подружжя.

Чинне законодавство  містить достатньо гарантій щодо збереження таємниці заповіту. Водночас, якщо при укладенні звичайного заповіту цей факт відомий лише нотаріусу, то при посвідченні секретного заповіту, окрім нотаріуса, про існування заповіту дізнаються ще і два свідка. Укладання секретного заповіту суперечить такій умові дійсності правочину як вчинення його в належній формі. Нотаріальна дія реєструється в реєстрі нотаріальних дій і вважається вчиненою з моменту реєстрації. Оскільки нотаріус ставить свій посвідчувальний напис на конверті, дисертант вважає, що нотаріус посвідчує не правочин, а вчиняє таку нотаріальну дію, як прийняття документу на зберігання, тобто, законодавець фактично визнає дійсним заповіт і без його нотаріального посвідчення.

Встановлений порядок  укладання заповіту з умовою, яка  повинна існувати на момент відкриття  спадщини, обмежує право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Спадкодавець бажає не лише розпорядитися своїм майном, а і, певною мірою, забезпечити своїх нащадків. Саме з цієї презумпції має виходити законодавець. Чинне законодавство відводить спадкоємцю роль пасивного спостерігача, якого змушують ігнорувати останню волю заповідача, оскільки поведінка спадкоємця після відкриття спадщини правового значення вже не має. Умова заповіту, має існувати не лише на час відкриття спадщини, а і настати протягом певного часу або протягом звичайного строку необхідного спадкоємцю для її виконання. Протягом цього періоду виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходи до охорони спадкового майна.

Юридична доля спадкового майна буде залежати від виконання  спадкоємцем умов заповіту протягом визначеного чи розумного часу.

На відміну від  позиції авторів, які в цілому схвально сприйняли появу раніше невідомої вітчизняному законодавцю новели – заповіту подружжя, дисертант ставиться до цієї норми досить критично. Зазвичай, подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а й майном, яке належить йому на праві приватної власності. Проте оскільки спільний заповіт не охоплює всього належного подружжю майна, кожен із них має скласти ще й заповіт, щодо подальшої долі іншого майна. За таких обставин складання спільного заповіту не лише пов’язане із зайвими витратами, а й взагалі позбавлене сенсу.